Постанова
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 336/7500/19
провадження № 61-11523св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересована особа - Комунарський районний відділ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Подліянової Г. С., Онищенка Е. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Заявник зазначала, що встановлення такого факту необхідно для підтвердження належності до громадянства України та подальшого отримання паспорта громадянина України замість викраденого паспорта громадянина колишнього Союзу Радянської Соціалістичної Республіки (далі - СРСР).
Вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 вона народилася у місті Єревані Вірменської Радянської Соціалістичної Республіки (далі - РСР) колишнього СРСР. У 1990 році, маючи паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року, разом зі своєю матір`ю ОСОБА_2 приїхала до міста Запоріжжя (Україна) де і проживає до цього часу.
На час проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) вона разом зі своєю матір`ю ОСОБА_2 проживала у квартирі АДРЕСА_1 .
На початку 1990-х років у ОСОБА_1 викрали усі особисті речі, в тому числі свідоцтво про народження та паспорт.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 померла.
Громадянство Республіки Вірменія ОСОБА_1 не приймала, у 1990 році переїхала до України та з цього часу місце свого проживання не залишала.
Зазначала, що у зв`язку з відсутністю в неї документів, що засвідчують особу, вона не може отримати паспорт громадянина України.
У позасудовому порядку отримати громадянство України та оформити паспорт громадянина України вона позбавлена можливості у зв`язку з відсутністю будь-яких документів, які б підтверджували її особу та належність до громадянства України.
Крім того, у серпні 2019 року Комунарський районний відділ (далі - РВ) у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області звернувся до Комунарського районного суду міста Запоріжжя з адміністративним позовом до ОСОБА_1 про примусове видворення за межі території України (справа № 333/4961/19), розгляд якого було зупинено.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд встановити факт її постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 лютого 2021 року заяву ОСОБА_1 задоволено, встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженки міста Єревана Вірменської РСР, на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на підставі доказів, документів, показів свідків, які є належними та не викликають сумнівів у їх достовірності, ОСОБА_1 доведено обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року апеляційну скаргу представника Комунарського РВ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Маменко К. С. задоволено.
РішенняШевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1, заінтересована особа - Комунарський РВ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про встановлення фактупостійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Апеляційний суд виходив з того, що заявником не надано допустимих та достовірних доказів на підтвердження факту постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність вимог ОСОБА_1 на підставі єдиного документа щодо встановлення особи заявника, а саме довідки про особу, виданої Комунарським РВ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області 23 березня 2019 року, а також показів свідків.
Проте, інших належних та допустимих доказів заявником суду не надано, а покази свідків не можуть вважатися достатніми доказами на підтвердження постійного проживання заявника на території України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій 09 липня 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20).
Касаційна скарга мотивована тим, що на підставі належних та допустимих доказів, зокрема документів та показів свідків, ОСОБА_1 довела обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме постійне її проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Суд першої інстанції, надавши оцінку наданим доказам, які є належними та допустимими, дійшов правильного висновку, що сукупність таких доказів є достатньою для підтвердження факту проживання ОСОБА_1 на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
У відзиві на касаційну скаргу Комунарський РВ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області зазначив, що оскаржувана заявником постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, тому підстави для її скасування відсутні.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
10 серпня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 серпня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Єревані Вірменської РСР колишнього СРСР.
16 серпня 1984 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу від 28 квітня 1994 року (повторно), виданим відділом ЗАЦС Шаумянського району міста Єреван, (а. с. 8).
Після укладення шлюбу ОСОБА_5 присвоєно прізвище ОСОБА_6 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2, яка є матір`ю ОСОБА_1, померла.
Згідно з довідкою про особу, виданою Комунарським РВ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області 23 березня 2019 року, ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 51).
29 липня 1991 року 5-тою стоматологічною поліклінікою міста Запоріжжя видано довідку № 15, згідно з якою ОСОБА_1 зверталася до поліклініки з гострим болем (а. с. 21).
Згідно з довідкою Посольства Республіки Вірменія в Україні від 03 жовтня 2019 року відомості щодо громадянства ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, відсутні. Паспортом громадянина Республіки Вірменія не документована (а. с. 6).
Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Тріумф Плюс" (далі - ОСББ "Тріумф Плюс") склало акт фактичного проживання від 18 жовтня 2019 року, в якому зазначено, що ОСОБА_1 з 1990 року по теперішній час дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 7).
Свідки: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, підтвердили проживання ОСОБА_1 з 1990 року у квартирі АДРЕСА_1 .
Листами від 05 березня 2020 року та 22 травня 2020 року Олександрівського відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Запорізькій області Національної поліції України повідомлено ОСОБА_1 про те, що матеріали за її зверненням, які надійшли в травні-серпні 1991 року до Жовтневого РВ ЗМУ УМВС України, вилучені для знищення як такі, що не мають культурної цінності та втратили практичне значення, згідно з наказом НПУ від 23 серпня 2016 року № 737 (а. с. 44-45).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України" громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України "Про громадянство України").
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України" і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Відповідно до підпункту "а" пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.
Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону "Про громадянство України", що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт "в" пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду).
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, відповідно до положень Закону України "Про громадянство України" і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.
Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України "Про громадянство України" і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надала довідку Посольства Республіки Вірменія в Україні від 03 жовтня 2019 року, за змістом якої в комп`ютерному архіві автоматизованого комплексу паспортної системи паспортно-візового управління Поліції та в архіві державного реєстру населення Республіки Вірменія відомості щодо громадянства ОСОБА_3 відсутні. Паспортом громадянина Республіки Вірменія не документована (а. с. 6).
Також нею надано довідку про особу, оформлену 23 березня 2019 року Комунарським РВ у місті Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області (а. с. 51), в якій зазначено її місце проживання у місті Запоріжжі, а також акт фактичного проживання, складений ОСББ "Триумф Плюс" 18 жовтня 2019 року, де вказано, що вона з 1990 року по теперішній час дійсно проживає у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 7).
Згідно з листом Посольства Республіки Вірменія в Україні від 09 березня 2020 року ОСОБА_1 має право звернутися до Посольства Республіки Вірменія в Україні з метою отримання дубліката свідоцтва про народження у разі отримання документа, що посвідчує особу (паспорт) (а. с. 47-48).
Проте зазначені докази не є належними, оскільки не містять інформації щодо проживання ОСОБА_1 на території України за станом на 24 серпня 1991 року та не свідчать про факт такого проживання саме заявником.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції були допитані свідки: ОСОБА_7 (рідний брат заявника), ОСОБА_8, ОСОБА_9, які були попереджені про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показів, та показали, що ОСОБА_1 починаючи з 1990 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 .
Однак, лише покази свідків, без надання інших належних та допустимих доказів, не можуть вважатися достатніми доказами, якими підтверджується постійне проживання на території України.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні заяви про встановлення факту її постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що заявником не доведено обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, зокрема нею не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту постійного проживання на території України у зазначений період.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з?ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.
Таким чином суд апеляційної інстанції, діючи в межах своїх повноважень, вірно встановив відсутність підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_1 на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Апеляційний суд не встановив обставин, які свідчать, що заявник проживала на території України у вказаний період, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що підтверджують вказані заявником в заяві обставини.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які викладені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20) та від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20), оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об?єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з?ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Так, у справі № 522/20494/18, на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, судами встановлено на підставі належних доказів обставини, які дають підстави для задоволення заяви про встановлення факту проживання заявника на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
У справі № 523/14707/19 Верховний Суд погодився із висновком судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення заяви про встановлення факту проживання заявника на території України за станом на 24 серпня 1991 року. При цьому, зазначив, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані у справі докази, зокрема, свідоцтво про народження заявника, укладення шлюбу на території України, довідки з місця роботи, трудову книжку, народження дітей на території України, обґрунтовано вважав доведеним факт постійного проживання заявника на території України у зазначений період.
Натомість у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявником не надано належних та допустимих доказів, на підтвердження своїх вимог.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах Верховного Суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином всі зібрані у справі докази, надані заявником на підтвердження факту проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року, а саме довідку ОСМД "Тріумф плюс", в якій зазначено про її проживання у квартирі АДРЕСА_1, довідку 5-тої стоматологічної поліклініки міста Запоріжжя, де зазначено, що заявниця відвідувала лікаря, довідку поліції про відсутність на архівному зберіганні матеріалів щодо викрадення особистих документів, оскільки встановлюючи фактичні обставини справи апеляційний суд в своєму рішенні послався на докази, на підставі яких встановив відповідні обставини, в тому числі і довідку ОСМД "Тріумф плюс".
Щодо оцінки апеляційним судом інших доказів, зокрема довідки 5-тої стоматологічної поліклініки міста Запоріжжя та довідки поліції про відсутність на архівному зберіганні матеріалів щодо викрадення особистих документів, то вони також були предметом дослідження судом, проте їх зміст не містить інформації щодо проживання ОСОБА_1 на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Помилковими є доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не спростував висновки суду першої інстанції та фактично переоцінив докази, які належним чином були оцінені місцевим судом, оскільки судом апеляційної інстанції переглянуто справу за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, як передбачено положеннями статті 367 ЦПК України. Додаткових доказів до суду апеляційної інстанції подано не було.
Отже доводи касаційної скарги, в якій ОСОБА_1 посилалася на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та суперечність рішення суду апеляційної інстанції практиці Верховного Суду з цього предмета спору, не підтвердилися.
Європейський суд з прав людини, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.