ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/9851/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Кібенко О. Р., Кондратової І. Д.,
за участю секретаря судового засідання Низенко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб"
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Данилової М. В.
від 01 лютого 2021 року
та на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Чорногуза М. Г., Мальченко А. О., Агрикової О. В.
від 18 травня 2021 року
у справі за позовом Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб"
до: 1) ОСОБА_1, 2) ОСОБА_2, 3) ОСОБА_3, 4) ОСОБА_4, 5) ОСОБА_5, 6) ОСОБА_6, 7) ОСОБА_7, 8) ОСОБА_8, 9) ОСОБА_9, 10) ОСОБА_10, 11) ОСОБА_11, 12) ОСОБА_12,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національний банк України,
про відшкодування шкоди,
за участю:
від позивача: представники Голік О. А., Мостепанюк В. І.
від відповідача-1: не з`явилися
від відповідача-2: не з`явилися
від відповідача-3: не з`явилися
від відповідача-4: представник Спєров Д. К.
від відповідача-5: представник Гаврилова О. Ю.
від відповідача-6: не з`явилися
від відповідача-7: не з`явилися
від відповідача-8: не з`явилися
відповідача-9: Голуб Н. В.
від відповідача-10: не з`явилися
від відповідача-11: не з`явилися
від відповідача-12: не з`явилися
від третьої особи: представник Калугіна О. А.
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог.
У липні 2020 року Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" (далі по тексту - Фонд) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національний банк України, в якому (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог № 46-16064/20 від 22 грудня 2020 року (том 4, а.с. 2 - 6)) просила стягнути солідарно з відповідачів шкоду у розмірі 394 923 890,12 грн, заподіяну Публічному акціонерному товариству Банк "Траст" (далі по тексту - Банк) та його кредиторам.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачі є пов`язаними з Публічним акціонерним товариством "Банк "Траст" особами, у період з 2013 по 2016 роки займали управлінські посади в банку, були членами наглядової ради банку, при здійсненні своєї діяльності не забезпечили здійснення прибуткової діяльності банку, порушували банківське законодавство, допускали здійснення банком ризикових кредитних операцій у вигляді видачі незабезпечених кредитів, не визначили адекватну (дієву) політику управління ризиками, навмисно приховували реальний фінансовий стан банку шляхом перекручування даних статистичної звітності, не привели діяльність банку у відповідність до норм чинного законодавства, продовжували споживче кредитування за рахунок коштів, що надходили від фізичних осіб (депозити), тобто діяли не в інтересах банку, що призвело до збиткової діяльності банку, віднесення банку до категорії неплатоспроможних, ліквідації банку та завдання шкоди вкладникам та іншим кредиторам банку. Саме відповідачі, які в розумінні статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є пов`язаними з банком особами, зобов`язані відповідно до статей 1166, 1190 Цивільного кодексу України, частин п`ятої та шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на дату подання позову) у солідарному порядку відшкодувати шкоду у розмірі непогашених вимог кредиторів.
2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
06 грудня 2016 року Національний банк України прийняв рішення 468-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" до категорії неплатоспроможних", на підставі якого виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 2699 від 06 грудня 2016 року "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві Банк "ТРАСТ" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".
29 грудня 2016 року Правління Національного банку України прийняло рішення № 559-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", на підставі якого виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 3085 "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" та делегування повноважень ліквідатора банку".
27 березня 2017 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 1193 затвердила перелік (реєстр) вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", акцептованих уповноваженою особою Фонду, та суму реєстру акцептованих вимог кредиторів. Відповідно до зазначеного рішення (з урахуванням внесених до цього рішення змін) та звіту про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03 листопада 2020 року, загальна сума акцептованих вимог кредиторів станом на 15 жовтня 2020 року становила 673 699 612,23 грн.
Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 1873 від 11 травня 2017 року затвердила акт формування ліквідаційної маси станом на 01 березня 2017 року. Згідно з цим рішенням (з урахуванням змін, внесених рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 908 від 07 травня 2020 року) ринкова вартість ліквідаційної маси Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" станом на 01 березня 2017 року складає 286 376 797,71 грн.
Відповідно до звіту про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03 листопада 2020 року, та відповідно до довідки про залишок незадоволених кредиторських вимог Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" станом на 22 грудня 2020 року розмір непогашених вимог кредиторів Банку склав 394 923 890,12 грн.
01 червня 2020 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся в порядку частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 як до пов`язаних з Публічним акціонерним товариством Банк "ТРАСТ" осіб з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної Банку та його кредиторам неправомірними діями цих осіб, у розмірі, що становить різницю між сумою незадоволених вимог кредиторів та оціночною вартістю залишку ліквідаційної маси.
Однак зазначені вимоги Фонду не були задоволені, що і стало підставою для звернення Фонду з позовом у цій справі.
Предметом спору у цій справі є відшкодування шкоди у розмірі 394 923 890,12 грн, що дорівнює розміру непогашених вимог кредиторів Банку, визначеному у звіті про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ", затвердженому рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03 листопада 2020 року.
Позивач посилається на те, що пов`язаними особами, які зобов`язані відшкодувати шкоду у сумі 394 923 890,12 грн (з урахуванням поданих уточнень) є:
- ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які були власниками Банку та членами Наглядової ради Банку до середини 2015 року;
- ОСОБА_4, який був власником Банку та членом Наглядової ради Банку з середини 2015 року;
- ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, які були членами Наглядової ради Банку;
- ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 (власник Банку), які були членами Правління Банку.
3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.
Господарський суд міста Києва рішенням від 01 лютого 2021 року у справі № 910/9851/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року, у задоволенні позову відмовив повністю.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що:
- спірні правовідносини регулюються Законами України "Про банки і банківську діяльність" та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакціях цих законів, чинних до внесення до них змін згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності пов`язаних із банком осіб", тобто чинних у період здійснення відповідачами своїх повноважень у 2013 - 2015 роках, а до правовідносин за період півроку 2016 року підлягає застосування нова редакція цих законів. Проте позивач не розмежував по періодам суму завданої відповідачами шкоди відповідно до законодавства, що діяло у зазначені періоди, не визначив, які саме, у який період та ким саме з відповідачів (кожним окремо) вчинялися дії, визначені позивачем як протиправні, та до яких наслідків вони призвели;
- позивач не довів наявність складу правопорушення, а саме: не довів наявності протиправної поведінки як кожного з відповідачів, так і спільної протиправної поведінки усіх відповідачів, до яких заявлені солідарні вимоги, не довів наявності спільного протиправного умислу в діях усіх відповідачів, спрямованого на настання неплатоспроможності Банку, не довів наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів і визначеною Фондом заподіяною відповідачами Банку шкодою, не довів розміру шкоди, вини відповідачів. За висновком судів позивач не надав доказів звернення до правоохоронних органів з відповідними заявами щодо відповідачів про вчинення злочину, доказів притягнення відповідачів до кримінальної відповідальності за статтею 218-1 Кримінального кодексу України "Доведення банку до неплатоспроможності", доказів встановлення вини відповідачів;
- погіршення фінансового стану Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" було спричинено низкою чинників, які не залежали від дій / бездіяльності менеджменту Банку. Як встановили суди, зокрема значний обсяг кредитів банку надавався на територіях, на яких велася Антитерористична операція (АТО), а згодом - операція Об`єднаних сил (ООС), що зумовило неможливість обслуговування таких кредитів та їх неповернення; позивач, посилаючись на економічну необґрунтованість укладення відповідачами правочинів, не подав жодного доказу виявлення правочину нікчемним в порядку статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" або пред`явлення позову про визнання таких договорів недійсними, не надав доказів застосування до відповідачів заходів впливу за порушення законодавства у сфері банківської діяльності.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.
У касаційній скарзі позивач - Державна організація (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року, а справу направити на новий розгляд.
5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.
Як на підстави касаційного оскарження судових рішень позивач послався на пункти 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та порушили норми процесуального права, а саме: статті 92, 215, 216, 1166 Цивільного кодексу України, статті 86, 79 Господарського процесуального кодексу України; статтю 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статтю 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Скаржник зазначає про те, що суди попередніх інстанцій не врахували такі висновки Верховного Суду:
- щодо застосування статті 92 Цивільного кодексу України стосовно добросовісності поведінки органу або особи / осіб, які виступають та діють від імені юридичної особи, викладені у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/21493/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 910/20261/16, від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17;
- щодо застосування статей 215, 216 Цивільного кодексу України стосовно недійсності нікчемного правочину, викладені у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17;
- щодо застосування статті 1166 Цивільного кодексу України стосовно деліктної відповідальності, презумпції вини у деліктній відповідальності, викладені у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, від 23 січня 2018 року у справі № 686/20040/2012, від 06 лютого 2018 року у справі № 334/9899/14-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 461/8496/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 212/7779/17, від 23 травня 2018 року у справі № 210/4091/17, від 28 березня 2018 року у справі № 210/3110/16-ц;
- щодо застосування статті 79 Господарського процесуального кодексу України стосовно вірогідності доказів, викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 25 червня 2018 року у справі № 924/233/18.
Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у подібних правовідносинах, а також зазначає про те, що суди попередніх інстанцій в порушення статті 79 Господарського процесуального кодексу України не дослідили зібрані у справі докази, не встановили усі необхідні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 15 вересня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" на рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанови Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року (повний текст складено 24 травня 2021 року) у справі № 910/9851/20, призначив розгляд касаційної скарги Державної організації (установи, закладу) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб" на 07 жовтня 2021 року о 10:00 у приміщенні Касаційного господарського суду та надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 01 жовтня 2021 року.
04 жовтня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від третьої особи - Національного банку України надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу та від відповідача-10 - ОСОБА_18 надійшов відзив на касаційну скаргу.
Третя особа - Національний банк України у письмових поясненнях на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 30 вересня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, підтримує вимоги скаржника та просить задовольнити касаційну скаргу Державної організації (установа, заклад) "Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій:
- не проаналізували у повній мірі всі заходи впливу, які застосував Національний банк України до Публічного акціонерного банку Банк "ТРАСТ";
- не надали оцінку звітам інспекційних перевірок Національного банку України, долученим до матеріалів справи, в яких було зафіксоване невжиття керівниками Банку заходів, покладених на них Законом України "Про банки і банківську діяльність", статутом та внутрішніми положеннями Банку, що призвело до порушення банківського законодавства;
- дійшли помилкового висновку про відсутність солідарної відповідальності відповідачів.
Відповідач-10 - ОСОБА_10 у відзиві на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 30 вересня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, просить долучити до матеріалів справи надані ним додаткові докази, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що він не відноситься до кола осіб, відповідальних за завдання заявлених до стягнення у цій справі збитків, з липня 2015 року був виведений зі складу членів правління Банку, а його діяльність на посаді члена Правління Банку відповідала вимогам чинного законодавства, що підтверджується постановою Правління Національного банку України № 387/БТ від 18 червня 2015 року "Про визнання діяльності Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" такою, що відповідає законодавству, та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ".
05 жовтня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідачів-4 та -5 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надійшли відзиви на касаційну скаргу.
Відповідач-4 - ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 01 жовтня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що порушення, на які посилається позивач, були допущені до моменту набуття ним статусу власника істотної участі Банку, ним не вчинялися жодні протиправні дії чи бездіяльність, що виключає наявність його вини. Також відповідач-4 зазначає про те, що висновки Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, не є релевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.
Відповідач-5 - ОСОБА_5 у відзиві на касаційну скаргу, що відповідно до відбитку календарного штемпелю Укрпошти на конверті був надісланий до Верховного Суду 30 вересня 2021 року, тобто у межах встановленого Верховним Судом строку на подання відзивів на касаційну скаргу, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі оскаржувані рішення Господарського суду міста Києва від 01 лютого 2021 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року у цій справі, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дотрималися норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови, дійшли правильних висновків про недоведеність протиправної поведінки, причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вини відповідачів. Також зазначає про те, що визначений позивачем розмір збитків не відповідає вимога чинного законодавства, а висновки Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, не є релевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.
20 жовтня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідачки-9 - ОСОБА_9 надійшов відзив на касаційну скаргу. Зазначений відзив на касаційну скаргу був поданий відповідачкою-9 до Верховного Суду 13 жовтня 2021 року, тобто з пропуском встановленого Верховним Судом строку для його подання. Разом з цим відповідачка-9 заявила клопотання про продовження або встановлення нового строку для надання відзиву на касаційну скаргу, посилаючись як на поважні причини пропуску цього строку на те, що касаційної скарги позивача, відповідей на неї та процесуальних документів судів попередніх інстанцій та Верховного Суду вона не отримувала, про ухвалу Касаційного господарського суду від 15 вересня 2021 року про відкриття касаційного провадження у цій справі вона дізналася лише 27 вересня 2021 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. Також відповідачка-9 зазначила про те, що її представник ще під час розгляду справи судом першої інстанції повідомив суду адресу для листування відповідача-9. Проте жодних документів по цій справі на зазначену суду її представником адресу ні від судів, ні від інших учасників справи не надходило.
З огляду на те, що клопотання про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу було подане відповідачкою-9 після спливу встановленого Верховним Судом строку на подання відзиву на касаційну скаргу Верховний Суд відповідно до частини другої статті 119 Господарського процесуального кодексу України не вбачає підстав для продовження цього строку чи встановлення нового строку та відхиляє клопотання відповідачки-9 про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу.
Разом з цим Верховний Суд, перевіривши доводи відповідачки-9 про неотримання нею кореспонденції судів та учасників цієї справи за зазначеною нею суду адресою, встановивши те, що ці доводи є обґрунтованими, доведеними та підтверджуються матеріалами справи, керуючись правом, передбаченим частиною другою статті 119 Господарського процесуального кодексу України на продовження встановленого судом строку за ініціативою суду, продовжує відповідачці-9 строк на надання відзиву на касаційну скаргу за власною ініціативою до 20 жовтня 2021 року та приймає поданий нею відзив на касаційну скаргу.
У відзиві на касаційну скаргу відповідачка-9 просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, поданою з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. За твердженням відповідачки-9 висновки Верховного Суду, на які послався позивач у касаційній скарзі, не є релевантними для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах, за інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій. Також відповідачка-9 послалася на те, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дотрималися норм процесуального права, а позивач у касаційній скарзі зазначив лише формальні аргументи щодо порушення судами норм процесуального права, доводи скаржника зводяться до переоцінки доказів, що не є повноваженнями суду касаційної інстанції. Також відповідачка-9 вказує на відсутність її вини, зазначає про те, що станом на дату припинення її трудових відносин з Публічним акціонерним товариством Банком "Траст" діяльність банку згідно з постановою правління Національного банку України № 387/БТ від 18 червня 2015 року була визнана такою, що відповідала чинному законодавству та зазначена постанова не оскаржена та не скасована.
7. Розгляд клопотань
Відповідач-10 - ОСОБА_10 у відзиві на касаційну скаргу просить долучити до матеріалів справи надані ним додаткові докази:
- постанову Правління Національного банку України № 387/БТ від 18 червня 2015 року "Про визнання діяльності Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ" такою, що відповідає законодавству, та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства Банк "ТРАСТ";
- окремі аркуші трудової книжки ОСОБА_18 .
Відповідно до частин першої та другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає межі розгляду справи судом касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд з огляду на чітко визначені процесуальним законом межі розгляду справи судом касаційної інстанції зазначає про те, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції позбавлений права приймати до розгляду нові докази, що виключає можливість долучення до матеріалів справи додаткових доказів на стадії касаційного розгляду справи.
Враховуючи викладене Верховний Суд відхиляє клопотання відповідача-10 про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.
Позиція Верховного Суду
8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.
Верховний Суд, обговоривши доводи учасників справи, наведені у касаційній скарзі та відзивах на касаційну скаргу, перевіривши обґрунтованість заявлених позивачем у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, правильність застосування та дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
8.1. Загальні положення щодо застосування норм, що регулюють правовідносини з відшкодування шкоди.
Як вбачається спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, є деліктними правовідносинами з приводу відшкодування шкоди, тобто такими, що виникли між сторонами, які не перебувають між собою у договірних відносинах та завдана заявлена до стягнення шкода не пов`язана з порушенням договірного зобов`язання.
Стаття 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставою виникнення цивільних прав і обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з частинами першою та другою статті 1166 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану недоговірну (деліктну) шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Отже, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:
- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;
- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;
- причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;
- вина заподіювача шкоди, як суб`єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
Отже суди, розглядаючи спори про стягнення шкоди, мають встановлювати наявність усіх елементів складу правопорушення у їх сукупності.
8.2. Щодо застосування частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Як вбачається позовні вимоги у цій справі заявлені Фондом, зокрема на підставі частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у редакціях цих законів, чинних станом на дату подання Фондом позову.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню редакція цих норм, чинна станом на дату подання Фондом позову у цій справі, а підлягають застосуванню зазначені норми Законів України "Про банки і банківську діяльність" та "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакціях, чинних у період здійснення відповідачами як власниками істотної участі та керівниками Публічного акціонерного товариства "Банк "Траст" своїх повноважень у 2013 - 2015 роках, а до правовідносин за період півроку 2016 року підлягає застосування нова редакція цих законів.
Однак Верховний Суд не може повністю погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Відповідно до частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, що була чинна протягом 2013-2015 років, до внесення змін до цієї норми за Законом України № 629-VIII від 16 липня 2015 року, що набрав чинності 12 серпня 2015 року) Фонд має право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.
Відповідно частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на 08 липня 2020 року - дату подання Фондом позову у цій справі) Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду.
Отже різниця між старою та новою редакцією зазначеної норми полягає у тому, що:
1) редакція цієї норми, чинна станом на дату подання позову у цій справі, містила більш широке коло осіб, до яких Банк може звертатися з вимогою, - не лише до власників істотної участі, контролерів та керівників Банку, а й до будь-яких пов`язаних з банком осіб;
2) редакція цієї норми, чинна станом на дату подання позову у цій справі, передбачала недостатність майна Банку для розрахунків з кредиторами як обов`язкову умову, за наявності якої Фонд мав право звернутися з позовом.
Відповідно до пункту 6-2 частини першої статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній з 12 серпня 2015 року до 22 травня 2020 року) недостатність майна банку - перевищення розміру зобов`язань банку відповідно до реєстру акцептованих вимог кредиторів над оціночною вартістю ліквідаційної маси банку, за винятком майна банку, що є предметом застави та використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя.
Крім того питання відповідальності банку за своїми зобов`язаннями урегульовані статтею 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Відповідно до частин четвертої - шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, що була чинна протягом 2013-2015 років, до внесення змін до цієї норми згідно із Законом України № 218-VIII від 02 березня 2015 року, що набрав чинності 08 березня 2015 року) власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.
Власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність.
На власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов`язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних.
Згідно з частинами четвертою - шостою статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на час звернення Фонду до суду з позовом у цій справі) власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку.
Пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.
Верховний Суд зазначає про те, що до норм матеріального права належать норми, які визначають осіб, що можуть бути притягнуті до відповідальності, підстави та розмір відповідальності. Тоді як до процесуальних, процедурних норм належать норми, які визначають порядок притягнення особи до відповідальності.
Норми права, що визначають порядок дій Фонду як ліквідатора банку, зокрема щодо вжиття заходів, спрямованих на задоволення вимог кредиторів банку, що ліквідується, шляхом звернення з вимогами про відшкодування шкоди до пов`язаних з банком осіб, а у випадку їх невиконання - до суду, є процесуальними, процедурними нормами.
Відповідно до правовідносин, учасником яких є Фонд як ліквідатор неплатоспроможного банку (який вчиняє дії з виявлення недостатності майна для розрахунків з кредиторами, виявлення нікчемних та сумнівних правочинів, протиправної діяльності пов`язаних з банком осіб, збитків, звернення з вимогами до пов`язаних з банком осіб, звернення з позовом до суду) мають застосовуватися редакції статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки та банківську діяльність", що були чинними станом на момент вчинення Фондом відповідних дій.
Водночас норми статті 52 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" щодо підстав, розміру цивільно-правової відповідальності за завдану банку або його кредиторам шкоду є матеріально-правовими, а відтак щодо них застосовується принцип незворотної дії закону в часі (статті 58 Конституції України). Такі норми поширюють свою дію тільки на ті відносини, що виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта. <…> Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абз. 2, 4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №1-зп/1997 від 13 травня 1997 року).
Отже при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до такої відповідальності, суд повинен керуватися тією нормою, яка була чинною станом на момент виникнення спірних правовідносин, а саме вчинення такими особами відповідних дій, тобто у спірних правовідносинах у 2013 - 2016 роках.
Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини п`ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та частин четвертої - шостої статті 58 Закону "Про банки і банківську діяльність" стосовно процесуального чи матеріального характеру цих норм викладений у пунктах 131 - 148 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.
З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що суди попередніх інстанцій не здійснили розмежування зазначених норм в залежності від їх характеру (на матеріальні та процесуальні), не врахували, що Фонд, звертаючись до суду з позовом у цій справі, реалізував своє процесуальне право на пред`явлення до суду вимоги про відшкодування шкоди до пов`язаних з банком осіб, передбачене частиною п`ятою статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції, чинній станом на дату подання Фондом позову у цій справі, та, вчиняючи такі дії, правильно керувався редакцією цієї норми, чинною станом на дату подання ним позову, яка вже містила такі терміни як "недостатність майна" та "пов`язані з банком особи". Суди попередніх інстанцій помилково не застосували зазначену норму у редакції, чинній станом на дату подання Фондом позову у цій справі до спірних правовідносин, не врахували, що станом на дату подання Фондом позову наявність такого показника як "недостатність майна банку" була умовою для пред`явлення такого позову. Зокрема такі дії як, виявлення недостатності майна банку, протиправної поведінки пов`язаних з банком осіб, шкоди, визначення її розміру тощо є діями Фонду, що вчиняються відповідно до положень чинного законодавства, чинного станом на дату вчинення Фондом таких дій.
Отже висновок судів попередніх інстанцій про те, що редакція Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", чинна станом на дату подання Фондом позову у цій справі, не підлягає застосуванню, є помилковим.
Разом з цим Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що до правовідносин, що стосуються здійснення відповідачами своїх повноважень у період 2013 - 2016 років, при визначенні підстав відповідальності та кола осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності, підлягають застосуванню Закон України "Про банки і банківську діяльність" та Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакціях, чинних у відповідні періоди здійснення відповідачами своїх повноважень.
Крім того Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з пунктом 3 частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує питання про те, яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин. Отже, посилання позивача (у цій справі - Фонду) не на ту редакцію норми закону, яка підлягає застосуванню, не може бути підставою для відмови в позові, адже за принципом "суд знає закони" суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона на обґрунтування своїх вимог послалася не на ті норми права, не на ту редакцію норми права повинен самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин, та застосувати ті норми, предметом регулювання яких є спірні правовідносини.
8.3. Щодо розподілу обов`язків доказування у правовідносинах про відшкодування шкоди.
За загальними правилами розподілу обов`язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та третя статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Отже при поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди, на позивача покладається обов`язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Водночас зі змісту частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Відповідний висновок Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України та презумпції вини заподіювача шкоди міститься, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, який не був врахований судами попередніх інстанцій при вирішення спору у цій справі, про що обґрунтовано зазначив позивач у касаційній скарзі.
Крім того аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.
Отже спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов`язком її заподіювача, тобто відповідача у правовідносинах про відшкодування шкоди.
Предметом позову у цій справі є відшкодування (стягнення) шкоди, заподіяної Публічному акціонерному товариству Банк "Траст" протиправними діями, бездіяльністю осіб, які є власниками істотної участі Банку, були керівниками Банку (членами правління та наглядової ради Банку). Тобто йдеться про підстави та умови застосування відповідальності власників істотної участі Банку та керівників Банку перед юридичною особою - Банком.
З огляду на викладене, враховуючи зазначені вище правила доказування у господарському процесі у правовідносинах з відшкодування шкоди позивач має довести неправомірність рішень, дій / бездіяльності відповідачів, в чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов`язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.
Натомість відповідачі у межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов`язків повинні спростувати доводи та докази позивача, а також у свою чергу навести обставини та доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності. Аналіз норм Закону "Про банки і банківську діяльність", зокрема глави 7 "Управління банком" Розділу ІІ цього Закону, дозволяє зробити висновок, що доказами виконання свого обов`язку вживати своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку можуть бути дані, які підтверджують обставини, що власники істотної участі, керівник, члени ради, члени виконавчого органу, посадові особи іншого органу управління вжили заходів для запобігання ризиковій діяльності; для недопущення в діяльності банку ознак, наявність яких є підставою для висновку Національного банку України про провадження банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, зокрема, через вплив на управління чи діяльність юридичної особи (у тому числі шляхом ухвалення рішень про винесення на розгляд загальних зборів учасників банку питання ризикової діяльності); відновлення платоспроможності банку; встановлення осіб, відповідальних за ризикову діяльність тощо.
Відповідно до частини другої статті 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з частинами першою та другою статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
У справі, що переглядається, позивач стверджує, що шкода Банку та його кредиторам була завдана внаслідок таких дій / бездіяльності відповідачів:
1) проведення ризикової кредитної політики, здійснення ризикових кредитних операцій (видача незабезпечених кредитів, не здійснення фактичної оцінки кредитного ризику, фінансового стану позичальника, основним ресурсом для надання кредитів були кошти, залучені у фізичних осіб);
2) порушення банківського законодавства, здійснення незбалансованої стратегії управління активами та пасивами, не забезпечення дотримання встановлених чинним законодавством обов`язкових економічних нормативів, зокрема показника регулятивного капіталу, подання недостовірної статистичної звітності з метою штучного покращення якості кредитного портфелю, що свідчить приховування реального фінансового стану Банку;
3) невиконання обов`язків, передбачених банківським законодавством, статутом та внутрішніми положеннями Банку, вимог Національного банку України, неприведення наявних внутрішніх документів у відповідність до вимог чинного законодавства, не здійснення контролю за діяльністю банку щодо операцій з кредитування, неналежне здійснення контролю за функціонуванням системи управління операційним ризиком, невпровадження адекватної системи управління операційними ризиками в Банку;
4) не забезпечення підтримання капіталу на достатньому рівні, не здійснення прибуткової діяльності банку.
Відповідно до заявлених позивачем предмету та підстав позову предметом доказування у цій справі та обставинами, що складають предмет дослідження судами, є:
1) належність відповідачів до пов`язаних з Банком осіб: зокрема до власників істотної участі, керівників банку; дати набуття статусу власника істотної участі, дати обрання / призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; персональний склад органів управління Банку у період 2013 - 2016 років, визначений позивачем як спірний період;
2) факти протиправної поведінки відповідачів (здійснення ризикових кредитних операцій та яких саме, недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів Національного банку України, обставини, що підтверджують невиваженість кредитної політики Банку та її ризикованість, обставини приховування реального фінансового стану банку, відсутність у Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов`язків, дії відповідачів, вчинені всупереч інтересам Банку тощо);
3) розмір недостатності майна Банку для розрахунків з кредиторами (як мінімальний розмір шкоди Банку та шкоди, завданої кредиторам Банку невиваженою внутрішньою політикою управління, ризикованою кредитною діяльністю, бездіяльністю відповідачів, що призвело до неплатоспроможності та ліквідації Банку);
4) наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою відповідачів та завданою шкодою (обставини того, що існуюча недостатність майна Банку є наслідком саме протиправних дій відповідачів).
Крім того відповідачі мають довести відсутність своєї вини у завданні шкоди, а суди дослідити обставини наявності / відсутності вини відповідачів у її заподіянні.
Подібні висновки Верховного Суду викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 910/12930/18.