Постанова
іменем України
25 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 159/1383/17
провадження № 51-2227км20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Стороженка С.О.,
суддів Бородія В.М., Єремейчука С.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Нестеренка Ю.Є.,
прокурора Ченківського О.О.,
захисника Мосійчука А.В.,
виправданого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника військового прокурора Луцького гарнізону Гончара Б.С. на ухвалу Волинського апеляційного суду від 5 лютого 2020 року стосовно ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016030220000111, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Дубна Рівненської області, жителя АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 лютого 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за
ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 368 КК та виправдано за недоведеністю вчинення кримінальних правопорушень, у яких він обвинувачувався.
Ухвалою Волинського апеляційного суду від 5 лютого 2020 року зазначений вирок місцевого суду залишено без змін.
Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що, будучи начальником територіального сервісного центру МВС № 0742 Регіонального сервісного центру МВС у Волинській області (далі - Центр), що на вул. Володимирській, 133 у м. Ковелі Волинської області, тобто будучи службовою особою, яка обіймає постійно в органах державної влади посаду, пов`язану з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, перебуваючи в службовому приміщенні Центру, діючи умисно, усвідомлюючи протиправність своїх дій, уніс до офіційних документів завідомо неправдиві відомості, а саме: 31 серпня 2016 року вніс до екзаменаційних карток для проведення усного теоретичного іспиту на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 завідомо неправдиві відомості про нібито позитивне складання останніми іспитів зі знань Правил дорожнього руху, підтвердивши це своїм особистим підписом, що не відповідало дійсності; 1 вересня 2016 року вніс до екзаменаційних листів № 99088902 на ім`я ОСОБА_2,
№ 99092323 на ім`я ОСОБА_3 завідомо неправдиві відомості щодо результатів теоретичних та практичних іспитів у вигляді позитивної оцінки.
Також ОСОБА_1 обвинувачувався в тому, що, будучи начальником Центру, усупереч вимогам статей 8, 61-63 Закону України "Про державну службу" та посадової інструкції начальника Центру, діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою протиправного збагачення, за вчинення в інтересах того, хто дає неправомірну вигоду, з використанням наданої йому влади та службового становища, одержав від громадян неправомірну вигоду, а саме:
- 10 серпня 2016 року близько 12:22, перебуваючи у своєму службовому кабінеті, вимагав та одержав від громадянки ОСОБА_4 як неправомірну вигоду
100 дол. США за сприяння у присвоєнні державного номерного знака з комбінацією цифр "3303" під час державної реєстрації транспортного засобу марки "Тойота" моделі "РАВ4";
- 17 серпня 2016 року близько 12:57, перебуваючи у своєму службовому кабінеті, діючи повторно, одержав від громадянки ОСОБА_5 неправомірну вигоду в розмірі 200 грн за сприяння заміні свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу марки "Фольсваген" модель "Пассат", реєстраційний номер НОМЕР_1 ;
- 14 вересня 2016 року приблизно о 16:00, перебуваючи у своєму службовому кабінеті, діючи повторно, одержав від громадянина ОСОБА_6 неправомірну вигоду в розмірі 2500 грн, що було поєднано із вимаганням, за сприяння у безперешкодній та пришвидшеній процедурі перереєстрації двох транспортних засобів.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у цьому суді. Вказує, що суд апеляційної інстанції свого рішення про залишення апеляційної скарги прокурора без задоволення належним чином не мотивував та дійшов передчасного висновку про законність і обґрунтованість вироку суду першої інстанції. На обґрунтування своїх вимог прокурор наводить доводи про неправильне, на його переконання, визнання судами доказів недопустимими та не погоджується з висновками судів про те, що інших доказів у їх сукупності недостатньо для встановлення винуватості виправданого в інкримінованих йому злочинах. Вважає, що докази здобуто відповідно до вимог кримінального процесуального закону, висновки суду про їх недопустимість є безпідставними. Зокрема, посилається на те, що апеляційний суд необґрунтовано погодився з мотивами, викладеними у рішенні суду першої інстанції, а саме щодо порушень правил підслідності, безпідставності проведення почеркознавчої експертизи до внесення відомостей у ЄРДР, недопустимості фактичних даних НСРД. Також на думку прокурора суд апеляційної інстанції без об`єктивного з`ясування обставин формально провів апеляційний розгляд.
Крім цього, вказує, що апеляційний суд за відсутності будь-яких мотивів відмовив стороні обвинувачення у задоволенні клопотання про дослідження аудіозаписів судових засідань із допитами ОСОБА_1, свідків ОСОБА_3, ОСОБА_6
і ОСОБА_4 та дослідження письмових доказів, чим порушив принципи змагальності сторін та безпосередності дослідження доказів, що згідно зі статтями 94, 412, 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає положенням ст. 419 КПК.
Виправданий ОСОБА_1 та його захисник Мосійчук А.В. подали на касаційну скаргу прокурора заперечення, в яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без зміни.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор підтримав подану касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Мотиви Суду
Статтею 433 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Він є судом права, а не факту, і при перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, виходить із фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.
Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України та положень ст. 17 КПК ч. 2 ст. 17 КПК, ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Капо проти Бельгії" від 13 січня 2005 року зауважив, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом у світлі п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція)
і вимагає воно, крім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення.
Статтею 373 КПК встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено такого: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
При цьому обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння або пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку та повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законною і обґрунтованою.
За приписами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Положеннями кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.
Як убачається з ухвали суду апеляційної інстанції, вказані вимоги під час перегляду кримінального провадження апеляційний суд виконав та, переглянувши вирок суду першої інстанції, дійшов висновку, що цей суд у повному обсязі дослідив зібрані докази винуватості ОСОБА_1, на які посилалась сторона обвинувачення, перевірив їх на відповідність статтям 85-87, 94 КПК та належним чином оцінив з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності.
Водночас апеляційний суд дійшов переконання, що суд першої інстанції правильно визнав докази сторони обвинувачення недопустимими та відповідно недостатніми для підтвердження події кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366,
ч. 3 ст. 368 КК, які інкримінуються ОСОБА_1, а тому підстави для задоволення поданої прокурором апеляційної скарги відсутні.
Так, суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, наведеними у вироку місцевого суду щодо порушень правил підслідності під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні.
Із цим висновком погоджується і колегія суддів з огляду на таке.
Відповідно до вимог ст. 86 КПК докази визнаються допустимими, якщо їх отримано у порядку, встановленому цим Кодексом.
Докази мають бути отримані тільки уповноваженими на це особами (органами); способами і засобами, які призначені для одержання певних доказів; у процесі отримання доказів мають бути дотримані вимоги закону, що визначають порядок проведення конкретних дій, їхню послідовність, склад учасників; докази мають бути закріплені належним чином.
За змістом ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі, внаслідок порушення права особи на захист і шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Тобто здійснення досудового розслідування неуповноваженими на те особами (органами) визнається істотним порушенням прав людини і основоположних свобод та має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими.
Як убачається з матеріалів справи, під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 органи прокуратури діяли поза межами повноважень, визначених КПК.
Зокрема, досудове розслідування стосовно ОСОБА_1 як директора Центру розпочато на підставі рапорту начальника УЗЕ у Волинській області
ДЗЕ Національної поліції України від 23 травня 2016 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, у зв`язку з чим того ж дня військовий прокурор Луцького гарнізону надав слідчому військової прокуратури Луцького гарнізону доручення на проведення досудового розслідування.
При цьому за вказаним фактом військовим прокурором Давидовим Є.О. було внесено відомості до ЄРДР.
Надалі здійснення досудового розслідування було доручено слідчому відділу слідчого управління військової прокуратури Західного регіону України.
Згідно з частинами 1, 5 ст. 216 КПК це кримінальне правопорушення віднесено до підслідності слідчих органів Національної поліції.
Тому, розпочавши кримінальне провадження, прокурор на підставі ч. 7 ст. 214 КПК зобов`язаний був невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до слідчих органів Національної поліції та доручити проведення досудового розслідування.
Проте всупереч приписам процесуального закону органи прокуратури здійснювали досудове розслідування з порушенням визначеної ст. 216 КПК підслідності, в ході чого провели ряд слідчих дій, спрямованих на отримання доказів, у тому числі й НСРД, результати яких було покладено в основу обвинувачення.
Крім того, вказані порушення процесуального закону не було усунуто й у результаті винесення заступником Генерального прокурора України постанови від 27 березня 2016 року про визначення підслідності та доручення здійснення досудового розслідування слідчим військової прокуратури Луцького гарнізону Західного регіону України.
Згідно з висновком об`єднаної палати, викладеним у постанові № 640/5023/19 (провадження № 51-2917кмо20), обов`язковою передумовою реалізації Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками повноважень, передбачених ч. 5 ст. 36 КПК, є оцінка досудового розслідування органом досудового розслідування, встановленим
ст. 216 КПК, як неефективного та відображення такої оцінки у постанові з наведенням відповідного мотивування.
Наявність певних відомостей, які стосуються конкретного кримінального провадження, щодо його неефективності може бути встановлена відповідним прокурором на будь-якому етапі досудового розслідування, в тому числі й на початку, та бути підставами для прийняття рішення в порядку і за вимогами
У кожному конкретному випадку існування таких підстав має бути обґрунтовано у відповідному процесуальному рішенні - постанові Генерального прокурора, керівника обласної прокуратури, їх перших заступників та заступників про доручення здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування, яка має відповідати вимогам ст. 110 КПК, у тому числі бути вмотивованою, містити обґрунтоване пояснення щодо фактичних та юридичних підстав прийнятого рішення.
Постанова про доручення досудового розслідування іншому органу досудового розслідування, її обґрунтування та вмотивування має бути предметом дослідження суду в кожному кримінальному провадженні, що здійснюється з урахуванням його конкретних обставин. Результати такого дослідження утворюють підстави для подальшої оцінки отриманих у результаті проведеного досудового розслідування доказів з точки зору допустимості.
У разі доручення Генеральним прокурором, керівником обласної прокуратури, їх першими заступниками та заступниками здійснення досудового розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування без встановлення неефективності досудового розслідування органом досудового розслідування, визначеним ст. 216 КПК, зазначені уповноважені особи діятимуть поза межами своїх повноважень. У такому випадку матиме місце недотримання належної правової процедури застосування ч. 5 ст. 36 КПК та порушення вимог статей 214, 216 цього Кодексу.
Наслідком недотримання належної правової процедури як складового елементу принципу верховенства права є визнання доказів, одержаних в ході досудового розслідування, недопустимими на підставі ст. 86, п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом) у конкретному кримінальному провадженні, з порушенням установленого законом порядку.
Проте з постанови заступника Генерального прокурора України не убачається, що встановлено неефективність проведення досудового розслідування органами Національної поліції.
До того ж зазначена постанова датована 27 березня 2017 року, а обвинувальний акт стосовно ОСОБА_1 затверджено 31 березня 2017 року, тобто цю постанову винесено майже після завершення досудового розслідування.
Посилання прокурора на те, що ОСОБА_1 є працівником правоохоронного органу, а отже, це провадження належить до підслідності органів прокуратури з урахуванням Перехідних положень КПК, колегія суддів вважає надуманими у зв`язку з таким.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 квітня 2012 року
№10-рп/2012 поняття "працівник правоохоронного органу" необхідно визначити відповідно до розуміння ознак цього суб`єкта злочину лише за містом його застосування у КК.
Так, визначаючи поняття "працівник правоохоронного органу", слід виходити не лише з того, виконує чи не виконує конкретний орган правоохоронну функцію, а й з комплексного аналізу норм КК, рішень Конституційного Суду України та положень нормативно-правових актів, які регулюють правовий статус конкретного органу, де міститься вказівка, зокрема, про здійснення цим органом правоохоронної функції.
ОСОБА_1 з 5 серпня 2016 року обіймав посаду начальника Центру та був прийнятий на роботу за конкурсом відповідно до Закону України "Про державну службу". У зв`язку з прийняттям на роботу військового звання не було присвоєно, права на пенсійне забезпечення як особі органів внутрішніх справ не було набуто. Посадовими обов`язками не передбачено права на складання протоколів про адміністративні правопорушення, тобто у своїй діяльності він не здійснював правоохоронних функцій.
Згідно з Положенням про Центр він структурно входить до складу Регіонального сервісного центру. Головним органом в системі органів з надання сервісних послуг Міністерства внутрішніх справ є Головний сервісний центр, який підпорядковується цьому міністерству.
Регіональні сервісні центри утворені за постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 889 як юридичні особи публічного права, які у своїй діяльності керуються Законом України "Про адміністративні послуги". Згідно зі
ст. 1 цього Закону суб`єкт надання адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, державний реєстратор, суб`єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги.
Адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб`єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов`язків такої особи відповідно до закону.
Отже, з урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що Центр, виходячи з порядку його створення та спрямованості його діяльності, не належить до правоохоронного органу, а ОСОБА_1 відповідно не є працівником правоохоронного органу.
За матеріалами кримінального провадження, дозвіл на проведення НСРД щодо ОСОБА_1 було надано на підставі ухвали слідчого судді Апеляційного суду Тернопільської області від 4 серпня 2016 року (т. 5, а.п. 65 - 67).
Підставою для звернення із клопотанням про проведення НСРД поза межами територіальної юрисдикції органу досудового розслідування прокурор мотивував положеннями ч. 2 ст. 247 КПК, зокрема проведенням цих слідчих дій у приміщенні правоохоронного органу та метою недопущення розголошення відомостей про їх проведення.
Проте, враховуючи, що Центр не належить до правоохоронного органу,
а ОСОБА_1 не є його працівником, колегія суддів погоджується з мотивами апеляційного суду, який підтвердив висновок суду першої інстанції щодо недопустимості як доказів, фактичних даних, отриманих унаслідок НСРД, а слідчий суддя Апеляційного суду Тернопільської області не мав процесуальних прав надавати дозвіл на втручання в приватне життя ОСОБА_1 .
Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що ухвала судді Апеляційного суду Тернопільської області постановлена 4 серпня 2016 року, тоді як згідно з наказом Регіонального сервісного центру у Волинській області від 5 серпня 2016 року № 105 о/с (т. 5, а.п. 26) і трудовою книжкою ОСОБА_1 (т. 5, а.п. 19, 20) останній прийнятий на посаду начальника Центру 5 серпня 2016 року, що унеможливлює постановлення вказаної ухвали 4 серпня 2016 року стосовно втручання у приватне життя ОСОБА_1 як начальника Центру.
До того ж, як убачається з витягу з ЄРДР, відомості про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, внесено 23 травня 2016 року із зазначенням того, що ця особа отримала неправомірну вигоду
14 вересня 2016 року (т. 2, а.п. 1, 2).
Доводи прокурора в частині безпідставності виправдання ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 366 КК Суд вважає необґрунтованими.
Апеляційний суд, окрім порушень вимог ст. 216 КПК під час розслідування цього кримінального провадження, врахував, що відповідно до вимог Інструкції про порядок приймання іспитів для отримання права керування транспортними засобами та видачі посвідчень водія, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, із змінами, внесеними від 27 квітня 2016 року (пункти 2.13, 2.14, 2.17 розділу ІІ Інструкції), екзаменаційні листи щодо ОСОБА_3 та
ОСОБА_2, крім підпису ОСОБА_1 у графі "працівник", містять підписи ще двох членів, ці підписи не були предметом експертного дослідження, що позбавило суд можливості зробити категоричний висновок про їх належність, у тому числі ОСОБА_1 .
Також апеляційний суд установив, що відомості за фактом вчинення ОСОБА_1 службового підроблення 31 серпня 2016 року внесено до ЄРДР лише 28 березня 2017 року і не містять опису службового підроблення вчиненого 1 вересня
2016 року. Тоді як слідчі (розшукові) дії, зокрема проведення почеркознавчої експертизи, призначено 10 лютого 2017 року, а сам висновок експерта датований 17 лютого 2017 року, тобто до початку внесення відомостей у ЄРДР за цим фактом.
З огляду на викладене, а також з урахуванням того, що із суб`єктивної сторони цей злочин характеризується лише умисною формою вини, апеляційний суд обґрунтовано погодився з висновком місцевого суду про те, що сукупність зібраних стороною обвинувачення доказів не спростовує твердження обвинуваченого про відсутність підстав для притягнення його до відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.366 КК.
Із таким висновком погоджується і колегія суддів.
Стосовно доводів прокурора про порушення апеляційним судом вимог ст. 404 КПК колегія суддів зважає на таке.
Відповідно до вимог ч. З ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження, суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.
Як убачається з матеріалів провадження, підстав, передбачених ст. 404 КПК, для повторного дослідження доказів стороною обвинувачення наведено не було й апеляційним судом не встановлено.
Сам собою факт незгоди сторони кримінального провадження з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.
Згідно з аудіозаписом судового засідання від 5 лютого 2020 року суть клопотання прокурора про повторне дослідження доказів зводиться до надання апеляційним судом іншої оцінки цим доказам, проте прокурор не наводить мотивів неповноти їх дослідження або дослідження з порушеннями.
Суд, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1, дотримався принципів диспозитивності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, що було перевірено апеляційним судом.
Ухвала апеляційного суду відповідає правил статей 370, 419 КПК.
Таким чином, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування оскаржуваної ухвали, про що йдеться в касаційній скарзі прокурора, Верховний Суд не встановив.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд