Постанова
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 0907/2-5553/2011
провадження № 61-12312св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
треті особи: Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, прокуратура міста Івано-Франківська,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року у складі судді Шамотайло О. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 червня 2021 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Фединяка В. Д., Максюти І. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2011 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав.
На обґрунтування заявлених вимог посилалися на те, що ОСОБА_3 є рідною дочкою ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 народила сина ОСОБА_4 .
Із квітня 2008 року дитина проживає разом з дідом ОСОБА_1 та його дружиною ОСОБА_2 .
Із часу народження сина, ОСОБА_3 не займалася його доглядом та вихованням, із часу проживання дитини з позивачами - не цікавиться його життям і вихованням, не утримує сина і не допомагає матеріально, постійно зловживає спиртними напоями, веде антисоціальний спосіб життя.
Рішенням комісії з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 20 жовтня 2010 року № 78 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, влаштовано на тимчасове проживання в сім?ю дідуся ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, у зв?язку з тим, що дитина залишена без батьківського піклування. Рекомендовано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернутися в міський суд із позовною заявою про позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивачі вказували, що оскільки відповідач ухиляється від своїх батьківських обов?язків по вихованню та утриманню дитини, батьківського піклування, тому наявні підстави для позбавлення її батьківських прав і встановлення опіки над малолітньою дитиною.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили задовольнити їх позовні вимоги та позбавити ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, батьківських прав стосовно сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 ; встановити опікунство стосовно ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, призначивши його опікунами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково.
Позбавлено ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, яка проживає за адресою: АДРЕСА_2, батьківських прав стосовно неповнолітньої дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В решті позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами доведено на підставі належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_3 від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, у висновку від 19 вересня 2012 року № 106, вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_3 стосовно малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Оскільки встановлення опіки над малолітньою дитиною та призначення опікунів відноситься до повноважень органу опіки та піклування, тому відсутні підстави для задоволення позову про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та призначення його опікуна.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням 19 лютого 2021 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про перегляд заочного рішення Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року залишено без задоволення.
Залишаючи без задоволення заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції зазначив, що оскільки підставами скасування заочного рішення є поважність неявки в судове засідання відповідача та наявність істотних доказів у справі в обґрунтування заперечень проти вимог позивача, тому за відсутності зазначених обставин у сукупності, суд не має законних підстав для скасування заочного рішення. Обґрунтування зазначеної заяви зводиться в цілому до незгоди заявника (відповідача по справі) з постановленим судом рішенням по суті.
У березні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до апеляційного суду з апеляційною скаргою на заочне рішення Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, заочне рішення Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 . При цьому зазначив, що висновок суду першої інстанції про позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав узгоджується з матеріалами справи, які свідчать про ухилення останньої від виконання своїх обов?язків щодо виховання дитини. У зв`язку з тим, що ОСОБА_3 не цікавилася життям та розвитком сина, не займалася його вихованням, не дбала про його здоров?я, залишала його на сторонніх осіб, дитина була влаштована на тимчасове проживання в сім?ю діда ОСОБА_1 та його дружини ОСОБА_2 .
Пояснення, надані ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції, про те, що вона періодично на нетривалий час залишала сина на знайомих у зв?язку із скрутним матеріальним становищем; у лікарні залишила сина через неналежні умови в самій лікарні; алкоголем вона не зловживала, антисоціальний спосіб життя не вела; підтверджують правильність висновків суду першої інстанції на час ухвалення судового рішення.
Не спростовують висновок суду першої інстанції і доводи відповідача, що після ухвалення судового рішення дитину у неї ніхто не вилучав та ніхто не пред?являв претензій щодо виховання інших двох дітей, оскільки зазначене стосується обставин, які мали місце після ухвалення судового рішення.
ОСОБА_3 не надано доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги щодо неотримання судових повісток про дату, час і місце судових засідань.
Заочне рішення суду першої інстанції направлялося на адресу ОСОБА_3, проте повернулося до суду із відміткою на поштовому конверті "за закінченням терміну зберігання", що розцінюється судом виключно як суб?єктивна поведінка сторони щодо отримання кореспонденції, оскільки така направлялася на вірну поштову адресу відповідача.
Не свідчить про незаконність судового рішення суду першої інстанції і відсутність судових рішень, ухвалених у цій справі з № 0907/2-5553/2011, в Єдиному державному реєстрі судових рішень, оскільки суд першої інстанції при виготовленні короткого та повного тексту судового рішення від 24 вересня 2012 року допустив описку в номері справи, яка ухвалою Івано-Франківського міського суду від 01 березня 2021 року була виправлена.
Довідка КНП "Прикарпатський наркологічний центр" від 14 червня 2021 року підтверджує певні обставини на час звернення ОСОБА_3 до суду, проте не спростовує обставини, встановлені заочним рішенням Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року.
Суд апеляційної інстанції роз?яснив ОСОБА_3, що законодавством, зокрема статтею 169 Сімейного кодексу України (далі - СК України), передбачена можливість поновлення батьківських прав за умови, що відпали обставини, які слугували підставою для такого позбавлення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 23 липня 2021 року, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1, ОСОБА_2 у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
При цьому, підставою звернення до суду касаційної інстанції ОСОБА_3 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зокрема суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2020 року у справі № 355/739/17 (провадження № 61- 1602св19).
Касаційна скарга мотивована необґрунтованістю висновків судів попередніх інстанцій про те, що відповідач ухилялася від виконання своїх обов?язків щодо виховання дитини.
Позбавлення батьківських прав допускається лише у разі, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо та лише при наявності вини в діях батьків.
Позивачами не надано належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов?язків по вихованню дитини, які б були підставами для позбавлення її батьківських прав.
В матеріалах справи наявна довідка, яка підтверджує, що ОСОБА_3 не зверталася (не доставлялася) до медичних закладів з приводу зловживання алкогольними напоями.
Крім того, відповідач не притягувалася до адміністративної відповідальності за антисоціальну поведінку.
На даний час на утриманні ОСОБА_3, окрім малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебуває ще двоє малолітніх дітей. Проте жодного разу не ставилося питання щодо позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав щодо інших дітей через неналежне виконання своїх обов`язків щодо їх виховання.
Про розгляд справи в суді першої інстанції відповідач належним чином не повідомлялася.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 і витребувано цивільну справу.
11 серпня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 (а. с. 8).
Згідно зі свідоцтвом про народження, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Івано-Франківського міського управління юстиції 05 квітня 2008 року, батьками ОСОБА_4 є: батько ОСОБА_5 та мати ОСОБА_3
20 жовтня 2010 року Комісією з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради прийнято рішення № 78, згідно з яким влаштовано на тимчасове проживання в сім`ю дідуся ОСОБА_1 та ОСОБА_2 онука ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у зв`язку з тим, що дитина залишена без батьківського піклування. Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, психічний, духовний розвиток. Рекомендовано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернутися до міського суду із позовом про позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 3).
Згідно з рішенням від 19 вересня 2012 року № 106 Комісією з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради надано висновок щодо доцільності позбавлення батьківських прав громадянки ОСОБА_3 стосовно малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 44-46).
У вказаному висновку орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради зазначив, що малолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебуває на обліку у службі у справах дітей як дитина, яка опинилася у складних життєвих обставинах. Хлопчик зареєстрований з матір`ю за адресою: АДРЕСА_2, однак згідно з рішенням Комісії з питань захисту прав дитини Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 20 жовтня 2010 року № 78 проживає у сім`ї дідуся ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, де створені належні умови для проживання дитини. ОСОБА_3, від народження сина ОСОБА_6, не займається його вихованням та утриманням, залишала дитину без догляду на сусідів, знайомих. Внаслідок неналежного догляду 16 квітня 2008 року комісією у складі працівників служби у справах дітей, працівника ВКМСД Івано-Франківського МВ УМВС України та дільничного лікаря-педіатра дитина була доставлена на обстеження до Міської дитячої клінічної лікарні. Матір перебувала з сином в лікарні, однак незабаром залишила хлопчика на утримання дідуся ОСОБА_1 . З цього часу ОСОБА_6 фактично проживає з позивачами за вищевказаною адресою. Згідно з позовною заявою хлопчик з квітня 2008 року проживає у сім`ї дідуся по лінії матері ОСОБА_1, оскільки матір постійно зловживає алкогольними напоями, веде антисоціальний спосіб життя та жодним чином не цікавиться життям малолітнього сина. Відповідно до виписки з медичної амбулаторної карти дитини від 17 вересня 2012 року здоров`ям дитини цікавиться виключно дід та баба. Згідно з письмовим поясненням ОСОБА_3 від 19 вересня 2012 року вона впродовж останніх двох років не займається вихованням і утриманням сина ОСОБА_6 і не заперечує проти позбавлення себе батьківських прав та просить розглядати справу на засіданні комісії з питань захисту прав дитини без її участі.
Згідно з листами служби у справах дітей від 28 жовтня 2010 року, 19 листопада 2010 року, 03 грудня 2010 року, надісланими на адресу Департаменту соціальної політики Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, малолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебуває на обліку в службі у справах дітей з 17 квітня 2008 року як дитина, яка опинилася в складних життєвих обставинах (а. с. 117-119).
Відповідно до акта, складеного 16 квітня 2008 року комісією у складі працівників служби у справах дітей, працівника ВКМСД Івано-Франківського МВ УМВС України та дільничного лікаря-педіатра, дитина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, доставлений в Міську дитячу клінічну лікарню у зв`язку з тим, що був залишений матір`ю ОСОБА_3 на три дні без належного догляду. За згодою матері догляд за дитиною проводився сусідкою ОСОБА_7 (прізвище невідоме) у вечірній та нічний час. Протягом дня з дитиною перебувала жінка, найнята з агентства, на ім`я ОСОБА_8 (прізвище невідоме), яка відмовилась доглядати ОСОБА_6 після 15 квітня 2008 року. До лікарні дитина доставлена разом з матір`ю (а. с. 126).
Згідно з протоколом бесіди від 16 квітня 2008 року ОСОБА_3, за своєю згодою та на основі акта, складеного 16 квітня 2008 року комісією у складі працівників служби у справах дітей, працівника ВКМСД Івано-Франківського МВ УМВС України та дільничного лікаря-педіатра, залишила сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, в лікарні для обстеження (а. с. 197).
В обліковій картці неблагополучної сім`ї від 24 квітня 2008 року зазначено, що мама дитину не доглядає. П`є, курить, вдома рідко буває (а. с. 187).
29 вересня 2010 року сусідкою сім`ї ОСОБА_9 подано заяву начальнику служби у справах дітей ОСОБА_10, в якій вказано, що вона знає ОСОБА_4 від народження. Мати ОСОБА_3 за дитиною не доглядала. Вихованням дитини займається сусідка - ОСОБА_2 та її чоловік ОСОБА_1 (а. с. 127).
Згідно з виписками з медичної амбулаторної карточки дитини від 03 серпня 2010 року, від 01 січня 2012 року рекомендації лікаря бабуся і дідусь ретельно виконують. Вихованням дитини займається дідусь (а. с. 186, 188).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
Так, згідно з пунктом 2 частини першої статті 164 СК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) мати, батькоможуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) свідчить, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини, передбачені статтею 166 СК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Отже, зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав.
Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 26 грудня 2018 року у справі № 404/6391/16-ц (провадження № 61-40224св18), від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 (провадження № 61-1344св20).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України", заява № 31111/04, наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.
За положеннями частини першої статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року дитина може бути розлучена з батьками у разі, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У рішеннівід 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", заява № 39948/06, ЄСПЛ зауважував, що якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При винесенні рішення про відібрання дитини від батьків може постати необхідність врахування цілої низки чинників. Можливо, потрібно буде з`ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров`я. З іншого боку, сам той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз`єднання сім`ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням.
Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України", заява №39948/06, рішенняЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі "Хант проти України", заява № 31111/04).
Вирішення питання про позбавлення відповідача батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції і є втручанням у її право на повагу до свого сімейного життя, яке в свою чергу не є абсолютним.
Враховуючи особливості правовідносин, що склались між сторонами, суд з однієї сторони має розглянути правомірність втручання в право відповідача на повагу до сімейного життя, що гарантовано статтею 8 Конвенції.
З іншої сторони обов`язковому дослідженню підлягає питання щодо забезпечення прав дитини не розлучатися з батьками і врахування при цьому якнайкращих інтересів дитини (статті 1, 9 Конвенції).
Суд першої інстанції, на час ухвалення рішення, встановив, що відповідач ОСОБА_3 не цікавиться життям і здоров`ям свого сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, матеріально не допомагає, фактично усунулась від виконання своїх батьківських обов`язків. Вихованням та утриманням дитини займаються її дід ОСОБА_1 разом з дружиною ОСОБА_2, в сім`ю яких і було влаштовано дитину на тимчасове проживання.
Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, з урахуванням зібраних матеріалів, діючи в інтересах захисту прав малолітньої дитини та з метою забезпечення реалізації її прав та інтересів, вважав за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_3 .
Встановлені обставини свідчили про наявність, на час розгляду справи судом першої інстанції, підстав для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав, що не є порушенням статті 8 Конвенції, яка передбачає право особи на повагу до свого сімейного життя.
Таким чином, врахувавши конкретні обставини справи, які існували на час розгляду справи місцевим судом, "якнайкращі інтереси дитини", а також те, що відповідач не виконувала свої батьківські обов`язки, не проявляла турботу до дитини, не цікавилася її станом здоров`я, не допомагала матеріально, унаслідок чого дитина опинилася в складних життєвих обставинах, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про застосування до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення її батьківських прав, оскільки ОСОБА_3 свідомо ухилялася від виконання батьківських обов`язків.
Позивачами доведено належними та допустимими доказами доцільність, на час ухвалення судового рішення, позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав стосовно малолітнього сина. Підстави для встановлення опіки над малолітньою дитиною відсутні.
ЄСПЛ у рішенні від 30 червня 2020 року у справі "Ілля Ляпін проти Росії", заява № 70879/11, встановив відсутність порушень національними судами Російської Федерації статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного та сімейного життя), а також зауважив, що, якщо батько значний проміжок часу не підтримує стосунки з дитиною, його можна позбавити батьківських прав. І в цьому немає порушення права на сімейне життя, гарантованого Конвенцією.
У справі, яка переглядається, із апеляційною скаргою на заочне рішення суду першої інстанції ОСОБА_3 звернулася лише у березні 2021 року, тобто через вісім років після ухвалення рішення про позбавлення її батьківських прав стосовно малолітнього сина ОСОБА_6 .
При цьому, відповідач - мати дитини не посилалася в апеляційній скарзі, а також не надала доказів того, що вона весь цей час спілкувалася з сином. На підтвердження доводів, що весь цей час син ОСОБА_6 проживає разом з нею, також доказів не додано.
Існуючі сімейні зв`язки між подружжям та дітьми, які насправді піклуються про них, захищаються Конвенцією.
Позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 скасувало лише правовий зв`язок між нею та її сином ОСОБА_6 .
Оскільки з моменту, коли дитина мешкала зі своєю біологічною матір`ю та ухвалення рішення про позбавлення матері батьківських прав, минув значний проміжок часу, тому зацікавленість дитини знову не змінювати своє фактичне сімейне становище перекриває інтереси батьків до возз`єднання своєї сім`ї.
Під час апеляційного розгляду справи ОСОБА_3 заперечувала проти позбавлення її батьківських прав відносно сина і наголошувала на тому, що вона не ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, не зловживає спиртними напоями та не веде антисоціальний спосіб життя. Крім малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, в неї на утриманні перебуває ще двоє малолітніх дітей, проте питання про позбавлення її батьківських прав щодо інших дітей жодного разу не ставилося.
На підтвердження своїх доводів, ОСОБА_3 надала довідку Комунального некомерційного підприємства "Прикарпатський наркологічний центр Івано-Франківської обласної ради" (далі - КНП "Прикарпатський наркологічний центр") від 14 червня 2021 року, згідно з якою ОСОБА_3 за наркологічною допомогою в КНП "Прикарпатський наркологічний центр" не зверталася. Ознак наркологічних захворювань не встановлено.
За правилами частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Зазначеними положеннями цивільного процесуального законодавства на суд апеляційної інстанції покладено обов`язок перевіряти законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, встановлені судом фактичні обставини, які існували на час ухвалення рішення суду, й усувати недоліки, допущені судом першої інстанції.
Верховний Суд у постановах від 11 червня 2020 року у справі № 523/16625/14-ц (провадження № 61-47553св18), від 25 листопада 2020 року у справі № 759/8219/19 (провадження № 61-14103св20) зазначив, що враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законодавством порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, дійшов правильного висновку, що зазначені доводи ОСОБА_3, не спростовують обставини, встановлені судом першої інстанції під час розгляду справи.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є принцип пропорційності (пункт 6 частини третьої статті 2 ЦПК України).
У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров?я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров?я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.
Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Те саме закріплено у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України 2004 року, стаття 5 ЦПК України у редакціївід 03 жовтня 2017 року).
Отже, судами попередніх інстанцій враховано права та інтереси сторін спору, інтереси малолітньої дитини, пропорційність позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав стосовно її малолітнього сина ОСОБА_6 меті такого позбавлення.
Натомість відповідачем не доведено, що інтересів дитини не дотримано, відсутність опікунів спростовується матеріалами справи та висновком про покладення обов`язків виховання дитини на ОСОБА_2 .
У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений Верховним Судом у постанові від 16 листопада 2020 року у справі № 355/739/17 (провадження № 61-1602св19).
Проте, у справі № 355/739/17 суди дійшли висновку щодо недоведеності винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей та позбавлення батьківських прав.
Натомість у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили доцільність, на час розгляду справи судом першої інстанції, позбавлення відповідача батьківських прав.
Отже, висновки у зазначеній як приклад справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
При цьому, касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, висновки в яких щодо застосування норм права не врахував суд апеляційної інстанцій у цій справі.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що дитину, стосовно якої її позбавлено батьківських прав, в неї не відібрано, а також що на її утриманні є ще двоє малолітніх дітей, питання про позбавлення батьківських прав стосовно яких не порушувалося, та зазначене є істотними обставинами, які можуть вплинути на вирішення даної справи, оскільки заявником не доведено фактичне виховання сина ОСОБА_6, а також доказів відсутності підстав позбавлення її батьківських прав в як найкращих інтересах дитини.
Натомість в апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_3 зазначала, що дитина проживає з сім`єю діда ОСОБА_1 за кордоном, а саме у Польщі.
Також є необґрунтованими доводи касаційної скарги, що відповідач не була повідомлена належним чином про дату, час та місце розгляду справи в суді першої інстанції, оскільки наведені доводи спростовуються матеріалами справи, а судові повістки про виклик у суд направлялися сторонам у відповідності до положень статті 76 ЦПК України 2004 року.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і доводи касаційної скарги про відсутність в Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвали Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року про заочний розгляд справиза номером справи 0907/2-5553/2011, оскільки вказана обставина не впливає на результат розгляду справи, встановлені судами обставини та висновки по суті спору.
При цьому, слід зазначити, що при виготовленні у цій справі тексту ухвалиІвано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2012 року про проведення заочного розгляду справи, судом було допущено описку в номері справи та номері провадження, яку виправлено ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01 березня 2021 року.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України", заява № 3236/03, рішення від 24 липня 2003 року у справі "Рябих проти Російської Федерації", заява 52854/99, рішення від 02 листопада 2006 року у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", заява 14502/04) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судами попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.