ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/10986/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та представників:
ОГП: Гавловська А.В.,
позивачів: Сажієнко І.О.,
відповідача 1: Ільчик М.О.,
відповідача 2: Гаращенко І.В.,
відповідача 3: Маленко О.М.,
третьої особи: Качур Т.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київського квартирно - експлуатаційного управління
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021
та рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2021
у справі № 910/10986/18
за позовом:
1) Міністерства оборони України;
2) Київського квартирно-експлуатаційного управління
до:
1) Київської міської ради; 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг"; 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖК "Імперіал"; 4)Товариства з обмеженою відповідальністю "Вігоріс"
третя особа: Кабінет Міністрів України
за участю Генеральної прокуратури України
про визнання незаконним та скасування рішень Київської міської ради та визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок,
ВСТАНОВИВ:
Міністерство оборони України і Київське квартирно-експлуатаційне управління звернулися до господарського суду із позовом до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг", Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖК "Імперіал" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Вігоріс" про визнання незаконними та скасування рішень Київської міської ради, а також про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, укладених між відповідачами.
Справа розглядалась судами неодноразово. Постановою Верховного Суду від 10.10.2019 скасовано судові рішення, які були обґрунтовані недоведенням позивачами наявності у них будь-яких належним чином оформлених прав на спірну земельну ділянку, та викладено протилежний висновок, мотивований, в тому числі, позицією Великої Палати Верховного Суду, яка не була врахована судами, справу передано на новий розгляд для її врахування та вирішення питання щодо наявності або відсутності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до заявлених у цій справі позовних вимог. Також Верховним Судом визнано помилковим висновок судів попередніх інстанцій про невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання незаконними та скасування рішень Ради від 28.09.2006 № 81/138, від 08.12.2005 № 585/3046, від 31.10.2006 № 212/269, від 16.03.2006 № 327/3418.
За наслідком нового розгляду цієї справи рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2021 (суддя Демидов В.О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 (судді Іоннікова І.А., Шаптала Є.Ю., Разіна Т.І.), в позові відмовлено з огляду на те, що позивачами не доведено наявності у них права на спірну земельну ділянку.
Не погоджуючись з судовими рішеннями, другий позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосовування судами норм матеріального права та на неврахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування до подібних правовідносин, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення - про задоволення позову.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.07.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою у цій справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), надано строк для подачі відзивів на касаційну скаргу до 04.08.2021.
Сторони належним чином не скористались своїми правами на подачу відзиву на касаційну скаргу, в межах строку, встановленого судом, відзиви не подали, тому подані після закінчення такого строку документи залишені Судом без розгляду на підставі ст. 118 ГПК України.
Дослідивши доводи, викладені в касаційній скарзі, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, а також виконання судами попередніх інстанцій вказівок Верховного Суду, викладених в постанові від 10.10.2019, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Так, судами встановлено, що 09.12.2004 Державне підприємство Міністерства оборони України "Київський госпрозрахунковий центральний експерементальний виробничий комбінат" (продавець) і Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпровський контракт" (покупець) уклали договір купівлі-продажу майнового комплексу, предметом якого був майновий комплекс, розташований за адресою: місто Київ, вулиця Рибальська, будинок 24/16, загальною площею 4403,20 кв.м, який належав державі та перебував на балансі продавця; на підставі дозволу МО України від 24.09.2004 № 227/4319, виданого відповідно до наказу МО України від 20.03.2004 № 100 "Про організацію представництва МО України".
Спір у цій справі стосується земельної ділянки, на якій був розташований вказаний майновий комплекс, і яка на підставі оспорених позивачами рішень та договорів, вибула з державної власності без дотримання порядку вилучення земельних ділянок із земель оборони Міністерства оборони України.
За доводами Міністерства оборони України, земельна ділянка загальною площею 3,3086 га, яка знаходиться в межах військового містечка № 11 по вул. Рибальській, 22, 24 у Печерському районі м. Києва, належить до земель державної власності, за цільовим призначенням - землі оборони, перебуває на обліку Київського КЕУ, власником цієї землі є держава в особі Кабінету Міністрів України; земельна ділянка була виділена Управлінню на підставі рішення звуженого засідання Виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 № 5 "Про відновлення відводу та встановлення меж земельних ділянок у Печерському та Ленінському районах м. Києва"; станом на час укладення Договору купівлі-продажу № 9315 виникнення права власності на об`єкти нерухомості не тягло безумовного переходу права власності чи права користування на земельну ділянку під об`єктом нерухомості, а потребувало окремого договірного регулювання шляхом укладення цивільно-правових угод між власником земельної ділянки і власником споруди у встановленому порядку, а не внаслідок самого лише факту набуття права власності на нерухомість. Відповідно до витягів з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна станом на час звернення до суду на земельній ділянці військового містечка № 11 продовжують перебувати 3 військові будівлі та споруди державної власності, по відношенню до яких МО України продовжує бути суб`єктом, що здійснює управління майном, а Київське КЕУ - балансоутримувач державного майна, а саме: - інв. № 2 - склад загальною площею 1888,9 кв.м; - інв. № 30 - КПП загальною площею 25 кв.м; - інв. № 34 - прибудова до КПП загальна площа 16,6 кв.м.
Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 10.10.2019, зокрема, вказав на неправильне застосування судами попередніх інстанцій під час вирішення даного спору та застосування ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України з урахуванням законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, висновків Великої Палати Верховного Суду, зроблених у справі №910/18560/16, згідно з якими чинним на час укладення договору купівлі-продажу військового майна законодавством була передбачена належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. Передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об`єктів нерухомості, які мають режим військового майна, адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки. Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об`єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення. Наведені земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.
Таким чином, особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній.
Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.
За викладеними висновками, набувач військового майна отримував право вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній, незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.
Отже, оскільки спірна у цій справі земельна ділянка знаходилась під об`єктами військового майна і була надана для розміщення і постійної діяльності військової частини, тому вона належала до земель оборони в силу наведених приписів законодавства, Верховним Судом визнано помилковими висновки суду апеляційної інстанції у цій справі про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах, зокрема про те, що (1) прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МО України та не використовувалася під розміщення військового містечка; (2) у зв`язку з продажем нежитлових будівель військового містечка за договором купівлі-продажу військового майна у землекористувачів (МО України та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі ст. 377 ЦК України та ч. 2 ст. 120 ЗК України; (3) МО України не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства.
Всупереч наведеному, під час нового розгляду справи господарські суди обох інстанцій проігнорували вказівки, викладені Верховним Судом у постанові від 10.10.2019, знову вдалися до оцінки доказів наявності порушеного права позивачів, дійшли безпідставного висновку щодо неналежності форми та порядку закріплення цієї ділянки за позивачами за часів Радянського Союзу, жодним чином не дослідили питання щодо наявності у Ради повноважень для розпорядження землями оборони на момент прийняття спірних рішень, а також щодо наявності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності до заявлених у цій справі позовних вимог.
При цьому колегія суддів зауважує на безпідставному врахуванні судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі № 910/23064/16, адже, по-перше, відповідна позиція про недоведеність Міністерством оборони України наявності прав на земельну ділянку у вказаній справі ґрунтувалась на преюдиційних обставинах, встановлених у іншій справі судовим рішенням, яке набрало законної сили, тобто, у правовідносинах, які не є подібними до спірних, по-друге, така постанова ухвалена раніше, ніж постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/18560/16, на необхідність врахування висновків якої посилався Верховний Суд, направляючи цю справу на новий розгляд.
Згідно з ч. 5 ст. 310 ГПК України висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Таким чином, оскільки судами обох інстанцій не враховано висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими було скасовано судові рішення у цій справі, оскаржені позивачем судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду слід врахувати вищенаведене, належним чином дослідити всі обставини цієї справи, надати оцінку оскарженим рішенням та договорам з урахуванням обставини належності спірної земельної ділянки до земель оборони на час відчуження майнового комплексу в силу вимог законодавства та зробити вичерпні висновки щодо наявності або відсутності підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 240, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд