Постанова
Іменем України
25 жовтня 2021 року
м. Київ
справа №642/2667/20
провадження №61-8989св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2020 року ОСОБА_3 та постанову Харківського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року у складі колегії суддів Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2 з позовом, в якому просила визнати за нею Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя.
Позов мотивовано тим, що 13 листопада 2004 року між сторонами зареєстровано шлюб, позов про розірвання якого перебуває у провадженні Ленінського районного суду м. Харкова.
25 травня 2013 року у період перебування у зареєстрованому шлюбі сторони на підставі договору купівлі-продажу за спільні грошові кошти придбали трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 .
Вказана квартира набута подружжям під час шлюбу, а отже є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Посилаючись на рівність часток співвласників у праві спільної сумісної власності, позивач вважає, що наявні підстави для визнання за нею права власності на Ѕ частину вказаного нерухомого майна.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по Ѕ частині квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2640 грн.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що спірна квартири набута в період зареєстрованого шлюбу та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а отже, відповідно до вимог статті 60 СК України підлягає поділу між подружжям.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не надано належної оцінки доказам, які надані стороною відповідача на підтвердження придбання квартири за його особисті кошти та не в інтересах сім`ї.
Так, між відповідачем та ОСОБА_4 05 травня 2013 року укладено договір позики грошових коштів на загальну суму 70 000 доларів США, які відповідач отримав з метою придбання спірної квартири АДРЕСА_1 .
Відповідач виконав всі умови договору позики грошових коштів від 05 травня 2013 року, а саме отримав від ОСОБА_4 грошові кошти для купівлі квартири АДРЕСА_1 та повернув зазначені грошові кошти в термін зазначений в підпункті 1.1.
пункту 1 договору, що підтверджується розпискою від 05 травня 2021 року.
Даний доказ не міститься в матеріалах справи, оскільки вчинення цих дій відбулось поза межами розгляду справи як судом першої так і апеляційної інстанції, а тому має враховуватись під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.
Висновки судів попередніх інстанцій щодо придбання спірної квартири за спільні кошти подружжя ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені належними доказами.
Для об`єктивного вирішення даного спору встановленню підлягали обставини щодо походження коштів, за які таке майно було набуте (джерело набуття), що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18, від 05 листопада 2020 року у справі №534/961/16, від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17) та
у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.
Проте, в порушення пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України суди як першої так і апеляційної інстанції зазначені правові висновки Верховного суду не врахували, тобто застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
Крім того, суди не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тобто суди не дослідили зібрані у справі докази.
Відзив на касаційну скаргу позивачем до суду не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
13 листопада 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (після укладення шлюбу ОСОБА_6 ) зареєстровано шлюб, від якого сторони мають дитину - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
05 травня 2013 року між ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) у простій письмовій формі укладено договір позики, відповідно до умов якого останній отримав грошові кошти в розмірі 70 000 доларів США, строком повернення до 05 травня 2021 року для придбання квартири у м. Харкові.
05 травня 2013 року ОСОБА_2 склав розписку, якою підтвердив отримання від ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 70 000 доларів США на підставі договору позики від 05 травня 2013 року.
25 травня 2013 року між ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Пунктом 3 вказаного договору обумовлено, що продаж здійснено за 528 000 грн та за згодою сторін складає еквівалент 66 000 доларів США.
У пункті 12 договору купівлі-продажу зазначено, що згода дружини набувача підтверджується заявою-згодою ОСОБА_1, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_10, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 25 березня 2016 року.
Згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 25 травня 2013 року зареєстровано за ОСОБА_2
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно (спірну квартиру) не спростована.
Установлено, що спірна квартира придбана в період зареєстрованого шлюбу між сторонами, за згодою позивача, право власності на яку зареєстровано за відповідачем, проте, належність вказаного майна до особистої приватної власності ОСОБА_2 у цій справі не доведено, презумпція спільності права власності подружжя на набуте в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, відповідачем не спростована, що є його процесуальним обов`язком.
Суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме майно придбане подружжям під час перебування у шлюбі та в інтересах сім`ї, а тому воно підлягає поділу між ними в рівних частинах.
Посилання відповідача на те, що отримані від ОСОБА_4 грошові кошти на підставі договору позики від 05 травня 2013 року він витратив саме на придбання спірної квартири не в інтересах сім`ї, не спростовують висновків судів попередніх інстанції щодо поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірну квартиру, придбану в період шлюбу за нотаріально посвідченою згодою позивача, як другого з подружжя.
З метою спростування умов належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, відповідачем не доведено, що договір купівлі-продажу спірного майна укладено не в інтересах сім`ї, а у його власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах, та що кошти за позикою, які, за його доводами витрачено на придбання вказаного майна, отримувались з цією ж метою.
Доводи касаційної скарги, що судами не встановлені фактичні обставини справи щодо походження коштів, за які придбане спірне нерухоме майно, зокрема внесення відповідачем особистих коштів за квартиру, отриманих у позику, та що спірне майно не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, не заслуговують на увагу, оскільки аналогічні доводи були предметом дослідження і перевірки судів попередніх інстанцій, і вони по своїй суті зводяться до необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, у тому контексті, який, на думку відповідача свідчить про належність спірної квартири до його особистої власності, зокрема, як такої, що придбана за особисті кошти та не в інтересах сім`ї.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 05 листопада 2020 року у справі №534/961/16 (провадження №61-776св19), від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15 (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16 (провадження № 61-8518св18), оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими у ніж у справі, яка переглядається. У кожній
із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та
фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі, яка переглядається відповідачем не доведено, що на придбання спірної квартири витрачені його особисті кошти, які отримувались ним за договором позики у його власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах.
Необґрунтованими є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18), оскільки висновки у цій справі стосувались вимог про визнання договору іпотеки недійсним, зокрема з тих підстав, що договір укладено без згоди особи, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована.
У наведеній справі відсутні ознаки подібності правовідносин зі справою, яка переглядається, зокрема предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин у цих справах є різними.
Аналогічне стосується посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, яка стосується розірвання договору довічного утримання.
Колегія суддів не приймає до уваги посилання заявника на повернення коштів за договором позики після розірвання шлюбу та на відповідну розписку позикодавця про повернення коштів, оскільки в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.