ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 925/1628/14
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу "Відродження" -
Козлова О.В.
Приватного сільськогосподарського підприємства "Нива ЛЛ" - не з`явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із урахуванням нової редакції касаційної скарги) Приватного сільськогосподарського підприємства "Нива ЛЛ"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2021 (у складі колегії суддів: Шапран В.В. (головуючий), Буравльов С.І., Пашкіна С.А.)
та рішення Господарського суду Черкаської області від 27.08.2020 (суддя Довгань К.І.) в частині задоволених позовних вимог
у справі № 925/1628/14
за позовом Сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу "Відродження"
до Приватного сільськогосподарського підприємства "Нива ЛЛ"
про виселення та стягнення збитків у розмірі 287000,00 грн,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2014 року Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив "Відродження" звернувся до господарського суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства "Нива ЛЛ" про:
- зобов`язання відповідача звільнити приміщення, а саме нежитлові будівлі в с. Погибляк Лисянського району Черкаської області: по вул. Слави, 33А, 33В, 33Б, 77Е, 77В, 33/1, 77А, 77Д, споруду АВМ-062 по вул. Слави, 77Г, зернокомплекс КЗС-20 по вул. Слави, 77Б (далі - спірні приміщення), підписати акт прийому-передачі зазначених приміщень;
- стягнення з відповідача 287000,00 грн заподіяних збитків (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 14.05.2015).
Позов мотивовано тим, що позивач є власником спірних приміщень, але відповідач незаконно утримує і використовує їх, чим спричиняє позивачу збитки у вигляді витрат на оренду інших приміщень через неможливість використання власних приміщень з вини відповідача.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Господарського суду Черкаської області від 15.09.2015, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.01.2018, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду від 05.04.2018 скасовано рішення Господарського суду Черкаської області від 15.09.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.01.2018, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 12.10.2018 позовні вимоги про звільнення приміщень, а саме нежитлових будівель, які знаходяться в с. Погибляк Лисянського району Черкаської області за адресою: вул. Слави, 33А, 33Б, 33В, 77А, 77Б, 77В, 77Г, 77Д, 77Г, 77Е, та зобов`язання підписати акт прийому-передачі зазначених приміщень залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.
Рішенням Господарського суду Черкаської області від 12.10.2018, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2019, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Постановою Верховного Суду від 01.10.2019 скасовано рішення Господарського суду Черкаської області від 12.10.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2019, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
За наслідками нового розгляду рішенням Господарського суду Черкаської області від 27.08.2020 позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 287000,00 грн збитків та 3654,00 грн судового збору, провадження у справі в частині зобов`язання відповідача повернути майно та підписати акт прийому-передачі закрито.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2021 рішення суду першої інстанції змінено у мотивувальній частині, вкладено мотивувальну частину рішення в редакції зазначеної постанови, а в іншій частині залишено без змін.
Відповідач подав касаційну скаргу (з урахуванням нової редакції касаційної скарги), в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення з відповідача збитків у сумі 287000,00 грн та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.08.2021 відкрито касаційне провадження у справі за зазначеною касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.10.2021.
Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Позивач вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій в повній мірі встановили всі обставини справи та перевірили надані докази, надали оцінку нікчемному договору оренди майна, винесли законні, обґрунтовані рішення про відновлення порушеного права позивача.
Відповідач у судове засідання своїх представників не направив, хоча був повідомлений про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 Господарського процесуального кодексу України не звертався.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи суди попередніх інстанцій встановили, що 28.05.2003 громадяни України, які були співвласниками майнового комплексу Колективного сільськогосподарського підприємства "Перемога", в особі уповноваженої особи Капустинського М.Ф., діючи на підставі рішення загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Перемога" (протокол №1 від 07.05.2003) (орендодавець) та ТОВ "Нива Лисянщини" (орендар) уклали договір оренди майна співвласників №28/05/1, за умовами якого орендодавець зобов`язався передати, а орендар -прийняти майно (основні засоби згідно з переліком) загальною вартістю 616295,00 грн строком на 4 роки.
20.09.2006 між співвласниками майнового комплексу Колективного сільськогосподарського підприємства "Перемога" і Приватним сільськогосподарським підприємством "Нива ЛЛ" укладено договір оренди майна співвласників №20/9/6 (далі - договір №20/9/6), за умовами якого орендодавець зобов`язався передати, а орендар - прийняти майно (основні засоби згідно з переліком) загальною вартістю 616295,00 грн строком на 10 років.
21.09.2006 договір №20/9/6 зареєстровано Погибляцькою сільською радою Лисянського району Черкаської області в Книзі реєстрації договорів оренди землі за №6.
На підставі акту №1/20 від 20.09.2006 орендодавець передав, а орендар прийняв у користування майно, яке є предметом договору №20/9/6.
Договір №20/9/6 виконувався сторонами, орендна плата сплачувалась.
Згідно з довідкою КП ЧООБТІ №1157 від 15.10.2014 у селі Погибляк Лисянського району Черкаської області за адресою: вул. Слави 33А, 33В, 33Б, 77Е, 77В, 33/1, 77А, 77Д, 77Г, 77Б за архівними даними станом на 01.01.2013 інвентаризаційні справи не значились, документи на право власності не видавались.
Відповідно до інформації, яка міститься у довідці сільського голови села Погибляк Лисянського району Черкаської області №96 від 18.08.2014, в селі Погибляк за вказаною адресою по вул. Слави розташовані будівлі і споруди за номерами: 33А (реммайстерня), 33В (зварювальна будка), 33Б (автогараж легковиків), 77Е (автомобільні ваги), 77В (ангар-модуль), 77А (зерносклад), 77Д (зернотік), 77Г (нежитлові будівлі АВМ) та 77Б (зернокомплекс КЗС).
Разом з тим на підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно за індексними номерами 22801292, 22798681, 22799664 від 10.06.2014 та за індексними номерами 22860581, 22861105, 22859420, 22858401, 22855832, 22859986, 22857644 від 11.06.2014 позивач був власником нежитлових будівель і споруд, які знаходяться в с. Погибляк Лисянського району Черкаської області по вул. Слави 33А, 33В, 33Б, 77Е, 77В, 33/1, 77А, 77Д, споруди АВМ-0,65 за адресою вул. Слави, 77Г та зернокомплексу КЗС-20 за адресою вул. Слави, 77Б. Право приватної власності позивача на зазначені нежитлові будівлі (споруди) зареєстровано державним реєстратором реєстраційної служби Лисянського районного управління юстиції Шпицею В.О. 06.06.2014, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Позивач зазначив, що право власності на зазначене майно він набув шляхом викупу майнових паїв КСП "Перемога" у їх власників, що підтверджується договорами купівлі-продажу майнових паїв, укладеними між фізичними особами (власниками майнових паїв) та позивачем.
05.08.2014 та 16.03.2015 комісією у складі представників позивача, відповідача, сільського голови та депутатів сільської ради с. Погибляк складено акти про те, що приміщення, власником яких на підставі свідоцтв про право власності є позивач, використовуються відповідачем безпідставно, звільнити займані приміщення представник відповідача відмовився, пояснивши це тим, що розглядається судова справа про визнання недійсними зазначених свідоцтв про право власності.
14.06.2014 позивач (орендар) уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю "Діалог" (орендодавець) договір оренди приміщення №7 (далі - Договір №7), предметом якого є передача орендодавцем орендарю в строкове платне користування приміщень зернотоку і комори в с. Ріпки Лисянського району для зберігання сільськогосподарської продукції та здійснення господарської діяльності.
За актом приймання-передачі від 14.06.2014 орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду приміщення, які є предметом договору №7.
Згідно з пунктами 3.1, 7.1 договору №7 орендна плата сторонами визначена у розмірі 25000,00 грн на місяць. Договір №7 діяв з 14.06.2014 до 14.09.2014.
15.09.2014 між сторонами укладено додаткову угоду до договору №7, у якій погоджено можливість внесення орендної плати в натуральній або змішаній формі та продовжено строк дії договору до 31.12.2015.
На підтвердження витрат зі сплати орендної плати за договором №7 позивач надав: платіжне доручення №9 від 10.09.2014 про сплату орендної плати у грошовій формі у сумі 50000,00 грн на користь ТОВ "Діалог"; накладну №1/34-14 від 31.12.2014 про передачу ТОВ "Діалог" дизпалива у кількості 6588 л на суму 112000,00 грн та накладну №2 від 02.06.2015 про передачу ТОВ "Діалог" сої товарної "Еліта" у кількості 12500 кг на суму 125000,00 грн, якими підтверджується сплата орендної плати у натуральній формі на підставі додаткової угоди №7 від 15.09.2014 до договору №7.
Водночас за відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 2016 рік нерухоме майно, розташоване у с. Погибляк Лисянського району Черкаської області за адресами: вул. Слави, 77Е, 77В, 77А, 77Д, споруду АВМ-0,65 за адресою вул. Слави, 77Г, зернокомплекс КЗС-20 за адресою вул. Слави, 77Б перебували у спільній частковій власності.
Згідно з договорами купівлі-продажу, укладеними між позивачем (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Техносоюз-Д" (покупець) у період з 17.10.2014 до 21.10.2014, позивач передав у власність покупця належні продавцю на праві власності Ѕ частини нежитлових будівель, що знаходяться в с. Погибляк Лисянського району Черкаської області, за адресами: вул. Слави, 77Е, 77В, 77А, 77Д, споруду АВМ-0,65 за адресою вул. Слави, 77Г, зернокомплекс КЗС-20 за адресою вул. Слави, 77Б. Також позивач передав покупцю у власність у цілій частині нежитлові будівлі, що знаходяться в с. Погибляк Лисянського району Черкаської області, за адресами: вул. Слави, 33/1, 33Б, 33В, 33А.
Відповідно до укладених між ТОВ "Техносоюз-Д" та позивачем договорів на господарське відання майном №38 від 01.11.2014 і №39 від 01.11.2016 позивачу на праві господарського відання надано нежитлові будівлі, розташовані в с. Погибляк Лисянського району Черкаської області по вул. Слави 33А, 33В, 33Б, 77Е, 77В, 33/1, 77А, 77Д, споруди АВМ-0,65 за адресою вул. Слави, 77Г та зернокомплексу КЗС-20 за адресою вул. Слави, 77Б.
За умовами пунктів 3.3.1 і 3.3.2 зазначених договорів №38 і №39 позивач має право використовувати майно у власних господарських цілях та самостійно приймати рішення з питань організації діяльності щодо безаварійної експлуатації майна.
Звертаючись з позовом у справі, яка розглядається, позивач доводив, що оренда приміщень за договором №7 обумовлена необхідністю зберігання майна і продукції для здійснення господарської діяльності, найменування і кількість яких відображені в первинних документах за період з 14.06.2014 до 31.05.2015. У зв`язку з наведеним позивач заявив, зокрема, позовні вимоги про стягнення з відповідача збитків у сумі 287000,00 грн, що дорівнює сплаченій ним ТОВ "Діалог" орендній платі у грошовій і натуральній формі.
Погоджуючись з висновком суду першої інстанції про задоволення зазначеної позовної вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір №20/9/6 передбачав оренду нерухомого майна строком 10 років, тому підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації за вимогами статей 793, 794 Цивільного кодексу України. А з огляду на відсутність нотаріального посвідчення і державної реєстрації договору №20/9/6 він є нікчемним відповідно до положень статті 220 Цивільного кодексу України.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме протиправної бездіяльності відповідача, що виявилась у вчиненні перешкод у користуванні нерухомим майном, яке належало позивачеві, та невиконанні вимоги власника звільнити таке майно, а також причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою і завданою шкодою.
Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. При цьому суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Підставами касаційного оскарження судових рішень відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Зокрема, згідно з пунктами 1, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, а також якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, відповідач посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції статей 2-4, 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 136 Господарського кодексу України, статті 1166 Цивільного кодексу України та неврахування висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 18.12.2019 у справі №916/633/19, та висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 19.02.2014 у справі №6-162ц13.
Водночас обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, відповідач посилається на неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів, зокрема договорів купівлі-продажу щодо відчуження позивачем на користь ТОВ "Техносоюз-Д" відповідних будівель.
Також відповідач вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили на підставі недопустимих доказів обставини, які мають суттєве значення, щодо наявності у позивача права власності та права господарського відання на спірне майно.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, Суд виходить із такого.
Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України підставою для захисту прав (охоронюваних законом інтересів) є їх порушення, невизнання або оспорення. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України та частиною 1 статті 224 Господарського кодексу України передбачене право особи, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, на їх відшкодування, а також обов`язок учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Частиною 2 статті 22 Цивільного кодексу України до збитків віднесено: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Положення наведеної норми кореспондуються з частиною 1 статті 225 Господарського кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності як відшкодування збитків, необхідною є наявність усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка (рішення, дії чи бездіяльність) завдавача шкоди; наявність збитків; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданими збитками (збитки мають бути наслідком саме протиправної поведінки завдавача шкоди, а не якихось інших обставин, зокрема, дій самого потерпілого або третіх осіб); вина правопорушника. Тобто відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім і невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають зазначеного прямого причинно-наслідкового зв`язку, є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.
Зокрема, подібний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 26.08.2021 у справі №910/9046/20, яка підлягає врахуванню Судом відповідно до положень частини 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові у справі, що розглядається, слушно послався на викладену правову позицію щодо підстав для застосування цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків, однак під час розгляду справи належним чином її не врахував, дійшовши передчасного висновку про наявність чотирьох елементів складу цивільного правопорушення без з`ясування усіх обставин щодо правовідносин, які склались між учасниками спору.
Так, за змістом оскаржуваної постанови, протиправна поведінка та бездіяльність відповідача полягає у вчиненні перешкод у користуванні нерухомим майном, що належало позивачеві, та невиконанні вимоги власника звільнити таке майно. При цьому наведений висновок апеляційного господарського суду ґрунтується на тому, що відповідач безпідставно знаходився у відповідних приміщеннях у зв`язку з тим, що договір №20/9/6 (предметом оренди за яким були, зокрема, ці приміщення) не створює прав та обов`язків для сторін, адже є нікчемним з огляду на відсутність його нотаріального посвідчення і державної реєстрації.
Суд вважає наведені висновки суду апеляційної інстанції передчасними, оскільки вони не засновані на належному дослідженні обставин щодо наявності у позивача права власності на відповідне майно у період, за який ним нараховані збитки, а також обставин, з якими чинне законодавство України пов`язує нікчемність правочинів.
Відповідно до положень частин 1, 2 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України).
У силу частини 1 статті 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Зокрема, вимоги про нотаріальне посвідчення були передбачені частиною 2 статті 793 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення договору №20/9/6) для договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше.
Під час вирішення спору суд апеляційної інстанції виходив з того, що предметом договору №20/9/6, укладеного строком на 10 років, є нерухоме майно. Однак зазначений висновок не заснований на безпосередньому дослідженні обставин щодо наявності підстав вважати предмет оренди за договором №20/9/6 нерухомістю в розумінні частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України з урахуванням положень статті 331 цього Кодексу.
Статтею 331 Цивільного кодексу України врегульований порядок набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва. За приписами частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Одночасно частиною 3 статті 331 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення договору №20/9/6) передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об`єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об`єкта незавершеного будівництва.
Отже, об`єкт незавершеного будівництва, за визначенням частини 3 статті 331 Цивільного кодексу України, за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво). Наведена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №916/633/19, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі.
Не врахувавши зазначеного висновку Верховного Суду, апеляційний господарський суд не досліджував обставини, зокрема, щодо прийняття до експлуатації відповідних об`єктів на момент укладення договору №20/9/6, а відтак і щодо наявності підстав для віднесення їх до будівель (капітальних споруд), які мають передаватися в оренду лише за нотаріально посвідченим договором.
При цьому суд обмежився висновком про відсутність доказів того, що спірне майно дійсно є об`єктом незавершеного будівництва, та не надав належної правової оцінки доводам відповідача про те, що на момент укладення договору №20/9/6 відповідні об`єкти будівництва, що мали ознаки нерухомого майна, до експлуатації здані не були. Суд апеляційної інстанції встановив відсутність, згідно з довідкою КП ЧООБТІ №1157 від 15.10.2014, станом на 01.01.2013 інвентаризаційних справ та документів на право власності на відповідні об`єкти, але не здійснив висновку щодо правового значення такої обставини для вирішення спору у справі, що розглядається, з урахуванням інших обставин і доказів у їх сукупності та взаємозв`язку.
Крім того, зазначивши про невиконання відповідачем вимоги власника звільнити відповідне майно, суд у цьому контексті не надав належної правової оцінки доводам відповідача про те, що зазначене майно перебувало у власності позивача лише у період з 10.06.2014 до 17.10.2014, 20.10.2014 і 21.10.2014 (щодо різних частин майна).
Дослідження судом наявних у матеріалах справи копій відповідних договорів купівлі-продажу, укладених між позивачем та ТОВ "Техносоюз-Д", та відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно мають неконкретний характер без з`ясування того, які саме приміщення (їх частини) були відчужені позивачем за вказаними договорами, а які перебували у власності позивача в певні періоди часу.
Натомість, відхиляючи наведені аргументи відповідача як такі, що не спростовують загальний висновок про задоволення позову, апеляційний господарський суд зазначив, що не дивлячись на продаж позивачем спірного нерухомого майна, він володів, користувався і розпоряджався таким майном на праві господарського відання, яке так само захищається законом, як і право власності.
Суд приймає до уваги, що відповідно до частини 4 статті 136 Господарського кодексу України щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності, однак вважає передчасним застосування судом апеляційної інстанції положень наведеної норми до спірних правовідносин, оскільки без встановлення зазначених обставин щодо моменту відчуження позивачем конкретного майна відсутні достатні підстави для висновку про наявність у нього в певний період часу іншого речового права на відповідне майно. Тоді як судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях про наявність у позивача якого-небудь невизначеного права, що підлягає захисту.
Разом з тим Суд вбачає, що суд апеляційної інстанції не надав жодної правової оцінки запереченням відповідача проти висновку про виникнення у позивача права господарського відання на спірне майно з огляду на положення статей 3, 4, 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та відсутність доказів державної реєстрації за позивачем зазначеного права.
Також не отримали жодної правової оцінки аргументи відповідача про те, що подані позивачем на підтвердження збитків докази є сумнівними та не можуть бути взяті до уваги судом в якості належних та допустимих, оскільки відповідно до фінансових звітів суб`єкта малого підприємництва за 2014, 2015, 2016 роки, що були подані позивачем до податкових органів, він не мав жодних витрат на оренду основних засобів. Надані відповідачем з наведеного питання докази не були прийняті до уваги чи відхилені судом.
Зважаючи на відсутність належного встановлення наведених обставин щодо права позивача на спірне майно, протиправності поведінки відповідача під час користування цим майном у спірний період, а також фактичної наявності понесених позивачем збитків, Суд вважає передчасними будь-які висновки щодо причинно-наслідкового зв`язку між такими обставинами (в разі їх наявності).
Водночас Суд звертає увагу, що оскільки під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили обставини щодо фактичного передання ТОВ "Техносоюз-Д" спірного майна (його частини) позивачеві в господарське відання на виконання відповідних договорів, з урахуванням обставин використання його відповідачем, відсутні достатні підстави для висновку про безпосередній зв`язок між поведінкою відповідача та витратами позивача на оренду інших приміщень. Тобто суди не з`ясували, чи є відповідні витрати позивача безпосереднім та невідворотним наслідком виключно поведінки відповідача або ж вони пов`язані також з діями самого позивача та ТОВ "Техносоюз-Д" щодо укладення та виконання договорів на господарське відання майном.
Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цього спору неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, зокрема статті 215, 220, 331, 793, 1166 Цивільного кодексу України, статтю 136 Господарського кодексу України, не врахувавши висновки щодо застосування відповідних норм у подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду. Наведене свідчить про підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Водночас суди не дотримались вимог статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів.
Тому переглянувши в касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, з урахуванням встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи судом касаційної інстанції, Суд дійшов висновку, що наведені порушення норм процесуального права є підставою для скасування оскаржених судових рішень у частині стягнення з відповідача на користь позивача збитків у сумі 287000,00 грн та судового збору, а також для передання справи в зазначеній частині на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України. Касаційна скарга підлягає задоволенню.
При новому розгляді справи судам слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від установленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Оскільки згідно з вимогами та доводами касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції не оскаржена відповідачем у частині закриття провадження у справі, тому в зазначеній частині вона підлягає залишенню без змін.
Зважаючи на те, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд