ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 759/14119/17
провадження № 51-2274км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Мазура М. В.,
суддів Анісімова Г. М., Чистика А. О.
за участю:
секретаря судового засідання Миколюка Я. О.,
прокурора Чабанюк Т. В.,
захисників Афендулової М. Г., Чепура Д. Д.,
засудженої ОСОБА_1,
потерпілої ОСОБА_2,
представника потерпілої Дідківської О. С.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженої ОСОБА_1 та її захисника - адвоката Чепура Д. Д. на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 13 березня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року в кримінальному провадженні № 12017100080001283 за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки м. Єнакієве Донецької області, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 13 березня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією майна.
Вироком також вирішено питання щодо цивільного позову, речових доказів та відшкодування процесуальних витрат.
Згідно з встановленими судом першої інстанції обставинами, ОСОБА_1, переслідуючи корисливий мотив та з метою незаконного збагачення, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх діянь та бажаючи їх настання, користуючись довірою ОСОБА_2, запевнила останню щодо своїх можливостей та намірів на придбання житла, а саме квартир для ОСОБА_2, по більш вигідним ціновим пропозиціям від їх реальної ринкової вартості, чим ввела останню в оману, викликавши у неї хибну впевненість у законності своїх намірів та бажання отримати довіру коштів. При цьому, з метою створення законності своїх намірів та бажання отримати довіру потерпілої ОСОБА_2, ОСОБА_1 мала надати власноручно написану боргову розписку.
Після чого, ОСОБА_1 20 вересня 2016 о 16 год. реалізуючи свій злочинний умисел, зустрілась із ОСОБА_2 неподалік від станції метро "Академмістечко" у м. Києві та отримала від неї готівкові кошти в розмірі 48000 доларів США, що в еквіваленті національної валюти встановленої Національним банком України на 20.09.2016 складає 1 236 816 гривень.
Продовжуючи реалізувати свій злочинний умисел, з метою приховання своїх дійсних злочинних намірів, на маючи наміру та змоги виконувати взяті на себе зобов`язання, ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 розписку від 20.09.2016, згідно якої вона отримала від останньої 48000 доларів США для придбання квартир по АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_3 .
В подальшому, ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань в частині придбання квартир для ОСОБА_2, її чоловіка ОСОБА_3 та її доньки ОСОБА_4 не виконала, грошових коштів ОСОБА_2 не повернула, а розпорядилась ними на власний розсуд, чим спричинила потерпілій матеріальну шкоду в розмірі 1 236 816 гривень, що на момент вчинення злочину становить особливо великий розмір.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року зазначений вирок місцевого суду залишений без змін.
Вимоги касаційних скарг і доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі засуджена ОСОБА_1 порушує питання про скасування судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли невірного висновку про винуватість ОСОБА_1, що в матеріалах провадження відсутні докази наявності умислу на вчинення шахрайства. Зазначається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існують цивільно-правові відносини. Також вказується на істотні, на думку засудженої, порушення вимог КПК, а саме, що судове засідання, в ході якого було продовжено запобіжний захід, відбулося без участі ОСОБА_1 .
У доповненнях до касаційної скарги засуджена ОСОБА_1 та її захисник Афендулова М. Г. зазначають про порушення процедури закінчення досудового розслідування, оскільки ознайомлення з матеріалами провадження відбулося після складання обвинувального акту. Вказується, що заява ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення не містить даних, що потерпілій були роз`яснені положення ст. ст. 383, 384 КПК України.
У касаційній скарзі захисник засудженої - адвокат Чепур Д. Д. порушує питання про скасування судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, судами допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність. Зазначається, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводи апеляційних скарг, не допитав свідків, про допит яких порушувалося питання. Вказується на наявність цивільно-правових відносин між засудженою і потерпілою, про відсутність всіх необхідних елементів складу злочину, передбаченого ст. 190 КК України. Вказується на тому, що судове засідання, в ході якого було продовжено строк запобіжного заходу, проведено без участі ОСОБА_1 .
Позиції учасників судового провадження
Засуджена ОСОБА_1 та її захисники підтримали подані касаційні скарги та доповнення, просили їх задовольнити.
Прокурор заперечувала проти задоволення касаційних скарг.
Потерпіла ОСОБА_2 та представник потерпілої просили касаційні скарги залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.
Мотиви Суду
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Положеннями ст. 438 КПК України визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПК України.
При розгляді касаційних скарг суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, при цьому неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, на що посилаються засуджена та захисник у касаційних скаргах, не є предметом перегляду в касаційному суді.
Посилання сторони захисту на відсутність в матеріалах провадження доказів щодо наявності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, зокрема про відсутність умислу на заволодіння грошовими коштами, також не знайшли свого підтвердження.
Верховний Суд вже неодноразово зазначав, що чинний КПК не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин чи елементів складу злочину на підставі сукупності непрямих доказів (стосовно цього елемента доказування), які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину чи елемент складу злочину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку (постанова Верховного Суду від 23.09.2020 р. у справі №712/7368/13-к)
Навпаки, ст. 94 КПК визначає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює не тільки кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, але й сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Як засвідчує судова практика, доказування суб`єктивної сторони досить часто ґрунтується не на основі одного чи кількох прямих доказів, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, які вказують на характер дій обвинуваченого, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку, в якій діяла відповідна особа, тощо, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) таких елементів суб`єктивної сторони злочину, як прямого умислу та корисливого мотиву.
Перевіривши зазначені твердження сторони захисту, Верховний Суд вважає, що висновки місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, ухвалено відповідно до вимог ст. 370 КПК України на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст. 94 КПК України.
Такі висновки місцевий суд обґрунтував показаннями, даними в суді потерпілою ОСОБА_2, яка пояснила про обставини заволодіння ОСОБА_1 грошовими коштами шляхом зловживання довірою; показаннями свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, які зазначали, що ОСОБА_2 дала гроші ОСОБА_1 для придбання квартири, а також іншими письмовими доказами, які детально викладені у вироку суду (зокрема, розписка ОСОБА_7 )
Місцевий суд обґрунтовано визнав показання потерпілої та свідків послідовними й такими, що не містять істотних суперечностей, узгоджуються між собою та іншими доказами, і підстав не довіряти їм у суду першої інстанції не було.
При цьому, перевіряючи версію сторони захисту, суд першої інстанції у вироку, зокрема, зазначив, що стороною захисту не оспорювався факт передачі потерпілою грошових коштів у розмірі 48000 доларів США згідно розписки ОСОБА_1 на придбання квартир, а твердження обвинуваченої про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_10 вчинили відносно неї шахрайській дії, суд до уваги не взяв, оскільки ці доводи спростовуються показаннями потерпілої та свідка ОСОБА_5, відповідно до яких вони ОСОБА_10 не знають. Більше того сама обвинувачена в судовому засіданні вказала, що ОСОБА_10 вона знає погано, фактично їй нічого не відомо про його особу.
При цьому місцевий суд врахував, що факт передачі грошових коштів чоловіку на прізвище " ОСОБА_10", в належний процесуальний спосіб стороною захисту не доведено, хоча обвинувачена вже мала досвід такого роду взаємовідносин та повинна була розуміти наслідки своїх дій. Крім того будь-яких підтверджень того, що ОСОБА_1 зверталась до правоохоронних органів із заявою про шахрайські дії з боку ОСОБА_10 та ОСОБА_5, стороною захисту не надано.
Твердження у касаційних скаргах про наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цивільно-правових відносин не ґрунтуються на вимогах закону.
Так, згідно зі ст. 190 КК України шахрайство - це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.
Відмежовуючи шахрайство від цивільно-правових деліктів, слід виходити з того, що отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання може бути кваліфіковане як шахрайство, якщо встановлено, що винна особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, а зобов`язання - не виконувати. Розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правової угоди слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по тому, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов`язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, мова йде про шахрайство (постанова Верховного Суду від 24.09.2020 р. у справі №755/10138/16-к).
Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 листопада 2016 року у справі № 5-250кс16, наявність формальних (навіть належним чином оформлених) цивільно-правових відносин, за допомогою яких суб`єкт прагне завуалювати свій злочинний умисел, за наявності підстав не повинна бути перешкодою для оцінки скоєного як злочину, передбаченого ст. 190 КК України.
Будь-яких даних про те, що ОСОБА_1 мала реальні можливості та бажання виконати взяті на себе зобов`язання матеріали кримінального провадження не містять. Посилання сторони захисту на розписку, в якій зазначається про нібито передачу грошових коштів ОСОБА_10, свідчить про бажання ОСОБА_1 завуалювати свій злочинний умисел. За таких обставин стверджувати про наявність між засудженою та потерпілою цивільно-правової угоди немає підстав, про що було з достатньою повнотою зазначено в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.
Що стосується посилання сторони захисту на показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12, то вказані свідки були допитані судом апеляційної інстанції і їх показанням була надана відповідна оцінка як окремо, так і в сукупності з іншими доказами. При цьому показання свідка ОСОБА_12 дали суду можливість зробити висновок про наявність у ОСОБА_1 мотивів на заволодіння коштами потерпілої. Що стосується показань свідка ОСОБА_11, то вказаний свідок лише частково підтвердив показання ОСОБА_1, проте в частині, що стосується передачі коштів ОСОБА_10, на чому наголошувала засуджена, вказаний свідок нічого показати не міг.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, при вирішенні питання про достатність встановлених під час судового розгляду доказів для визнання особи винуватою суди мають керуватися стандартом доведення, визначеним частинами другою та четвертою статті 17 КПК.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону. Зокрема, у справах, в яких наявність, спрямованість та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення повинен пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер або спрямованість умислу.
Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 8 жовтня 2019 р. у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 р. у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 р. у справі № 760/23459/17 та ін.).
У даному кримінальному провадженні судами першої та апеляційної інстанції були належним чином перевірені як версія сторони обвинувачення, так і версія сторони захисту. При цьому версія сторони захисту не була підтверджена жодними об`єктивними даними, яких би було достатньо для розумного сумніву у винуватості ОСОБА_1 у світлі встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставинами.
Що стосується доводів сторони захисту про допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, то Верховний Суд також не вважає їх слушними.
Так, сторона захисту вказувала на порушення права ОСОБА_1 на захист, яке полягало у її відсутності в судовому засіданні, в якому вирішувалося питання про продовження строку тримання під вартою.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження 10 вересня 2018 року в судовому засіданні було відкладено розгляд кримінального провадження через технічні проблеми, оскільки був відсутній відеозв`язок із слідчим ізолятором, в якому перебувала засуджена. Разом із тим, у вказаному судовому засіданні хоча і за відсутності ОСОБА_1, проте за участю її захисника було вирішено питання про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_1 . Будь-яких інших питань, які стосувалися розгляду кримінального провадження по суті в цьому судовому засіданні не вирішувалося.
Отже, оскільки в указаному судовому засіданні не розглядалися жодні питання щодо суті кримінального провадження, Верховний Суд приходить до висновку, що відсутність ОСОБА_1 при вирішенні питання щодо запобіжного заходу в цьому судовому засіданні не вплинула і не могла вплинути на законність постановлення судового рішення по суті кримінального провадження.
Що стосується твердження захисника про порушення процедури закінчення досудового розслідування, оскільки сторона захисту ознайомилася з матеріалами кримінального провадження після складання обвинувального акта, то Верховний Суд вважає за доцільне зазначити таке.
Так, відповідно до змісту ч. 1 ст. 290 КПК України, визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування.
Як вбачається з матеріалів провадження ознайомлення ОСОБА_1 з матеріалами кримінального провадження відбувалося 12 вересня 2017 року та 13 вересня 2017 року, в подальшому - 18 вересня 2017 року було проведено додаткові допити потерпілої ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_5 і 20 вересня 2017 року складено та затверджено обвинувальний акт. Повторне ознайомлення ОСОБА_1 з матеріалами відбулося 21 вересня 2017 року. Хоча зазначене і містить формальне порушення вимог ст. 290 КПК України, однак, Верховний Суд бере до уваги той факт, що фактичне ознайомлення ОСОБА_1 з матеріалами провадження відбулося до складання обвинувального акту. Повторні допити потерпілої та свідка (які проведені за клопотанням сторони захисту) суттєво не могли вплинути на обсяг доказів, оскільки їх показання не суперечили показанням, що були надані ними раніше, і які вже були відомі ОСОБА_1 . Поряд з тим, враховуючи, що сторона захисту ознайомилася з матеріалами кримінального провадження у повному обсязі до направлення обвинувального акту до суду, то можна констатувати, що сторона обвинувачення забезпечила стороні захисту можливість підготуватися до захисту від обвинувачення в суді.
Крім того у своїй касаційній скарзі захисник стверджує про недопустимість такого доказу, як заява ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення, через відсутність у вказаній заяві підпису останньої про повідомлення їй змісту ст.ст. 383, 384 КПК України. При цьому захисник посилається на практику Верховного Суду, а саме на постанову від 09 квітня 2020 року у справі №752/7047/18.
Враховуючи, що положення ст. ст. 383, 384 КПК України регулюють питання, які стосуються порядку провадження в суді присяжних, то Верховний Суд вважає, що захисником допущено описку і у доповненнях вказується на положення ст. ст. 383, 384 КК України.
Разом з тим, Верховний Суд вважає вказані доводи безпідставними, оскільки у постанові, на яку посилається захисник, зазначалося про визнання недопустимим протоколу прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення, а не заяви про вчинення кримінального правопорушення. При цьому кримінальне процесуальне законодавство не містить чітких вимог щодо змісту такої заяви, у тому числі щодо обов`язковості вказівки про ознайомлення з положеннями ст. ст. 383, 384 КК України.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 433, 434, 436-438, 440, 441, 442 КПК України, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги засудженої та захисника задоволенню не підлягають.