ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 120/1855/20-а
адміністративне провадження № К/9901/7708/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів - Жука А. В., Загороднюка А. Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3008 Західного територіального управління Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2021 (колегія суддів у складі: Капустинського М. М., Сапальової Т. В., Смілянця Е. С.),
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини 3008 Західного територіального управління Національної гвардії України (далі - відповідач, ВЧ 3008), в якому просив: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в нарахуванні та виплаті позивачу середньомісячного заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2019 по 16.04.2020; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2019 по 16.04.2020 в сумі 167 159,03 грн.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив службу у ВЧ 3008 та у квітні 2019 року його виключено із списків особового складу. Проте відповідач відповідно до вимог чинного законодавства не провів з позивачем розрахунків щодо виплати грошової компенсації за неотримане речове майно в день звільнення. Компенсація за неотримане речове майно надійшла на картковий рахунок позивача лише 16.04.2020, однак йому було виплачено середнього заробітку за час затримки розрахунку, що і стало підставою для звернення до суду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Наказом командира ВЧ 3008 від 25.04.2019 № 91 припинено (розірвано) контракт про проходження військової служби в Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення ОСОБА_1
22.04.2019 позивачем подано рапорт про виплату компенсації за неотримане речове майно. Проте така компенсація позивачу в сумі 38 890,68 грн виплачена лише 16.04.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку.
У зв`язку із чим, позивач 21.04.2020 звернувся до відповідача із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки виплати належних сум при звільненні.
У відповідь на звернення позивача 22.04.2020 листом за вих. № 50/08/33-1160 його повідомлено про те, що норми трудового законодавства не поширюються на військовослужбовців Національної гвардії України та, що постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 не передбачено здійснювати розрахунок середнього заробітку для військовослужбовців.
Не погоджуючись із такою позицією суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27.07.2020 адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність ВЧ 3008 щодо не нарахування та не виплати позивачу середньомісячного заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2019 по 16.04.2020; зобов`язано ВЧ 3008 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2019 по 16.04.2020 в сумі 163 534,40 грн (з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів). В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Судове рішення першої інстанції мотивовано тим, що оскільки на день виключення зі списків особового складу військової частини позивач не був повністю забезпечений грошовим забезпеченням, а саме: грошовою компенсацією вартості за неотримане речове майно, а також враховуючи позицію Верховного Суду та Конституційного Суду України щодо застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) до військовослужбовців Збройних Сил України, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим, оцінюючи позовну вимогу про визнання протиправними дій щодо не виплати середньомісячного заробітку, суд зазначив, що бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи. В свою чергу, дії - це юридично значуща активна (тобто врегульована нормами права) поведінка суб`єкта владних повноважень, що спричиняє юридичні наслідки. Суд першої інстанції встановив, що відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток, тобто не вчинив дії. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що в частині визнання протиправними дій щодо відмови в нарахуванні та виплаті середнього заробітку, позов задоволенню не підлягає, оскільки жодних дій відповідачем не вчинялось. При цьому, суд уважав за необхідне, керуючись статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вийти за межі позовних вимог, оскільки це є необхідним для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, про захист яких він просить, та дійшов висновку, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у не проведенні 25.04.2019 з позивачем остаточного розрахунку при його звільненні з військової служби.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2021 рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27.07.2020 змінено. Абзац третій резолютивної частини викладено у наступній редакції: "Зобов`язати військову частину 3008 Західного територіального управління Національної гвардії України (вул. Некрасова, 72, м. Вінниця, 21001, код ЄДРПОУ 08803572) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.04.2019 по 16.04.2020 в сумі 38 890,68 грн (з відповідними відрахуваннями загальнообов`язкових платежів)". В іншій частині рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27.07.2020 залишено без змін.
Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за неотримане речове майно при звільненні, суд апеляційної інстанції виходив з очевидної неспівмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
05.03.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача, у якій скаржник просить скасувати постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2021 та залишити без змін рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 27.07.2020. Скаржник вважає постанову суду апеляційної інстанції незаконною та необґрунтованою, оскільки, на його думку, таке рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також з порушенням норм процесуального права.
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження посилається на пункти 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження заявник указує, що суд апеляційної інстанції застосовуючи як джерело права правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, фактично не врахував правові висновки, викладені в указаній постанові, при цьому обґрунтування відступу від указаних правових позицій не навів.
Посилаючись у касаційній скарзі на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, заявник зазначає, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду і може застосовуватись лише у разі часткового задоволенні позовних вимог працівника. Переконує, що суд апеляційної інстанції, застосувавши принцип співмірності із посиланням на застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, безпідставно та грубо порушив трудові права позивача, на захист яких спрямовані положення статті 117 КЗпП України щодо стягнення із роботодавця, який безпідставно затримав розрахунок зі звільненим працівником, середнього заробітку за час такої затримки. З огляду на викладене, вважає за доцільне відступити від правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначає, що судами установлено виключну вину відповідача у затримці розрахунку із позивачем при звільненні та факт визнання такої вини відповідачем шляхом добровільної сплати такої заборгованості. Указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України у поєднанні зі статтями 1, 3, 614, 617, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у подібних правовідносинах.
Позиція інших учасників справи
Відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду апеляційної інстанції.
Рух касаційної скарги
05.03.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2021.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.03.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 120/1855/20-а.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 23.03.2021 № 490/0/78-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 120/1855/20-а у зв`язку з відпусткою судді Мартинюк Н. М., яка входить до складу постійної колегії суддів, з метою дотримання строків розгляду справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.03.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Загороднюка А. Г. для розгляду судової справи № 120/1855/20-а.
Ухвалою Верховного Суду від 24.03.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2021 з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 28.10.2021 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Статтею 2 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Зі змісту ухвали Верховного Суду від 24.03.2021встановлено, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зміст спірних правовідносин, які склались у цій справі, зводиться до питання щодо розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України у поєднанні зі статтями 1, 3, 614, 617, 625 ЦК України у подібних правовідносинах.
Верховний Суд у постанові від 08.02.2018 у справі № 826/22867/15 зазначив, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами належними до сплати кредиторові.
Між тим у цій справі між позивачем та відповідачем не виникли грошові правовідносини. Позивач не є кредитором по відношенню до відповідача.
Спірні правовідносини врегульовані трудовим законодавством, зокрема, статтею 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні і здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати".
На обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник указує на те, що суд апеляційної інстанції застосовуючи як джерело права правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, фактично їх не врахував, при цьому обґрунтування відступу від указаних правових позицій не навів.
Верховний Суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Проте такі питання врегульовані КЗпП України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18, від 20.01.2021 у справі № 200/4185/20-а, від 20.01.2021 у справі № 240/12238/19, від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 24.06.2021 у справі № 480/2577/20 і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від неї.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 висловлено правову позицію, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, а саме: в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Водночас, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, водночас істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Зрештою, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково (пункт 92 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, є правомірним.
Водночас, щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у цій справі Верховний Суд зазначає, що застосовуючи принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України суд апеляційної інстанції зазначив, що істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 38 890,68 грн (частка компенсації за щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій) / 163 534,40 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 25.04.2019 по 16.04.2020 (358 днів)) = 0,24 %. Отже, суд дійшов висновку, що сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,24% становить: 456,80 грн (середньоденний заробіток позивача) х 0,24% = 108,63 грн, 108,63 грн. х 358 ( днів затримки розрахунку) = 38 890,68 грн.
Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок.
Синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Судом апеляційної інстанції у цій справі встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 відповідачем не виплачена компенсація за неотримане речове майно.
Разом з тим, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до розрахунку, наданого відповідачем, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складає 456, 80 грн (26951,50 грн (сума грошового забезпечення за останні два місяці служби)/59 днів (календарні відпрацьовані дні)), відповідно кількість календарних днів затримки розрахунку за період з 25.04.2019 по 16.04.2020 складає - 358, у зв`язку з чим сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні становить 163 534,40 грн (456,80 грн (середньоденна заробітна плата) х 358 днів (дні затримки виплати)). За таких підстав, суд дійшов висновку, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку буде складати 163 534,40 грн.
В той же час, для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, судом апеляційної інстанції не з`ясовано загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає компенсація вартості неотриманого речового майна у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який буде визначений належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду викладену у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, встановлення цих обставин має значення для правильного вирішення справи.
На переконання позивача суд апеляційної інстанції, застосувавши принцип співмірності із посиланням на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, порушив трудові права позивача, на захист яких спрямовані положення статті 117 КЗпП України, а тому вважає, що наявні підстави для відступлення від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19.
Верховний Суд звертає увагу на те, що Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.
Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Слід зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.
За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom"), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
З урахуванням викладеного та наведених позивачем підстав для необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, Суд не вважає за необхідне у цій справі відступати від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у цій постанові Верховного Суду.
Отже, оскільки судом апеляційної інстанції не було встановлено розміру усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а суд касаційної інстанції не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, тому Верховний Суд не має можливості перевірити правильність висновків суду апеляційної інстанції в цілому по суті спору.