ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 914/1049/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Фізичної особи-підприємця Ящука Олексія Олександровича - Янчука О.С.
Львівської міської ради - не з`явився
Фізичної особи-підприємця Калити Лілії Богданівни - Курилича А.Я.
ОСОБА_1 - не з`явився
Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-монтажне підприємство побуту" - не з`явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги (з урахуванням нових редакцій касаційних скарг) Львівської міської ради та Фізичної особи-підприємця Калити Лілії Богданівни
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 26.05.2021 (у складі колегії суддів: Кордюк Г.Т. (головуючий), Кравчук Н.М., Якімець Г.Г.)
та рішення Господарського суду Львівської області від 01.12.2020 (у складі колегії суддів: Долінська О.З. (головуючий), Гоменюк З.П., Коссак С.М.)
у справі № 914/1049/19
за позовом Фізичної особи-підприємця Ящука Олексія Олександровича
до Львівської міської ради, Фізичної особи-підприємця Калити Лілії Богданівни,
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-монтажне підприємство побуту",
про визнання протиправним та скасування рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів Львівської міської ради,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2019 року Фізична особа - підприємець Ящук Олексій Олександрович (далі - Позивач) звернувся до господарського суду з позовом до Львівської міської ради (далі - Рада) про визнання протиправним та скасування рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів Ради про погодження меж земельних ділянок по АДРЕСА_1 від 17.05.2019 (протокол №94 від 17.05.2019, далі - Спірне рішення).
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на порушення Спірним рішенням прав та інтересів Позивача, яке полягає у фактичній відсутності врегулювання земельного спору Радою, оскільки зі змісту рішення неможливо встановити, у який спосіб погоджені межі земельних ділянок, які планується надати в користування Калиті Л.Б., та земельних ділянок, які перебувають у користуванні Позивача. Зокрема, Позивач вказував, що надання земельних ділянок ОСОБА_1 та ФОП Калиті Л.Б., відповідно до погоджених оскаржуваним рішенням меж, без розробки детального плану території, призведе до неможливості доїзду (проходу) до земельних ділянок, які перебувають в користуванні Позивача.
Ухвалами Господарського суду Львівської області від 16.07.2019 і від 12.11.2019 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, відповідно: Калиту Лілію Богданівну та ОСОБА_1, а також Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-монтажне підприємство побуту".
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.12.2019 роз`єднано позовні вимоги Позивача до Ради в самостійні провадження, а саме: провадження щодо визнання протиправним та скасування Спірного рішення в частині погодження меж земельних ділянок ФОП Калиті Л.Б. та провадження щодо визнання протиправним та скасування Спірного рішення в частині погодження меж земельної ділянки фізичній особі ОСОБА_1 . Провадження у частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування Спірного рішення в частині погодження меж земельної ділянки фізичній особі ОСОБА_1 закрито.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.12.2019 залучено до участі у справі в якості Відповідача-2 - ФОП Калиту Л.Б. (далі - Відповідач-2).
Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.12.2020 позов задоволено повністю, визнано протиправним та скасовано Спірне рішення.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 26.05.2021 змінено пункт 2 резолютивної частини рішення суду першої інстанції та викладено його в наступній редакції: визнати протиправним та скасувати рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів Львівської міської ради (протокол №94 від 17.05.2019) в частині погодження меж земельних ділянок на АДРЕСА_1 : ФОП Калиті Л.Б. по лінії Г-Д відповідно до акту встановлення і узгодження меж землекористування на місцевості №1 та по межі земельної ділянки площею 0,2464 га (кадастровий номер 4610136800:04:002:0065), яка знаходиться в оренді ФОП Ящука О.О. згідно з договором оренди землі від 28.04.2017 №С-4420; ФОП Калиті Л.Б. по лінії А-Б відповідно до акту встановлення і узгодження меж землекористування на місцевості №1 та по межі земельної ділянки площею 0,0268 га (кадастровий номер 4610136800:04:002:0066), яка знаходиться в оренді ФОП Ящука О.О. згідно з договором оренди землі від 28.04.2017 №С-4421. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рада та Відповідач-2 подали касаційні скарги (з урахуванням нових редакцій касаційних скарг), в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.08.2021 відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами Ради та Відповідача-2 з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 06.10.2021.
Позивач надав відзив на касаційні скарги, в якому просить залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скарги без задоволення. Позивач вважає оскаржувані судові рішення правильними, обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм матеріального та процесуального права на підставі належної оцінки наявних у справі доказів.
5 жовтня 2021 року Відповідач-2 подав до Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, а також клопотання про відкладення розгляду касаційної скарги по суті через неможливість участі його представника в судовому засіданні у зв`язку із захворюванням на гостру респіраторну інфекцію COVID-19.
Ухвалою Верховного Суду від 06.10.2021 відкладено розгляд касаційних скарг у справі до 27.10.2021.
У судове засідання 27.10.2021 Рада, ОСОБА_1 і Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельно-монтажне підприємство побуту" в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їх представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 Господарського процесуального кодексу України не зверталися.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Позивача та Відповідача-2, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Дослідивши надані учасниками справи докази, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ухвалою Ради №823 від 10.05.2007 передано ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту" (у подальшому реорганізоване в ТОВ "Будівельно-монтажне підприємство побуту") земельні ділянки на АДРЕСА_1 загальною площею 2,6886 га, у тому числі земельну ділянку площею 0,1070 га залишено у спільному користуванні (проїзд) на строк п`ять років.
На підставі зазначеної ухвали 23.08.2007 між Радою та ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту" укладено договори оренди №С-843; №С-844; №С-845, №С-846.
З моменту припинення дії зазначених договорів 09.05.2012, які сторонами не продовжувались, ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту" не є землекористувачем земельної ділянки площею 2,6886 га.
Ухвалою Львівської міської ради №1048 від 15.12.2011 погоджено Позивачу місце розташування земельних ділянок та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1 площею 0,2464 га і площею 0,0268 га.
Відповідно до договорів оренди від 28.04.2017 №С-4420 і №С-4421, укладених з Радою, Позивач є користувачем земельних ділянок площею 0,2464 га та 0,0268 га за адресою м. Львів, вул. Зелена, 253 (кадастрові номери 4610136800:04:002:0065 і 4610136800:04:002:0066, далі - земельні ділянки №1 і №2, відповідно).
Згідно з договорами оренди землі від 28.04.2017 підставою для передачі Позивачу земельних ділянок в оренду слугувала, зокрема, ухвала Львівської міської ради від 10.11.2016 №1228 "Про затвердження фізичній особі-підприємцю Ящуку О.О. проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання земельних ділянок на АДРЕСА_1".
У матеріалах справи наявний проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Позивачу для обслуговування виробничих будівель по АДРЕСА_1, погоджений управлінням охорони культурної спадщини Ради (висновок №177-д від 29.10.2012), управлінням архітектури Департаменту містобудування Ради (висновок №2401-3вих-138 від 11.02.2013), відділом Держземагенства у м. Львові (висновок №40/01-14/255 від 28.01.2013).
Складовою вказаного проекту землеустрою є, зокрема, містобудівне обґрунтування на закріплення земельних ділянок (ділянка №1 і №2) за Позивачем на вул. Зеленій 253, розроблене на замовлення Позивача Комунальним підприємством "Відділ архітектурно-проектних робіт та оцінки землі" та погоджене управлінням архітектури Департаменту містобудування Ради (лист від 08.12.2008 №5-11212/2401), Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища Львівської області (лист №11-15128 від 24.12.08), Головним управлінням МНС в Львівській області (лист №13/1/8762 від 29.12.2008), ДЗ "Сихівська районна санітарно-епідеміологічна станція м. Львова" та Управлінням земельних ресурсів у місті Львові (лист №40/01-15/1862 від 02.04.09).
Зазначене містобудівне обґрунтування містить викопіювання з Генплану 1:500 - встановлення меж землекористувачів на влаштування проїздів між ними на АДРЕСА_1, та викопіювання з Генплану 1:500 - закріплення земельних ділянок за Позивачем на АДРЕСА_1.
Згідно з містобудівним обґрунтуванням для організації проїзду загального користування пропонувалось вилучити від ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту" земельну ділянку орієнтовною площею 0,2396, що позначена на плані Т-1/6. Також передбачено встановлення сервітуту для проїзду, на частині земельної ділянки орієнтовною площею 0,1710 га, що входить до земельної ділянки ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту". За рахунок зазначених ділянок передбачалось забезпечення доїзду до ділянок №1 та №2, що передані в користування Позивачу.
Крім того, відповідно до плану відведення земельної ділянки та висновку управління архітектури Департаменту містобудування Ради №2401-2вих-509 від 23.05.2012 про наявність містобудівельних обмежень щодо користування земельною ділянкою передбачено надання Позивачу земельної ділянки площею 0,0490 га в обмежене користування для забезпечення доїзду.
Земельні ділянки №1 і №2, які перебувають у користуванні Позивача, раніше входили до земельної ділянки ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту".
У подальшому Відповідач-2 звернувся до Ради із заявами про надання в оренду земельних ділянок за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 253 площею 0,0841 га та 0,0870 га.
Ухвалами Ради №4621 від 24.01.2019 і №5400 від 11.07.2019 Відповідачу-2 надано дозволи на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, відповідно, 0,0870 га і 0,0841 га.
Вказані земельні ділянки знаходяться в межах земельних ділянок, які перебували в оренді ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту" відповідно до ухвали Ради від 10.05.2007 та договорів оренди №С-843; №С-844; №С-845, №С-846 від 23.08.2007, та межують з земельними ділянками №1 і №2, наданими у користування Позивачу.
17 травня 2019 року узгоджувальна комісія для вирішення земельних спорів Ради ухвалила Спірне рішення за результатами розгляду звернень Відповідача-2, ОСОБА_1 та Позивача про вирішення земельного спору в частині погодження меж між земельними ділянками на АДРЕСА_1, яким погодила межі земельних ділянок наступним чином:
- ОСОБА_1 по лінії Д-А відповідно до акту встановлення і узгодження меж землекористування на місцевості №1 та по межі земельної ділянки площею 0,2464 га (кадастровий номер 4610136800:04:002:0065), яка знаходиться в оренді Позивача згідно з договором оренди землі від 28.04.2017 №С-4420;
- Відповідачу-2 по лінії Г-Д відповідно до акту встановлення і узгодження меж землекористування на місцевості №1 та по межі земельної ділянки площею 0,2464 га (кадастровий номер 4610136800:04:002:0065), яка знаходиться в оренді Позивача згідно з договором оренди землі від 28.04.2017 №С-4420;
- Відповідачу-2 по лінії А-Б відповідно до акту встановлення і узгодження меж землекористування на місцевості №1 та по межі земельної ділянки площею 0,0268 га (кадастровий номер 4610136800:04:002:0066), яка знаходиться в оренді Позивача згідно з договором оренди землі від 28.04.2017 №С-4421.
Відповідно до пунктів 1.3-1.5 Положення про узгоджувальну комісію для вирішення земельних спорів, затвердженого ухвалою Ради №298 від 17.03.2016, узгоджувальна комісія розглядає земельні спори у межах м. Львова щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні громадян, та додержання громадянами та юридичними особами правил добросусідства. Основною формою діяльності узгоджувальної комісії є засідання; основним документом, який створює комісія, є протокол. За результатами розгляду спорів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, дотримання громадянами правил добросусідства, узгоджувальна комісія готує своє рішення, яке оформляється відповідно до протоколу і яке підписують голова та секретар узгоджувальної комісії. Рішення узгоджувальної комісії є підставою для прийняття ухвали міської ради про затвердження документації із землеустрою.
З наявного в матеріалах справи витягу з протоколу №94 від 17.05.2019 вбачається, що Спірне рішення не містить будь-якого графічного документу (додатку).
Водночас в акті №1 встановлення та узгодження меж земельної ділянки на місцевості землекористувача Відповідача-2 зображено земельну ділянку, межі якої позначені літерами А-Б-В-Г-Д. Спірним рішенням погоджено межі земельної ділянки на АДРЕСА_1 Відповідачу-2 по лінії Г-Д.
Згідно з планом відведення земельної ділянки та висновком управління архітектури Департаменту містобудування Ради про наявність містобудівельних обмежень щодо користування земельною ділянкою №2401-2вих-509 від 23.05.2012 саме по зазначених межах передбачено надання Позивачу земельної ділянки площею 0,0490 га в обмежене користування для забезпечення доїзду.
Відповідно до містобудівного обґрунтування та листа управління архітектури Департаменту містобудування Ради №5-11212/240 від 08.12.2008, в зазначеному місці пропонувалось влаштування проїзду до ділянки Позивача шириною 9 м.
У відповідь на звернення Позивача про надання інформації щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1, передбаченої для здійснення заїзду, управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Ради листом №2403-4665 від 14.09.2018 роз`яснило, що земельні ділянки надані Позивачу в оренду з містобудівними обмеженнями, встановленими управлінням архітектури, де передбачено для організації заїзду загального користування земельну ділянку площею 0,0490 га, що входить в межі земельної ділянки площею 0,2396 га з користування ВАТ "Будівельно-монтажне підприємство побуту", а тому вказана земельна ділянка не може бути надана у власність чи користування, бути загромадженою або забудованою.
З огляду на викладене Позивач не погодився зі Спірним рішенням узгоджувальної комісії Ради та звернувся з позовом про визнання його протиправним та скасування в частині погодження меж земельних ділянок Відповідачу-2 (з урахуванням закриття провадження в частині позовних вимог), оскільки вважає, що надання земельних ділянок Відповідачу-2 згідно з погодженими Спірним рішенням межами без розробки детального плану території призведе до неможливості доїзду (проходу) до земельних ділянок, які перебувають в користуванні Позивача.
Суд апеляційної інстанції під час розгляду справи дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у зазначеній частині з огляду на те, що узгоджувальна комісія Ради, прийнявши Спірне рішення, не вирішила спір між землекористувачами, а Спірне рішення прийнято з порушенням норм чинного законодавства і порушує права Позивача як землекористувача. При цьому апеляційний господарський суд врахував, що Спірне рішення є підставою для прийняття ухвали Ради про затвердження документації із землеустрою, тому воно впливає на права та обов`язки Позивача і Відповідача-2.
Водночас апеляційний господарський суд, посилаючись на положення статті 19 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", зазначив, що саме Рада повинна прийняти рішення про розроблення детального плану території, а якщо Рада вважає, що для організації доїзду до земельних ділянок одного із землекористувачів необхідне розроблення детального плану території, то погодження меж іншим особам, які претендують на отримання в користування суміжних земельних ділянок, є обґрунтованим лише після розроблення такого плану, адже не відомо, чи взагалі буде можливість влаштувати такий заїзд за умови надання суміжних земельних ділянок в користування у погоджених межах.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Підставами касаційного оскарження судових рішень відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3), а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
Зокрема, згідно з пунктами 1, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу (пункт 1); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4).
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, передбачені наведеними положеннями Господарського процесуального кодексу України, Рада і Відповідач-2 посилаються на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування статті 19 і пункту 4 частини 3 статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) щодо подібних до цієї справи правовідносин між суміжними землекористувачами. На думку скаржників, правильним є застосування до спірних правовідносин пункту 1 частини 3 статті 24 зазначеного Закону.
Також Рада та Відповідач-2 посилаються на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування до подібних правовідносин статей 122, 158, 186 Закону України, статей 26, 55 Закону України "Про землеустрій", пунктів 1.2, 1.3, 3.12, 4.2, 4.3 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18.05.2010 №376. Щодо застосування наведених норм скаржники, посилаючись для порівняння на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24.04.2019 у справі №128/3751/14-а і від 17.09.2019 у справі №710/2564/2012, зазначають, що земельна документація, зокрема в частині встановлення меж не є предметом судового оскарження.
Водночас Рада та Відповідач-2 вважають, що при прийнятті оскаржуваних рішень суди не врахували висновки, викладені постановах Великої Палати Верховного суду від 20.03.2019 у справі №514/1571/14-ц, від 20.03.2019 у справі №350/67/15-ц, про те, що погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є виключно допоміжною, тому дійшли помилкового висновку, що у даній справі існує юридичних спір, на який розповсюджується юрисдикція судів згідно з частиною 2 статті 124 Конституції України.
Також Рада та Відповідач-2 зазначають про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29.04.2021 у справі №450/3562/18, від 27.08.2019 у справі №925/366/18, від 25.06.2019 у справі №911/2701/17, від 17.09.2018 у справі №127/1417/16-ц, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 29.04.2020 у справі №461/3563/17, від 29.04.2020 у справі №352/669/15-а, від 30.05.2018 у справі №826/5737/16, від 20.03.2019 у справі №514/1571/14-ц, від 20.03.2019 у справі №350/67/15-ц, від 07.04.2021 у справі №540/2813/19, від 15.08.2019 у справі №0440/5781/18, від 25.09.2019 у справі №712/9240/16-ц, від 29.05.2019 у справі №308/13269/15-ц, від 10.04.2019 у справі №524/7051/16-ц, від 13.06.2018 у справі №308/7204/15-ц, постанові Верховного Суду України від 09.12.2015 у справі №6-849цс15, від 18.05.2016 у справі №6-658цс15, від 14.09.2011 у справі №6-12343св10.
Крім того, скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій помилково послалися на постанову Верховного Суду від 13.06.2018 у справі №583/2715/16-ц, не дослідили усіх зібраних у справі доказів, встановили ряд обставин на основі недопустимих доказів.
Разом з тим, посилаючись на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у правовідносинах, що склались між учасниками справи та необхідність отримання таких висновків для формування єдиної правозастосовчої практики, Відповідач-2 просить передати справу на розгляду Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до положень наведеної норми процесуального права суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що при передачі на її розгляд справ як таких, що містять виключну правову проблему, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, в тому числі внаслідок неоднакової судової практики.
Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права (ухвали Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2019 у справі №757/21639/15-ц, від 28.10.2020 у справі №906/677/19).
Однак заявлене Відповідачем-2 клопотання не містить належного обґрунтування виключної правової проблеми за кількісним та якісним критерієм, зокрема, Скаржник не наводить приклади протилежних і суперечливих судових рішень та глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами.
Водночас сама лише відсутність практики Верховного Суду щодо застосування норм права до певних правовідносин, на яку посилається Відповідач-2, не може бути підставою для висновку про існування виключної правової проблеми та про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики Великою Палатою Верховного Суду.
З огляду на викладене Суд дійшов висновку, що зазначені в касаційних скаргах та клопотанні Відповідача-2 питання можуть бути вирішені під час розгляду цієї справи Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду відповідно до його повноважень у залежності від установлених обставин справи.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, Суд виходить із такого.
Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.06.2018 у справі №583/2715/16-ц, з огляду на положення статей 12, 158 Земельного кодексу України та статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", звернула увагу на те, що розглядаючи земельні спори, узгоджувальна комісія з питань вирішення земельних спорів ради діє від імені відповідної ради, у зв`язку з чим прийняті нею рішення у формі висновку по суті такого спору породжують певні права та обов`язки визначеного кола осіб, отже, можуть бути оскаржені в порядку та спосіб установлені для рішень, прийнятих безпосередньо самим органом місцевого самоврядування.
Зважаючи на викладений висновок Великої Палати Верховного Суду та зміст позовних вимог у справі, що розглядається, Суд відхиляє наведені в касаційній скарзі аргументи про неможливість судового оскарження Спірного рішення, відсутність у справі юридичного спору, на який розповсюджується юрисдикція судів, а також помилкове посилання судів попередніх інстанцій на зазначену постанову у справі №583/2715/16-ц.
Разом з тим Суд враховує, що відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Зі змісту наведеної норми вбачається, що підставою для визнання незаконним оспорюваного акту є його невідповідність актам цивільного законодавства та, водночас, порушення ним цивільних прав або інтересів відповідної особи - позивача.
Положення статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
При цьому позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Подібний висновок неодноразово викладався у постановах Верховного Суду, зокрема у постанові від 06.10.2021 у справі №916/10/18, яка підлягає врахуванню відповідно до положень частини 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, а також у постановах Верховного Суду України від 09.12.2015 у справі №6-849цс15 і від 18.05.2016 у справі №6-658цс15, на які посилаються Рада і Відповідач-2 у касаційних скаргах.
Земельний кодекс України у розділі ІІІ передбачає існування права власності на землю, права постійного користування та оренди землі, а також таких прав на чуже майно як сервітут, емфітевзис і суперфіцій.
Зокрема, право земельного сервітуту визначено у статті 98 Земельного кодексу України як право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Згідно з положеннями статей 99, 100 Земельного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Зокрема, власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. При цьому земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Не врахувавши наведеного, суди першої та апеляційної інстанцій під час вирішення спору у справі, що розглядається, не надали належної правової оцінки обставинам щодо наявності у Позивача на момент ухвалення Спірного рішення та звернення з позовом відповідного права, на захист якого поданий цей позов.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправним та скасування Спірного рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що воно порушує права Позивача як землекористувача. При цьому суди виходили з того, що при наданні нового права користування земельними ділянками особам повинні бути враховані вже існуючі права, оскільки право, яке виникає, не може порушувати наявне, з огляду на необхідність дотримання таких, передбачених пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України, засад цивільного права як справедливість, добросовісність та розумність.
Однак суди не зазначили, права Позивача як користувача якої саме земельної ділянки порушені Спірним рішенням.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень Суд вбачає, що суди на підставі наданих учасниками справи доказів встановили лише наявність у Позивача прав землекористувача щодо земельних ділянок площею 0,2464 га та 0,0268 га за адресою м. Львів, вул. Зелена, 253 (кадастрові номери 4610136800:04:002:0065 і 4610136800:04:002:0066), переданих йому на підставі договорів оренди землі від 28.04.2017 №С-4420 і №С-4421. Проте в судових рішеннях суди не навели підстави для висновку про те, що Спірне рішення містить конкретні положення, які мають наслідком порушення прав позивача на зазначені земельні ділянки, зокрема шляхом надання їх повністю чи частково в користування Відповідачеві-2 тощо.
Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не встановили також наявності на момент ухвалення Спірного рішення у Позивача певного передбаченого Земельним кодексом України та оформленого в установленому законом порядку права на ту земельну ділянку, межі якої погоджені Спірним рішенням (у оспорюваній частині).
При цьому пославшись на необхідність врахування наявної містобудівної документації (містобудівного обґрунтування на закріплення земельних ділянок за Позивачем на АДРЕСА_1), суди першої та апеляційної інстанції не надали належної правової оцінки наданій до матеріалів справи містобудівній документації щодо її правової природи та правового значення стосовно інших земельних ділянок, окрім наданих у користування Позивачеві.
Зокрема, відхиливши посилання Ради на те, що надане Позивачем містобудівне обґрунтування не затверджене рішенням Ради, пославшись на наявність його у складі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Позивачу, суд апеляційної інстанції не встановив обставини щодо наявності відповідного затвердження зазначеного документу, а також не з`ясував обставини щодо виникнення у Позивача, зокрема на підставі такого містобудівного обґрунтування, певних прав щодо влаштування чи користування під`їздом до орендованих ним земельних ділянок у встановленому земельним законодавством порядку.
Разом з тим Суд вважає передчасним твердження судів першої та апеляційної інстанції про те, що погодження меж іншим особам, які претендують на отримання в користування суміжних земельних ділянок, є обґрунтованим лише після розроблення детального плану території, передбаченого статтею 19 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Суд звертає увагу, що відповідно до положень пункту 1 частини 3 статті 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній на момент ухвалення Спірного рішення) у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, крім випадків: розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи.
Оскільки під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували обставини щодо наявності чи відсутності розташування на земельній ділянці, межі якої погоджені Спірним рішенням, певних будівель чи споруд, належних Відповідачу-2, при ухваленні оскаржуваних судових рішень не було достатніх підстав для висновку про неможливість погодження таких меж без детального плану території.
З огляду на викладене Суд вважає передчасними висновки судів про незаконність Спірного рішення та порушення ним прав Позивача, оскільки вони не ґрунтуються на врахуванні висновків Верховного Суду та належному встановленні обставин щодо дійсних прав Позивача на відповідну земельну ділянку на момент ухвалення Спірного рішення, на захист яких поданий позов, а також правильному застосуванні положень законодавства, що регулює спірні правовідносини (зокрема статей 19, 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").
Водночас суди не дотримались вимог статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів.
Наведене свідчить про підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, переглянувши в касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, з урахуванням встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи судом касаційної інстанції, Суд дійшов висновку, що наведені порушення норм процесуального права є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від установленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд