Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 205/5579/19
провадження № 61-15794св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,
відповідачі: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, які не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Комунальне підприємство "Жилсервіс-2" Дніпровської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2019 року керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 4 Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся з позовом до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (далі - Департамент адміністративних послуг), ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - комунальне підприємство "Жилсервіс-2" Дніпровської міської ради (далі - КП "Жилсервіс-2"), про скасування рішення про державну реєстрацію, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння.
На обґрунтування позову посилався на таке. У комунальній власності міста Дніпропетровська (тепер - м. Дніпро) перебувала квартира за адресою: АДРЕСА_1, яку 16 січня 1974 року надано у користування ОСОБА_4, що підтверджується ордером № 1086, виданим виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради депутатів трудящих. Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 06 лютого 2006 року № 355 та від 16 березня 2006 року № 1396 "Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста житлових будинків Відкритого акціонерного товариства "Дніпроважмаш" (далі - ВАТ "Дніпроважмаш"), на підставі листа ВАТ "Дніпроважмаш" від 07 вересня 2005 року № 40/117/1605, відповідно до Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року № 891 "Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському відання та оперативному управлінні підприємств, установ та організацій", від 21 вересня 1998 року № 1482 "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та відповідно до рішення міської ради від 06 листопада 2002 року № 36/4 "Про надання згоди на прийняття житлового фонду та гуртожитків у комунальну власність територіальної громади міста" виконавчий комітет міської ради прийняв у власність територіальної громади міста, згідно з доданим переліком, житловий будинок АДРЕСА_2 ). Відповідно до листа Департаменту адміністративних послуг від 13 березня 2019 року № 6/5-307, згідно з даними картотеки з питань реєстрації фізичних осіб, ОСОБА_4 був зареєстрований у спірній квартирі з 02 жовтня 1957 року до 02 листопада 1987 року; у квартирі також були зареєстровані такі особи: ОСОБА_5, з 02 жовтня 1957 року до 12 квітня 1985 року, з 09 липня 1998 року до 07 квітня 2014 року; ОСОБА_6 - з 27 березня 1973 року до 15 березня 2010 року; ОСОБА_7 - з 25 липня 1989 року до 04 травня 1998 року; ОСОБА_8 - з 25 грудня 1997 року до 29 листопада 2007 року; ОСОБА_9 з 18 жовтня 2002 року до 22 грудня 2017 року; ОСОБА_10 - з 06 серпня 2018 року до теперішнього часу; ОСОБА_11 - з 06 серпня 2018 року до теперішнього часу. Відповідно до листів Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради (далі - Департамент ЖГ) від 22 лютого 2019 року №1/9-324 та Комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "ДМБТІ") від 10 квітня 2019 року № 5234 на момент смерті останнього наймача квартири ОСОБА_9 квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, приватизована не була і віднесена до об`єктів комунальної власності міста. У провадженні Новокодацького відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління національної поліції у Дніпропетровській області перебуває кримінальне провадження № 12018040690000313 від 10 лютого 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за фактом заволодіння шляхом обману спірною квартирою АДРЕСА_3 . Досудовим розслідуванням встановлено, що 13 вересня 2017 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 . Підставою внесення запису стало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37174072 від 20 вересня 2017 року державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Зубко В. Ю. Правовою підставою реєстрації речового права за ОСОБА_1 стало свідоцтво про право власності, видане 20 травня 1992 року Виконкомом міської Ради народних депутатів на підставі розпорядження (наказу) від 20 травня 1992 року № 42/ст52 та технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 від 12 липня 2017 року, виготовлений фізичною особою - підприємцем ОСОБА_12 . Проте, відповідно до листів Департаменту ЖГ від 22 лютого 2019 року № 1/9-324, від 20 травня 2019 року № 3/12-2227, № 3/12-2212 та від 10 червня 2019 року № 1/12-1686, за відомостями електронної бази департаменту, відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири АДРЕСА_3, а свідоцтво про право власності від 20 травня 1992 року № 42ст/52 органом приватизації не видавалося. Відповідно до листа Департаменту ЖГ від 12 червня 2019 року № 1/12-1715 Дніпровською міською радою розпорядження від 20 травня 1992 року № 42ст/52 щодо видачі свідоцтва про право власності на житло, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, не видавалося. Згідно з відповіддю КП "ДМБТІ" від 10 квітня 2019 року № 5234 станом на 10 квітня 2019 року у матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості про право власності на спірну квартиру. Таким чином, квартира АДРЕСА_3 вибула з власності Дніпровської міської ради поза волею власника, внаслідок здійснення шахрайських дій.
З урахуванням зазначеного позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37174072 від 20 вересня 2017 року державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Зубко В. Ю. про проведення державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, який зареєстрований у реєстрі № 886 за адресою: АДРЕСА_1, укладений 26 вересня 2017 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_13 (покупець); витребувати від ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_3 .
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2019 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37174072 від 20 вересня 2017 року державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг Зубко В. Ю. про проведення державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 26 вересня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Витребувано від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_3 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірне майно вибуло з власності Дніпровської міської ради поза волею власника, а тому наявні підстави для задоволення позову.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2019 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що документом, що посвідчував право власності ОСОБА_1 на спірний об`єкт нерухомості і був підставою для здійснення державним реєстратором державної реєстрації такого права, є свідоцтво про право власності на житло від 20 травня 1992 року, яке не оскаржувалося, не скасовано, не визнано недійсним чи підробленим в установленому законом порядку. Винні особи у кримінальному провадженні не встановлені. Отже, незаконність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право власності на цей час не встановлено. Також позивач не довів належними доказами незаконність набуття у власність спірної квартири відповідачем ОСОБА_2 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У жовтні 2020 року перший заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що реєстрація права власності на спірну квартиру здійснена з порушенням вимог чинного законодавства та на підставі підроблених документів, що стало наслідком порушення майнових прав та інтересів територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради. Суд належним чином не дослідив долучені позивачем листи власника спірного комунального майна, які підтверджують відсутність будь-яких рішень Дніпровської міської рали щодо відчуження спірного майна та видачу правовстановлюючих документів на право власності. Обраний позивачем спосіб захисту шляхом витребування майна відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідає критерію "суспільного", "публічного" інтересу, оскільки витребування комунального майна спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності. Визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну квартиру не є ефективним способом захисту порушеного права.
Як на підставу касаційного оскарження посилався на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-137цс16, постановах Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 200/9962/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 916/780/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 755/9182/17-ц, від 30 квітня 2020 року у справі № 908/61/13-г, від 03 липня 2019 року у справі № 183/2535/16, від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17, від 24 березня 2020 року у справі № 200/9962/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.
У грудні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Старовойтова О. Е., просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
У відзиві відповідач посилається на те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що спірна квартира зареєстрована на підставі неналежних доказів. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна, а тому до нього не можуть бути застосовані положення статті 388 ЦК України.
У грудні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому Дніпровська міська рада просила касаційну скаргу задовольнити, постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Дніпровська міська рада посилається на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржуване рішення суду апеляційної інстанцій не відповідає.
Суди встановили, що 16 січня 1974 року ОСОБА_4 на сім`ю із чотирьох чоловік: ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_6 (син), ОСОБА_9 (син), видано ордер на зайняття квартири АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 31).
Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 06 лютого 2006 року № 355 та від 16 березня 2006 року № 1396 "Про прийняття у комунальну власність територіальної громади міста житлових будинків ВАТ "Дніпроважмаш", на підставі листа ВАТ "Дніпроважмаш" від 07 вересня 2005 року № 40/117/1605, відповідно до Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності", згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року № 891 "Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському відання та оперативному управлінні підприємств, установ та організацій", від 21 вересня 1998 року № 1482 "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та відповідно до рішення міської ради від 06 листопада 2002 року № 36/4 "Про надання згоди на прийняття житлового фонду та гуртожитків у комунальну власність територіальної громади міста", виконавчий комітет міської ради прийняв у власність територіальної громади міста, згідно з доданим переліком, житловий будинок АДРЕСА_2 ) (т. 1, а. с. 67, 72).
У матеріалах справи міститься копія свідоцтва про право власності на житло від 20 травня 1992 року, яке посвідчує, що квартира АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності ОСОБА_1, зі змісту якого випливає, що воно видане виконкомом міської Ради народних депутатів на підставі розпорядження (наказу) від 20 травня 1992 року №42/ст52 (т. 1, а. с. 37).
Згідно з листами Департаменту ЖГ від 22 лютого 2019 року № 1/9-324, від 20 травня 2019 року № 3/12-2227, № 3/12-2212 та від 10 червня 2019 року № 1/12-1686 за відомостями електронної бази департаменту відсутня інформація про передачу у власність громадянам шляхом приватизації квартири АДРЕСА_3, а свідоцтво про право власності від 20 травня 1992 року № 42ст/52 органом приватизації не видавалося (т. 1, а. с. 28, 63, 64, 74).
Відповідно до листа Департаменту ЖГ від 12 червня 2019 року № 1/12-1715 Дніпровською міською радою розпорядження від 20 травня 1992 року №42ст/52 щодо видачі свідоцтва про право власності на житло, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, не видавалося (т. 1, а. с. 75).
Згідно з відповіддю КП "ДМБТІ" від 10 квітня 2019 року № 5234 станом на 10 квітня 2019 року у матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості про право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 23).
До Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018040690000313 від 10 лютого 2018 року внесено відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, за фактом заволодіння шляхом обману квартирою АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 19).
До теперішнього часу винні особи у кримінальному провадженні не встановлені.
Правовою підставою реєстрації речового права за ОСОБА_1 стало свідоцтво про право власності, видане 20 травня 1992 року Виконкомом міської Ради народних депутатів на підставі розпорядження (наказу) від 20 травня 1992 року № 42/ст52, та технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 від 12 липня 2017 року, виготовлений ФОП ОСОБА_12 (т. 1, а. с. 32-34, 37).
26 вересня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренком С. В., зареєстровано в реєстрі за № 886 (т. 1, а. с. 39).
На підставі зазначеного договору купівлі-продажу та рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мазуренка С. В., внесено запис про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 54).
27 грудня 2017 року за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Сидоревич В. А., зареєстровано в реєстрі за № 549, ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_2 купив зазначену квартиру (т. 1, а. с. 40, 41).
На підставі цього договору купівлі-продажу та рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Сидоревич В. А. внесено запис про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 53).
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 30 червня 2020 року витребувано у Дніпровської міської ради належним чином завірену копію розпорядження від 20 травня 1992 року, на підставі якого Виконкомом міської Ради народних депутатів видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на житло - спірну квартиру (т. 2, а. с.14, 15).
На виконання ухвали апеляційного суду, Дніпровська міська рада повідомила листом, що за відомостями електронної бази Департаменту ЖГ відсутня інформація про передачу у власність громадянам шляхом приватизації квартири АДРЕСА_3 . Свідоцтво про право власності на зазначену квартиру від 20 травня 1992 року № 42ст/52 на ім`я ОСОБА_1 органом приватизації не видавалося. Департамент ЖГ є органом приватизації житлового фонду, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради. Будинок АДРЕСА_2 прийнято до комунальної власності згідно з рішення виконавчого комітету міської ради від 06 лютого 2006 року № 355 та від 16 березня 2006 року № 1396 (т. 2, а. с. 25).
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді; управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Згідно зі статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Висновки про те, що власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, викладені також Верховним Судом України у постановах від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову у цій справі, суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, обґрунтовано виходив із того, що спірна квартира є власністю територіальної громади в особі Дніпровської міської ради і органом приватизації житлового фонду у приватну власність не передавалася, вибула з власності територіальної громади поза її волею, а тому ОСОБА_1 не мала права відчужувати спірну квартиру на користь третіх осіб.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 24 березня 2020 року у справі № 200/9962/17-ц (провадження № 61-9969св19), на яку посилається заявник, як на підставу касаційного оскарження.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що "за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)".
З урахуванням зазначеного Верховний Суд погоджується із висновком суду першої інстанції, яким задоволено позовні вимоги про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння у останнього набувача - ОСОБА_2 та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт спірного нерухомого майна за ОСОБА_1 .
Водночас визнання незаконним договорів купівлі-продажу спірної квартири у такому випадку не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення.
Отже, рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири підлягає скасуванню, оскільки задоволення вказаної вимоги не зумовить бажаних для нього наслідків - повернення квартири; такий спосіб захисту є неефективним, він не відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.
Застосування до спірних правовідносин речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів позивача.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд помилково вважав, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння є передчасними з підстав того, що ні позивач, ні інша особа до суду з позовом про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житло не звертались.
Верховний Суд у постанові від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17, на яку заявник посилався як на підставу касаційного оскарження, зазначив, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 183/2535/16 (провадження
№ 61-9270св18) Верховний Суд зазначив, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки. Відсутність у цій справі такого рішення з боку держави як власника земельних ділянок свідчить про відсутність рішення уповноваженого органу виконавчої влади, на підставі якого територіальна громада набула право власності на спірні земельні ділянки. Отже, оскаржене рішення не є первинною підставою вибуття земельних ділянок з власності держави. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Апеляційний суд не звернув уваги на те, що жодного розпорядження, на підставі якого видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, місцевими органами влади не приймалось, а тому для витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 202/589/18 (провадження № 61-12611св20).
Отже, апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.
З урахуванням наведеного постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та витребування майна.
Суд не бере до уваги доводи відзиву про те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_1 без наявності фактичних та правових підстав, оскільки такі доводи зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень Верховного Суду.
Доводи відзиву про те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а тому не можливо до нього застосовувати положення статті 388 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки позовні вимоги про витребування спірного нерухомого майна можуть бути пред`явлені виключно до особи, у якої фактично знаходиться майно, в тому числі до особи, яка є добросовісним набувачем.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Sporrong and Lonnroth v. Sweden" (Спорронг і Льоннрот проти Швеції) від 23 вересня 1982 року, "James and others v. the United Kingdom" (Джеймс та інші проти Сполученого Королівства) від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року,"The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції) від 23 листопада 2000 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, Верховний Суд дійшов висновку, що витребування спірної квартири відновить порушене право Дніпровської міської ради та в подальшому територіальна громада міста Дніпра за заявою її представницького органу на виконання своїх повноважень та завдань зможе передати спірну квартиру у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення територіальної громади, що свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами відповідача ОСОБА_2 як особи, яка страждає від такого втручання, і який не позбавлений можливості відновити своє право у спосіб звернення до суду з вимогою про відшкодування збитків, а тому втручанням у право власності відповідача ОСОБА_2 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.