РІШЕННЯ
Іменем України
21 жовтня 2021 року
Київ
справа №640/1733/21
адміністративне провадження № П/9901/328/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді- Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л., Олендера І.Я., Шишова О.О., Яковенка М.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Жураковської Б.М.
представник відповідача - Пантюхової Л.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити дії,
ВСТАНОВИВ:
КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ ТА ЇХ ОБҐРУНТУВАННЯ
ОСОБА_1 (надалі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Президента України (надалі також - Відповідач), у якому просив:
1) визнати протиправними:
- дії Президента України щодо передачі до Кабінету Міністрів звернення ОСОБА_1 ;
- бездіяльність Президента України щодо невчинення дій, передбачених пунктом 15 статті 106 Конституції України на його звернення;
2) зобов`язати Президента України вчинити дії, передбачені пунктом 15 статті 106 Конституції України з мотивів невідповідності норм підпункту 2 пункту 2 Змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 року №1644 і від 30 серпня 2017 року №704, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року №1038, нормам статей 3, 7, 17, 19, 22 Конституції України:
- зупинити дію Постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року №1038;
- подати звернення до Конституційного Суду для визначення відповідності (конституційності) зазначених норм постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року №1038 нормам Конституції України;
- притягнути до відповідальності посадових осіб Офісу Президента України, діями яких порушено права Позивача.
РУХ СПРАВИ
Ухвалою від 29 січня 2021 року Окружний адміністративний суд м. Києва адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов`язання вчинити дії передав за підсудністю на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Справа надійшла до Верховного Суду 12 серпня 2021 року.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 серпня 2021 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: Блажівська Н.Є. - головуючий суддя, судді: Желтобрюх І.Л., Олендер І.Я., Шишов О.О., Яковенко М.М.
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2021 року відкрито провадження в цій справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні.
Від Позивача надійшло клопотання щодо розгляду справи за його відсутності.
ПОЗИЦІЯ ПОЗИВАЧА
Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначив, що його звернення до Президента України було обумовлено тим, що підпунктом 2 пункту 2 Змін скасовано норми постанови Кабінету Міністрів України (надалі також - КМУ) від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова № 704) щодо щорічного підвищення розміру грошового забезпечення військовослужбовців та осіб, що до них прирівнюються (з 01 січня кожного календарного року - у зв`язку зі збільшенням розміру прожиткового мінімуму, оскільки базовою величиною для обчислення розмірів окладів за посадою та званням згідно з Постановою № 704 є прожитковий мінімум). З наданої Офісом Президента України відповіді Позивачу стало відомо, що питання по суті його звернення не вирішено, а звернення передано на розгляд до органу, який не має повноважень вчиняти дії (зупиняти дію постанови КМУ), про які Позивач просив у заяві до Відповідача. Оскільки його звернення містило клопотання "вчинити дії", які відносяться до виключної компетенції Президента України, то, на думку Позивача, відповідно до статті 15 та абзацу дев`ятого частини першої статті 19 Закону України від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР "Про звернення громадян" (надалі також- Закон № 393/96-ВР) таке мало бути розглянуто саме Президентом України, а не передаватися для надання відповіді іншим органам, зокрема КМУ. До того ж звернення Позивача містило обґрунтування протиправності та неконституційності окремих норм постанов КМУ, а отже, за своїм змістом воно є скаргою на дії (рішення) КМУ, відтак згідно із частиною четвертою статті 7 Закону № 393/96-ВР таке звернення забороняється направляти для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.
Позивач вважає, що з огляду на рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2018 року у справі № 12-р/2018, 20 червня 2019 року у справі № 6-р/2019, 18 червня 2020 року у справі № 5-р(ІІ)/2020 оскаржувані норми Постанови № 1038 порушують конституційні принципи, передбачені статтями 3, 8, 17, 22, 46 Конституції України (верховенства права; соціальної захищеності; легітимних очікувань), та звужують обсяг вже набутих прав, а тому є неконституційними.
ОСОБА_1 також зазначив, що відповідно до пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України Президент України зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності їх Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Оскільки Президент України жодних дій на виконання вказаної норми Конституції України не вчинив, то така бездіяльність, на думку Позивача, є протиправною, а його права є порушеними та підлягають поновленню.
Також Позивач надіслав додаткові пояснення. Твердження Позивача у додаткових поясненнях у справі фактично дублюють зміст позовної заяви і зводяться до незгоди позивача щодо розгляду його звернення Офісом Президента України та передачу його до Кабінету Міністрів України, оскільки на переконання позивача розгляд такого звернення відноситься до виключної компетенції Президента України.
ПОЗИЦІЯ ВІДПОВІДАЧА
У відзиві на позовну заяву Відповідач стверджує про те, що позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. В обґрунтування своїх заперечень Відповідач вказує, що звернення Позивача розглянуто відповідно до чинного законодавства, оскільки при його розгляді було встановлено, що вирішення порушених у зверненні питань стосовно грошового забезпечення військовослужбовців належить до компетенції Кабінету Міністрів України, а тому Офісом Президента України було надано відповідь на звернення Позивача та додатково надіслано вказане звернення на розгляд в межах компетенції до Секретаріату Кабінету Міністрів України із повідомленням про це Позивача.
Крім того, Відповідач вказує, що внесення Президентом України подання до Конституційного Суду України є правом Президента України, а не його обов`язком.
Також Відповідач зазначає, що вимога щодо зобов`язання Президента України зупинити дію постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року № 1038 та звернутись до Конституційного Суду України щодо конституційності цієї постанови є втручанням в дискреційні повноваження Президента України, визначені Конституцією України.
У судовому засіданні представник Відповідача підтримала зазначені у відзиві вимоги, просила у задоволенні позову відмовити, також зазначила, що Велика Палата Верховного Суду вже сформувала висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у постанові від 15 вересня 2021 року у справі №640/33771/20.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
31 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Президента України із заявою про неконституційність Постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року №1038, в якій просив Президента України виконати конституційний обов`язок, визначений нормою пункту 15 статті 106 Конституції України та зупинити дію Постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року № 1038 як таку, що не відповідає нормам статей 8, 17 та 22 Конституції України, з одночасним зверненням до Конституційного Суду України.
Листом Офісу Президента України (Департамент з питань звернення громадян) від 18 січня 2021 № 46/01/14 повідомлено ОСОБА_1, що його звернення надіслано до Секретаріату Кабінету Міністрів України для організації розгляду та відповідного реагування.
Крім того, Керівником Офісу Президента України на адресу Позивача спрямовано лист від 4 березня 2021 року №02-01/596, в якому повідомлено таке:
"Президент України наділений повноваженням щодо зупинення дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (пункт 15 частини першої статті 106 Конституції України).
Президент України є одним із суб`єктів, наділених правом вносити конституційне подання про відповідність Конституції України (конституційність) актів Кабінету Міністрів України (частини перша та друга статті 150 Основного Закону України),
У конституційному поданні щодо конституційності акта (його окремих положень) зазначаються акт (його конкретні положення), що належить перевірити на відповідність Конституції України, та конкретні положення Конституції України, на відповідність яким належить перевірити акт (його окремі положення), а також обґрунтування тверджень щодо неконституційності акга (його окремих положень) (частина третя статті 51 Закону України "Про Конституційний Суд".
Невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим законом України "Про Конституційний Суд України", віднесено до підстав відмови у відкритті конституційного ровадженя у справі (пункт 3 частини першої статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України")."
Як зазначено у листі, у заяві (скарзі) ОСОБА_1 відсутні конкретні положення Конституції України, на відповідність яким належить перевірити положення постанови Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року № 1038, а також обґрунтування неконституційності положень цієї постанови.
Також, як підтверджується змістом надісланого Позивачу листа, його поінформовано також про таке:
"Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що грошове забезпечення визначається в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України (частина четверта статті 9).
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2020 року № 1038 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі також - Постанова № 704), зокрема до приміток до додатків 1, 11, 13 і 14.
З урахуванням зазначених змін визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки, оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються в порядку, встановленому пунктом 4 Постанови №704.
Пунктом 4 Постанови № 704 (в редакції Змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями -військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", згідно з яким пункт 4 постанови № 704 викладено в наведеній вище редакції.
Крім того, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020 року у справі № 826/9052/18 дії Кабінету Міністрів України при прийнятті постанови від 21 лютого 2018 року № 103 в частині внесення змін до пункту 4 постанови № 704 - визнано неправомірними; зобов`язано Кабінет Міністрів України скасувати підпункт 1 пункту 3 Змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, стосовно внесення змін до постанови № 704. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року у справі № 826/9052/18 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020 року залишено без змін.".
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ УХВАЛЕНОГО РІШЕННЯ
В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У частині першій статті 5 Кодексу адмінстративного судочинтва України (надалі також - КАС України) визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Таким чином, у контексті спірних правовідносин Суд повинен з`ясувати або спростувати наявність факту або обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або наявність інших утисків прав та свобод Позивача.
Поряд із цим, при вирішенні справи Верховний Суд ураховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тобто, Суд повинен з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.
Вирішуючи даний спір, Верховний Суд оцінює оскаржувану поведінку Президента України на відповідність статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України, а також вимогам інших законів.
За змістом статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулює Закон України "Про звернення громадян". Цей Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.
Частиною першою статті 5 Закону № 393/96-ВР передбачено, що звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 15 цього Закону органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки.
Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
ОСОБА_1 звернувся до Президента України із заявою, у якій зазначив, що КМУ видано Постанову № 1038, з набранням чинності якої в Постанові № 704 повністю ліквідовано законний механізм установлення розміру грошового забезпечення військовослужбовців та прирівняних до них осіб. Вважаючи Постанову № 1038 такою, що звужує обсяг вже набутих прав на забезпечення гідного рівня життя осіб, для яких частиною п`ятою статті 117 Конституції України передбачено особливий соціальний захист, та неконституційною, заявник просив Президента України виконати конституційний обов`язок, визначений пунктом 15 частини першої статті 106 Конституції України, а саме зупинити дію Постанови № 1038 як такої, що не відповідає нормам статей 8, 17 та 22 Конституції України, з одночасним зверненням до Конституційного Суду України.
Відповідно до частин першої та другої статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх актах на те, що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України (рішення від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003, 07 квітня 2004 року № 9-рп/2004, 16 травня 2007 року № 1-рп/2007, 2 жовтня 2008 року № 19-рп/2008).
Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституцій України.
Відповідно до частини першої вказаної статті Конституції України Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
2) звертається з посланнями до народу та зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;
8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;
9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем`єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п`ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;
10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;
11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора;
12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;
13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;
15) зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та
введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
22) призначає на посади третину складу Конституційного Суду України;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України;
31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Згідно з пунктами 2 і 3 статті 116 Конституції України КМУ вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення, зокрема, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту.
Абзацом шостим пункту 5 частини першої статті 20 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII "Про Кабінет Міністрів України" визначено, що КМУ у сфері національної безпеки та обороноздатності забезпечує соціальні і правові гарантії військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей.
Відповідно до положень частин першої та четвертої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII"Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-XII) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються КМУ, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою КМУ від 26 листопада 2014 року № 671, Міністерство оборони України (Міноборони) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ.
Підпунктом 81 пункту 4 цього Положення визначено, що Міноборони відповідно до покладених на нього завдань здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Отже, питання грошового забезпечення військовослужбовців та осіб, які прирівнюються до них, належить до повноважень саме КМУ, а не Президента України.
Департамент з питань звернень громадян Офісу Президента України надав відповідь на звернення Позивача, у якій, зокрема, повідомив, що це звернення надіслано до Секретаріату КМУ для організації розгляду та відповідного реагування.
Відповідно до частини другої статті 19 Закону № 393/96-ВР у разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань.
Водночас частиною третьою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що у разі якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.
Згідно з пунктами 1 і 3 Положення про Офіс Президента України, затвердженого Указом Президента України від 25 червня 2019 року № 436/2019 (далі - Положення), Офіс Президента України є постійно діючим допоміжним органом, утвореним Президентом України відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України.
Основними завданнями цього Офісу є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень.
Підпунктом 22 пункту 4 цього Положення визначено, що Офіс Президента України відповідно до покладених на нього завдань організовує прийом громадян, які звертаються до Президента України, розгляд звернень громадян, а також звернень органів місцевого самоврядування, політичних партій та громадських об`єднань (у тому числі професійних спілок), підприємств, установ, організацій, здійснює облік і аналіз таких звернень, на основі аналізу звернень розробляє та подає Президентові України пропозиції щодо розв`язання порушених у них проблем.
Відповідно до пункту 7 Положення до складу Офісу входять: Керівник Офісу Президента України; заступники Керівника Офісу Президента України; Керівник Апарату Офісу Президента України; Перший помічник Президента України; радники Президента України; Прес-секретар Президента України; представники Президента України; уповноважені Президента України; Кабінет Президента України; Кабінет Керівника Офісу Президента України; служби; директорати; департаменти.
Кабінет Президента України, Кабінет Керівника Офісу Президента України, служби, директорати та департаменти є самостійними структурними підрозділами Офісу.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що Президент України здійснює лише ті повноваження, які йому визначені Конституцією України. При реалізації громадянами України свого права на участь в управлінні державними і громадськими справами в усіх передбачених законом формах - пропозиціях, заявах і скаргах, Президент України діє через свій допоміжний орган - Офіс Президента України, самостійним структурним підрозділом якого є Департамент з питань звернень громадян.
На підставі частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають їм можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох альтернативних варіантів управлінських рішень, кожне із яких є законним. При цьому повноваження державних органів не можуть визнаватися дискреційними за наявності лише одного правомірного та законно обґрунтованого варіанта поведінки суб`єкта владних повноважень.
Отже, суб`єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб`єкта влади виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Так, у листі від 4 березня 2021 року №02-01-596 керівником Офісу Президента України повідомлено Позивача, що у його заяві відсутні конкретні обґрунтування неконституційності положень Постанови від 28 жовтня 2020 року №1038.
Таким чином, дії Відповідача у межах спірних правовідносин не суперечили вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
З огляду на викладене, Суд звертає увагу на те, що реалізація контрольних повноважень Президентом України у сфері нагляду за дотриманням законності діяльності інших органів державної влади шляхом зупинення дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України (пункт 15 статті 106 Конституції України) як виключна компетенція Глави держави може здійснюватися у випадку наявності на те достатніх правових підстав.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах вже було викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 27 травня 2020 року у справі № 9901/600/19 (провадження № 11-108заі20), від 15 вересня 2021 року у справі №640/33771/20.
Посилання Позивача на те, що його звернення до Президента України містить обґрунтування протиправності та неконституційності норм постанов КМУ, а отже, за своїм змістом це звернення є скаргою на дії (рішення) КМУ, відтак згідно із частиною четвертою статті 7 Закону № 393/96-ВР таке звернення забороняється направляти для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються, не відповідають установленим обставинам справи. Так, відповідне звернення Позивачем назване заявою, що узгоджується із законодавчим визначенням заяви в розумінні частини третьої статті 3 Закону № 393/96-ВР, та містило прохання про сприяння в реалізації прав та інтересів, а тому не свідчить оскарження будь-чиїх дій, і, відповідно, про протиправність дій Відповідача щодо його скерування до КМУ.
Не дають правових підстав для визнання протиправними дій та бездіяльності також і інші твердження Позивача, оскільки вони не змінюють основних вищенаведених правових висновків та мотивів цього судового рішення та є фактично похідними від попередніх вимог, для задоволення яких немає достатніх правових підстав.
Суд звертає увагу на те, що було надано вичерпну відповідь на всі важливі питання, які входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і в процесуальному аспектах.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Разом із цим, обов`язок суду обґрунтовувати свої рішення не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п. 29 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 2009 року у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Враховуючи викладене, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 262, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд