ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/13604/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Губенко Н. М., Кібенко О. Р.,
розглянувши у письмовому провадженні без повідомлення та виклику сторін касаційну скаргу Комунального підприємства "Київтранспарксервіс"
на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Тищенко О. В., Дикунської С. Я., Кравчука Г. А.
від 09 липня 2021 року
за позовом Комунального підприємства "Київтранспарксервіс"
до Фізичної особи-підприємця Патарая Артура Борисовича
про стягнення заборгованості у розмірі 24 728,71 грн
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог.
У вересні 2020 року Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Патарая Артура Борисовича, в якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог № 053/05-3598 від 08 жовтня 2020 року просило стягнути з відповідача заборгованості у розмірі 24 728,71 грн, з яких:
- 24 453,00 грн - основний борг за період з березня по червень 2020 року,
- 213,98 грн - пеня за прострочення виконання зобов`язання за березень 2020 року,
- 49,72 грн - три відсотки річних, нараховані за прострочення виконання зобов`язання за березень 2020 року,
- 12,01 грн - інфляційні втрати, нараховані за прострочення виконання зобов`язання за березень 2020 року.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов`язань за укладеним з позивачем договором про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування № ДНП-2018-01/03 від 07 лютого 2018 року не здійснив розрахунків з позивачем за цим договором, не оплатив передані йому місця для паркування.
2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
07 лютого 2018 року між Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" (сторона-1) та Фізичною особою-підприємцем Патараєю Артуром Борисовичем (сторона-2) був укладений договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування № ДНП-2018-01/03 (далі по тексту - договір), за умовами якого:
- Сторона-1 надає за плату Стороні-2 право на організацію та експлуатацію 33 (тридцяти трьох) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 4 (чотирьох) спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які здійснюють перевезення інвалідів, що розташовані на паркувальному майданчику за адресою: м. Київ, Печерський район, бульвар Дружби Народів, 16-а, в межах ІІІ територіальної зони паркування м. Києва (далі - фіксовані місця для паркування), а також здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхнього автотранспорту (пункт 1.1. договору);
- під "Фіксованими місцями для паркування" в цьому Договорі визначено експлуатацію 33 (тридцяти трьох) місць для платного паркування транспортних засобів, а також 4 (чотирьох) спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які здійснюють перевезення інвалідів, що розташовані на паркувальному майданчику за адресою: м. Київ, Печерський район, бульвар Дружби Народів, 16-а, в межах III територіальної зони паркування м. Києва (пункт 1.2. договору);
- фіксовані місця для паркування вважаються переданими в експлуатацію Сторони-2 з моменту набрання чинності договору (пункт 1.3. договору);
- плата Сторони-2 Стороні-1 згідно з умовами договору становить 6,50 грн за одне місце для платного паркування транспортних засобів на добу, в тому числі: вартість послуги без ПДВ та збору за місця для паркування транспортних засобів - 4,35 грн; ПДВ - 0,87 грн; збір за місця для паркування транспортних засобів - 1,28 грн (пункт 3.1. договору);
- загальна сума щомісячних платежів Сторони-2 Стороні-1 по договору визначена у Графіку платежів (додаток 1 до договору);
- розрахунок за цим договором здійснюється шляхом оплати Стороною-2 Стороні-1 у розмірі 100% щомісячного платежу не пізніше 20 (двадцятого) числа поточного місяця, відповідно до Графіку платежів (додаток 1 до договору) (пункт 3.2. договору);
- у разі порушення Стороною-2 строків здійснення сплати, встановлених цим договором, Сторона-1 набуває право вимоги у Сторони-2 сплати пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, за кожен день прострочення від суми несплати (пункт 4.2. договору).
У червні 2020 року Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" звернулося до Фізичної особи-підприємця Патараєва Артура Борисовича з листом № 053/05-2223 від 12 червня 2020 року, в якому, посилаючись на пункт 6.5. договору повідомило про розірвання з 26 червня 2020 року договору з огляду на невиконання Стороною-2 більше, ніж 30 календарних днів, свого зобов`язання з оплати за провадження діяльності на майданчику для паркування.
У вересні 2020 року Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Патарая Артура Борисовича, в якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог № 053/05-3598 від 08 жовтня 2020 року просило стягнути з відповідача заборгованості у розмірі 24 728,71 грн за договором про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування № ДНП-2018-01/03 від 07 лютого 2018 року, посилаючись на те, він на виконання цього договору передав відповідачу фіксовані місця для паркування у відповідній кількості, однак відповідач не виконав свого зобов`язання з оплати провадження діяльності на майданчику для паркування за період з березня по червень 2020 року.
3. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду і мотиви їх ухвалення.
Господарський суд міста Києва рішенням від 24 листопада 2020 року позов задовольнив частково: стягнув з Фізичної особи-підприємця Патарая Артура Борисовича на користь Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" заборгованість у сумі 18 447,00 грн та судовий збір у сумі 1585,72 грн. В іншій частині позову відмовив.
Місцевий господарський суд виходив з того, що доведеною та такою, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача є заборгованість у сумі 18 447,00 грн за квітень, травень та червень 2020 року, а заборгованість за березень 2020 року (за актом надання послуг № 2730 від 31 березня 2020 року) у розмірі 6 006,00 грн не підтверджується наявними в матеріалами справи доказами, у матеріалах справи відсутні докази направлення позивачем відповідачу цього акту, а тому відсутні передбачені у договорі обставини, за яких послуги вважаються прийнятими без зауважень.
Відмовивши у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за березень 2020 року, суд відмовив і у задоволенні похідних від неї вимог про стягнення пені, трьох відсотків річних та інфляційних втрат, як таких що були нараховані на суму заборгованості за березень 2020 року, у задоволенні якої було відмовлено.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 09 липня 2021 року скасував рішення Господарського суду міста Києва від 24 листопада 2020 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та розгляд апеляційної скарги поклав на Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс".
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що факт надання позивачем відповідачу послуг за договором протягом періоду з березня по червень 2020 року та відповідно наявність у відповідача обов`язку їх оплатити є недоведеними, а позовні вимоги про стягнення заборгованості за цей період є передчасними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази направлення позивачем відповідачу актів надання послуг за цей період у порядку та строки, визначені договором, а наявні в матеріалах справи докази направлення позивачем відповідачу актів за квітень - червень 2020 року, які були прийняті місцевим господарським судом до уваги, є неналежними, оскільки фактично є доказами направлення не зазначених актів, а відповіді позивача на відзив відповідача на позовну заяву. Тобто, за висновком суду, зазначенні акти були направлені позивачем відповідачу вже після звернення до суду з цим позовом разом з відповіддю на відзив, що не відповідає умовам договору.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.
У касаційній скарзі позивач - Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс" просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 09 липня 2021 року, а рішення Господарського суду міста Києва від 24 листопада 2020 року залишити в силі.
5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.
Як на підставу касаційного оскарження зазначених судових рішень скаржник послався на пункт 3 абзацу 1 частини другої та підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні вийшов за межі доводів апеляційної скарги, в якій позивач не оскаржував рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог, а оскаржував лише рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову. Також скаржник посилається на те, що ця справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 269 Господарського процесуального кодексу України в частині меж перегляду справи та повноважень суду апеляційної інстанції.
6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав.
Позиція Верховного Суду
7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанцій.
Верховний Суд, обговоривши доводи сторін, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами, дослідивши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції визначені статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до частини першої якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
При цьому згідно з частиною четвертою статті 269 цього Кодексу суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Правовий аналіз положень частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України, свідчить про те, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Верховний Суд зазначає, що принцип диспозитивності визначає межі здійснення господарським судом та учасниками справи їхніх процесуальних прав та обов`язків, надає учасникам справи можливість вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору та визначає обов`язок суду здійснювати провадження у справі виключно за зверненням особи, поданим до суду у відповідній процесуальній формі. Реалізація принципу диспозитивності у процесі здійснення правосуддя спрямована на досягнення справедливого балансу між суб`єктами судового процесу і визначає межі процесуальних дій суду у розгляді справи.
При цьому обсяг вимог апеляційного оскарження - це визначений скаржником, а у випадках, передбачених процесуальним законом, напрям та зміст перевірки судового рішення. Межами апеляційного перегляду процесуальний закон визначає повноваження суду апеляційної інстанції за результатами розгляду вимог апеляційної скарги (стаття 275 Господарського процесуального кодексу України), вихід за межі яких в разі неправильного застосування судом норм матеріального права допускається виключно в межах заявленого скаржником обсягу апеляційного оскарження судового рішення.
У справі, що переглядається, рішення Господарського суду міста Києва від 24 листопада 2020 року про часткове задоволення позову, ухвалене за результатом вирішення спору по суті, було оскаржене до суду апеляційної інстанції позивачем - Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 6 006,00 грн заборгованості за березень 2020 року (за актом надання послуг № 2730 від 31 березня 2020 року) та нарахованих на цю суму заборгованості пені у розмірі 213,98 грн, трьох відсотків річних у розмірі 49,72 грн та інфляційних втрат у розмірі 12,01 грн.
Інша сторона, зокрема відповідач, з якого за оскаржуваним рішенням Господарського суду міста Києва від 24 листопада 2020 року була стягнута сума заборгованості в розмірі 18 447,00 грн, це рішення не оскаржував.
Однак суд апеляційної інстанції не врахував те, що рішення місцевого господарського суду оскаржувалося позивачем лише в частині та переглянув оскаржуване рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи оскаржуване рішення у повному обсязі, не погодився з висновками місцевого господарського суду про доведеність обставин надання позивачем відповідачу послуг у квітні - червні 2020 року, не зазначив норм матеріального права, які неправильно застосував місцевий господарський суд при ухваленні оскаржуваного рішення, а фактично виходив з того, що цей висновок суперечить наявним в матеріалах справи доказам щодо строку направлення позивачем відповідачу актів надання послуг та місцевий господарський суд надав неправильну оцінку цим доказам.
Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції, зроблені щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за договором за період з квітня по червень 2020 року, зроблені з порушенням принципу диспозитивності господарського судочинства, відповідно до якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Господарського процесуального кодексу України, в межах заявлених нею вимог, що відповідає положенням статті 14 Господарського процесуального кодексу України.
Суд апеляційної інстанції, будучи не обмеженим доводами та вимогами апеляційної скарги, проте не наділений правом без звернення відповідача, з якого за позовом позивача стягнуто частину основної заборгованості і який в цій частині не оскаржує судове рішення, і, відповідно, не наводить доводів непогодження із судовим рішенням, переглядати рішення в неоскарженій частині самостійних позовних вимог з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права, оскільки такі процесуальні дії суду порушують як принцип диспозитивності, так і принцип змагальності. Тільки переглядаючи судове рішення в заявленому скаржником обсязі апеляційного перегляду, суд апеляційної інстанції, не будучи обмеженим доводами та вимогами скарги, зобов`язаний, дотримуючись принципу законності судочинства, реалізуючи надані повноваження, стверджувати про порушення чи неналежне застосування норми матеріального права, якщо: господарським судом не було застосовано відповідного до обставин справи закону; господарським судом було застосовано законодавчі акти, які не підлягали застосуванню; господарським судом здійснено помилкове тлумачення відповідних норм права, та, відповідно, ухвалити рішення в межах наданих статтею 275 ГПК України повноважень, які можуть не збігатися з вимогами апеляційної скарги.
Такі висновки Верховного Суду щодо застосування статті 269 Господарського процесуального кодексу України стосовно меж перегляду справи та повноважень суду апеляційної інстанції викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 червня 2021 року у справі № 916/2368/18.
Наведеним спростовуються доводи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 269 Господарського процесуального кодексу України в частині меж перегляду справи та повноважень суду апеляційної інстанції.
Однак Верховний Суд зазначає про те, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову у цій справі не врахував зазначені висновки Верховного Суду щодо застосування статті 269 Господарського процесуального кодексу України, внаслідок чого ухвалив постанову з порушенням зазначеної норми процесуального права. Переглядаючи рішення суду першої інстанції від 24 листопада 2020 року в неоскарженій частині щодо позивних вимог про стягнення з відповідача 18 447,00 грн основного боргу за квітень, травень, червень 2020 року, суд апеляційної інстанції безпідставно вийшов за межі обсягу апеляційного оскарження, чим порушив норму частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України, що потягло за собою переоцінку доказів та встановлення обставин, які не входили до предмету доказування в оскарженій скаржником частині.
При цьому суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не встановив та не зазначив жодного допущеного місцевим господарським судом порушення норм процесуального права, яке в розумінні частини третьої статті 277 Господарського процесуального кодексу України є обов`язковою підставою для скасування рішення, та яке відповідно до частини четвертої статті 269 Господарського процесуального кодексу України надає суду апеляційної інстанції право вийти за межі доводів та вимог апеляційної скарги.
З огляду на те, що позивач не оскаржував рішення місцевого господарського у цій справі в частині задоволених позовних вимог, враховуючи межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд мав переглянути справу № 910/13604/20 та перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції виключно в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а не скасовувати судовий акт попередньої інстанції у повному обсязі.