ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/4552/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та за відсутності представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-експедиторське підприємство "Вертикаль"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2021
та рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2021
у справі № 910/4552/20
за первісним позовом Приватного акціонерного товариства "Агроком"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-експедиторське підприємство "Вертикаль"
про стягнення 4 540 580, 42 грн
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-експедиторське підприємство "Вертикаль"
до Приватного акціонерного товариства "Агроком"
про визнання недійсним пункту договору,
ВСТАНОВИВ:
Приватне акціонерне товариство "Агроком" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-експедиторське підприємство "Вертикаль" про стягнення 4 134 252, 30 грн, з яких: 4 098 000, 00 грн основного боргу та 36 252, 30 грн пені.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Транспортно-експедиторське підприємство "Вертикаль" подало зустрічний позов до Приватного акціонерного товариства "Агроком" про визнання недійсним пункту 5.2 Договору, укладеного між сторонами справи.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 (суддя Ващенко Т.М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2021 (судді Пашкіна С.А., Андрієнко В.В., Буравльов С.І.), первісний позов задоволено частково; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-експедиторське підприємство "Вертикаль" на користь Приватного акціонерного товариства "Агроком" 4 114 000 грн основного боргу, 55 969, 07 грн пені. В задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.
За висновками судів договір не було достроково розірвано за взаємною згодою сторін; судами не встановлено невідповідності спірного пункту Договору чинному законодавству та орендарем не доведено наявності помилки, а також умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману та наявності обману.
Не погоджуючись з висновками судів, відповідач за первісним позовом звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, не враховано висновки Верховного Суду щодо їх застосування до подібних правовідносин, а також стверджує про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норм права до подібних правовідносин; просить судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в первісному позові та про задоволення зустрічного.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.07.2021 касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі п. 1 та п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів скаржника, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та про необхідність часткового закриття провадження, з огляду на таке.
Як свідчить зміст п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, підстава касаційного оскарження передбачає необхідність підтвердження скаржником неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Таким чином, у даному касаційному провадженні вирішенню підлягають питання чи правильно застосовано судами норми матеріального та процесуального права, про які зазначає скаржник, та чи були у даній справі підстави для врахування висновків Верховного Суду, на які посилається скаржник, та, відповідно, чи мало місце помилкове їх неврахування судами попередніх інстанцій.
При цьому, згідно з висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19, подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет). За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі №925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі №923/682/16. Отже, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).
Передбачений п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України випадок, який надає право на оскарження судового рішення, це відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування тієї чи іншої норми права, яку/які скаржник вважає застосованими судами неправильно.
Вирішуючи питання про доведеність скаржником заявлених підстав для касаційного оскарження судових рішень з урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновків про те, що скаржником не підтверджено як випадку неврахування судами висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, так і необхідності формування висновку щодо застосування норм матеріального права до подібних правовідносин, з огляду на таке.
Як свідчать встановлені судами обставини, предметом спору у даній справі є заборгованість відповідача за договором оренди, розрахована відповідно до його умов, в тому числі, в порядку, визначеному оспореним орендарем пунктом договору, у зв`язку із поверненням об`єктів оренди раніше строку оренди, без узгодження цього з орендодавцем і оформлення відповідної додаткової угоди до договору оренди або повного його розірвання за згодою сторін.
Досліджуючи заявлену позивачем суму заборгованості з орендної плати з урахуванням доводів зустрічного позову про недійсність пункту договору, на підставі якого розрахована частина суми заборгованості, суди обох інстанцій дослідили умови укладеного між сторонами 05.09.2019 договору № 01/09ВАГ оренди залізничного рухомого складу (далі - Договір), на підставі якого орендодавець (позивач за первісним позовом) передав, а орендар (відповідач) прийняв у тимчасове платне користування для перевезення вантажів по залізничним коліям України десять залізничних вагонів-хоперів для сипучих вантажів (для перевезення зерна) за актами прийому-передачі; Договір набув чинності з дати підписання і діяв по 31.08.2020 включно.
Судами з`ясовано, що орендар звертався до орендодавця з проханням перегляду (зменшення) розміру орендної плати та вимагав розірвання договору, попереджуючи, що до 31.01.2020 поверне орендовані вагони на станцію приписки.
Однак, оскільки за умовами п. 10.3 Договору дострокове розірвання Договору може бути здійснено за взаємною згодою сторін шляхом підписання додаткової угоди, а також в порядку і на умовах, передбачених чинним законодавством України, проте згоди щодо зміни або розірвання договору сторони не дійшли, суди обох інстанцій зауважили, що орендар як заінтересована сторона не був позбавлений права передати спір про розірвання договору на вирішення суду, однак вказаного не вчинив, тому дострокового розірвання договору не відбулось.
За таких обставин, суди обох інстанцій дійшли висновків про необхідність врахування умов Договору, зокрема, п. 2.3, яким сторони узгодили, що акт прийому-передачі вагонів з оренди підписується сторонами в день фактичного прибуття рухомого складу на станцію Укрзалізниці, вказану орендодавцем, відповідно до інформації ГІОЦ УЗ (дані не звіряються) або в день згідно з календарним штемпелем у залізничній накладній станції прибуття. День підписання акту прийому-передачі вагонів з оренди вважається днем фактичної передачі вагонів з оренди; повернення орендарем рухомого складу з оренди раніше строку, обумовленого в п.10.1 договору, можливе за погодження сторін і оформляється шляхом дострокового розірвання договору в повному обсязі, або складання додаткової угоди, що стосується дострокового повернення з оренди окремих конкретних вагонів, в порядку, встановленому чинним законодавством України.
Встановивши, що орендар без підписання акта приймання-передачі вагонів з оренди повідомленнями № 72 від 28.01.2020, № 86 від 03.02.2020, та згідно з календарними штемпелями станцій прибуття у залізничних накладних 01.02.2020 повернув 6 вагонів (95505426, 95505442, 95507919, 95507927, 95507984, 95940920), 07.02.2020 повернув орендодавцю 4 вагони (95507901, 95508008, 95940912, 95505400) на ст. Перещепине, та врахувавши, що повернення рухомого складу не відбулось ні за погодженням сторін в порядку п. 2.3 договору шляхом розірвання, ні шляхом складання додаткової угоди, що стосується дострокового повернення з оренди окремих конкретних вагонів, суди обох інстанцій дійшли висновків, що обов`язок відповідача зі сплати орендної плати за договором за 10 орендованих вагонів був до 01.02.2020, за 4 орендованих вагони - до 07.02.2020.
Щодо оспореного орендарем пункту 5.2 Договору, яким сторони погодили, що у разі повернення орендарем рухомого складу з оренди раніше строку, обумовленого в п.10.1 Договору, без узгодження з орендодавцем та оформлення відповідної додаткової угоди до договору або повного його розірвання за згодою сторін, він зобов`язаний виплатити орендодавцю 1700,00 грн за кожну добу, що залишилася до закінчення строку дії договору, за кожний такий повернутий вагон; зазначена плата не є орендною платою чи неустойкою і не здійснюється якщо договір буде сторонами достроково розірвано в порядку, встановленому чинним законодавством України, або до нього буде укладено відповідну додаткову угоду щодо дострокового повернення з оренди конкретних вагонів, суди дійшли висновків про відсутність підстав для визнання вказаного пункту Договору недійсним.
Судами, зокрема, зазначено, що згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу припису цієї статті правомірність правочину презюмується. Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Зазначена норма кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 207 ГК України, згідно з якою господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України (в редакції, чинній на час звернення із зустріним позовом) якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Вимога про визнання недійсним договору, обґрунтована обставинами його укладення внаслідок помилкового сприйняття його змісту, може бути задоволена лише у разі доведення належними і допустимими доказами наявності обставин, які підтверджують неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинули на волевиявлення відповідної сторони правочину, та що така помилка має істотне значення.
У разі якщо сторона спірного правочину до та на момент вчинення цього правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування наведених норм статті 229 ЦК України.
Дослідивши та проаналізувавши умови спірного договору, суди попередніх інстанцій встановили, що при укладенні договору сторонами дотримано всі вимоги щодо свободи волевиявлення, форми, наявності істотних умов, що передбачені вимогам цивільного та господарського законодавства.
Також судами попередніх інстанцій встановлено, що доказів наявності в діях відповідача умисного введення в оману позивача при укладенні спірного договору, позивачем не надано, а отже оспорюваний договір відповідає нормам цивільного законодавства, якими врегульовано порядок укладення та виконання договорів.
Так, за висновками судів, доводи скаржника щодо невідповідності п. 5.2 договору оренди вимогам законодавства не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки останнім належним чином не доведено невідповідність умов спірного пункту Податковому кодексу України або виданим на його виконання підзаконним актам, Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та виданим на його виконання підзаконним актам, Конституції України, Господарському кодексу України, інтересам держави в частині її економічної безпеки, сплати податків і формування дохідної частини бюджетів, господарського правопорядку та інших правопорядків, реалізації владних повноважень, на які посилався позивач у зустрічному позові.
Судами також зазначено, що скаржником не підтверджено наявності передбачених ст. ст. 229, 230 ЦК України підстав для визнання вказаного пункту договору недійсним, оскільки ним не доведено обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і має істотне значення або наявності обману з боку іншої сторони щодо умов спірного пункту, істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману та наявності умислу в діях контрагента.
Колегія суддів погоджується з висновками господарських судів про те, що позивачем не було доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявності передбачених статтями 203, 215, 229 Цивільного кодексу України підстав для визнання недійсним пункту 5.2 Договору, у зв`язку з чим суди правомірно відмовили в задоволенні зустрічного позову.
В касаційній скарзі скаржник стверджує, що суди безпідставно застосували ст. 230 ЦК України, адже підставою для визнання пункту договору недійсним була ст. 229 ЦК України - вчинення правочину під впливом помилки, а не обману, з необхідності доведення якого виходили суди.
При цьому, намагаючись довести неправильне застосування судами ст. ст. 229, 230 ЦК України, за наслідком чого судами зроблено вищевказаний висновок, скаржник посилається на висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 922/3721/18, від 15.09.2020 у справі № 925/585/19, від 16.02.2021 у справі 904/392/20.
Однак колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки предмет і підстави позовів, установлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання у цій справі та у наведених скаржником справах є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у зазначених справах.
У даній справі вимоги зустрічного позову про визнання недійсним пункту договору, яким встановлено обов`язок орендаря сплатити грошові кошти у разі дострокового повернення об`єкта оренди, обґрунтовані тим, що останнім неправильно сприйнято зміст вказаного пункту, тоді як предметом позову у справі № 925/585/19 є визнання недійсним договору оренди з мотивів його укладення під впливом помилки і обману з боку орендодавця щодо стану об`єкта оренди його придатності до експлуатації, а також щодо наявності у товариства права власності на орендоване майно.
Предметом позову у справі № 922/3721/18 є визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі підприємства, укладеного під впливом обману, обґрунтовані тим, що у продавця не було наміру для настання юридичних наслідків за договором купівлі-продажу, натомість, у покупця було бажання заволодіти підприємством, його активами та майном, про що свідчить невідповідність вартості приватного підприємства, визначеної в договорі купівлі-продажу, щодо розміру статутного капіталу, відсутність виконання зобов`язання покупцем щодо оплати останнім вартості придбаного підприємства.
У справі № 904/392/20 розглянуто позовні вимоги про визнання недійсним договору про відступлення частки у статутному капіталі товариства, обґрунтовані тим, що укладаючи спірний договір, відповідач як продавець надав позивачці як покупцю неповну і недостовірну інформацію щодо фінансового стану Товариства, зокрема щодо наявності значної заборгованості по оплаті за землю, яка перебуває у користуванні товариства, відповідач мав усвідомлювати порушення Товариством вимог чинного законодавства щодо неналежного виконання зобов`язань з оплати за землю, оскільки одночасно був власником та керівником ТОВ "Холдинг-Дніпро-2005" та мав обов`язок подавати податкові декларації зі сплати орендної плати за землю з урахуванням актуальних відомостей щодо вартості земельної ділянки.
Таким чином, посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у вищевказаних постановах, скаржник помилково вважав їх такими, що зроблені під час вирішення спорів у подібних правовідносинах. Крім того, сутність всіх вказаних висновків, полягає у тому, що особа, яка стверджує про недійсність договору з підстав, зокрема, ст. ст. 229, 230 ЦК України у зв`язку з помилкою або обманом, має довести сукупність обставин, які свідчать про відсутність її волі на укладення договору або його окремої умови, і це зумовлено існуванням об`єктивних обставин, на які така особа не могла вплинути. Висновки судів у даній справі повністю узгоджуються з висновками Верховного Суду, на які вказує скаржник, тому доводи касаційної скарги є не тільки безпідставними, але і такими, що не спростовують, а навпаки підтверджують правильність висновків судів щодо недоведеності підстав недійсності спірного пункту Договору.
Також не можуть бути підставою оскарження судових рішень у даній справі висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справі № 753/11000/14-ц від 18.04.2018, у справі №910/16011/17 від 02.05.2018, які стосуються порядку застосування тлумачення contra proferentem до тих випадків, коли правила ст. 213 ЦК України не дають можливості визначити справжній зміст умов договору, зокрема, щодо порядку проведення розрахунку у спорах зі стягнення заборгованості. Такі судові рішення не ухвалені у правовідносинах, які є подібними до тих, що розглядаються у даній справі; у даній справі питання тлумачення умови договору не було предметом розгляду, адже вимогою зустрічного позову було визнання його недійсним в порядку ст.ст. 203, 215, 229 ЦК України.
Щодо постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19, в якій викладено висновок про неможливість нарахування та сплати ПДВ, в тому числі, у випадку нарахування штрафних санкцій, засобів забезпечень (неустойки) за відсутності створення продукції та/чи передачі товарів/робіт/послуг, зроблені під час розгляду спору про стягнення заборгованості з орендної плати, пені за несвоєчасну сплату орендної плати та неустойки за прострочення повернення об`єкту оренди та виселення, то її також не можна вважати ухваленою у подібних правовідносинах, водночас викладений в ній висновок, на який посилається скаржник, жодним чином не підтверджує невідповідності змісту спірного пункту Договору чинному законодавству.
Таким чином, жодною з наведених скаржником постанов Верховного Суду не підтверджено наявності підстав для їх врахування під час вирішення даного спору, тобто не доведено підстав для касаційного оскарження судових рішень у даній справі, адже всі висновки, на які посилається скаржник зроблено у правовідносинах, які не є подібними до даних.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З огляду на те, що аналіз висновків, зроблених у судами у даній справі, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, і зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданої на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Водночас, щодо зауважень скаржника про безпідставне врахування судами приписів ст. 230 ЦК України, на яку він не посилався в якості підстави заявленого зустрічного позову, то колегія суддів також вважає їх безпідставними, адже зміст оскаржуваних рішень свідчить про те, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в позові, виходили з того, що скаржником не доведено як підстав, передбачених у ст. 229 ЦК України, - помилки щодо змісту Договору, так і наявності в діях іншої сторони правочину відповідного умислу, про який йдеться у ст. 230 ЦК України, тобто судами застосовано не тільки норми матеріального права зазначені заявником зустрічного позову, але і ті, які можуть бути пов`язані із обставинами, про які він зазначав у позові, що не свідчить про неправильне застосування судами ст. 230 ЦК України.
Щодо посилання скаржника на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то колегія суддів зауважує, що у разі подання касаційної скарги на вказаній підставі, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. (Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 07.10.2020 у справі № 910/1168/19, від 08.04.2021 у справі № 910/18668/19).
Як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у п. 5.2 Договору сторони передбачили в порядку ч. 2 ст. 546 ЦК України інший вид забезпечення виконання зобов`язання, однак в судовій практиці Верховного Суду та Верховного Суду України відсутній висновок щодо питання застосування норми права, передбаченої ч. 2 ст. 546 ЦК України, як загалом, так і у подібних до справи № 910/4552/20 правовідносинах, що безпосередньо і є підставою касаційного оскарження судових рішень. Однак жодного обгрунтування неправильного застосування цієї норми та, відповідно, необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми права до даних правовідносин, скарга не містить, як і не містить обґрунтування того, яким чином висновок щодо застосування наведеної ним норми права вплине на висновки судів у даній справі.
Також не знайшли свого підтвердження доводи скаржника про те, що суди у даній справі самостійно змінили правову кваліфікацію спору та підстави позову і задовольнивши позов змінили і предмет позову, адже застосування судом тієї норми права, яка дійсно регулює спірні правовідносини, не є зміною підстав та предмета позову, а є прямим обов`язком суду, про що неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постанові від 04.12.2019 по справі № 917/1739/17. За таких обставин, колегією суддів відхиляються безпідставні доводи скаржника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права про можливість судом самостійно одночасно змінити підстави та предмету позову, як загалом, так і у подібних до справи № 910/4552/20 правовідносинах.
Враховуючи викладене, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не може бути задоволена з огляду на недоведення скаржником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм матеріального права до подібних відносин. З огляду на непідтвердження заявленої скаржником підстави касаційного оскарження, судові рішення у даній справі підлягають залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 240, 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд