ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 520/7453/2020
адміністративне провадження № К/9901/4592/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2020 року (головуючий суддя - Зінченко А.В.)
на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 4 січня 2021 року (колегія суддів у складі головуючого судді - Мінаєвої О.М., суддів: Калиновського В.А., Кононенка З.О.)
у справі №520/7453/2020
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції в Харківській області
про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,
I. РУХ СПРАВИ
1. У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Харківській області щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- стягнути 183 788,37 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
2. У обґрунтування позовних вимог зазначав про невчасний розрахунок при звільненні, що є підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
3. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 6 серпня 2020 року, залишеного без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 4 січня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.
4. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
5. Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. ОСОБА_1 з 30 листопада 1995 року проходив службу в органах внутрішніх справ.
7. Наказом Головного управління Національної поліції в Харківській області від 7 грудня 2016 року № 522 о/с ОСОБА_1 призначено на посаду інспектора-чергового Холодногірського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, а наказом від 30 вересня 2017 року № 641 о/с звільнено зі служби в поліції через хворобу.
8. При звільненні зі служби позивачу не було виплачено доплати за роботу у нічний час та індексацію заробітної плати, у зв`язку з чим він звернувся до суду.
9. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 12 липня 2018 року у справі № 820/1752/18, яке 17 жовтня 2018 року набрало законної сили, зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за роботу в нічний час за період з 7 листопада 2015 року по 30 листопада 2017 року.
10. 28 листопада 2018 року Головним управлінням Національної поліції в Харківській області було нараховано та виплачено грошові кошти у розмірі 5 177,45 грн.
11. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року у справі №520/1421/19, яке набрало законної сили 8 липня 2019 року, зобов`язано Головне управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати за період з 1 жовтня 2017 року по 29 листопада 2018 року та зобов`язано нарахувати та виплатити індексацію заробітної плати за період з 7 листопада 2015 року по 30 вересня 2017 року.
12. 28 серпня 2019 року Головним управлінням Національної поліції в Харківській області нараховано та виплачено компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати (нічні) за період з 01 жовтня 2017 року по 29 листопада 2018 року в сумі 549,50 грн, індексацію за період з 7 листопада 2015 року по 30 вересня 2017 року у сумі 3 001,32 гривень.
13. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 520/13590/19 зобов`язано Головне управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Головного управління Національної поліції в Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати за період з 1 жовтня 2017 року по 29 серпня 2019 року.
14. 27 березня 2020 року Головним управлінням Національної поліції в Харківській області нараховано та виплачено позивачу грошові кошти у розмірі 450,84 грн.
15. 13 травня 2020 року позивач звернувся до начальника Головного управління Національної поліції в Харківській області із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на що листом від 5 червня 2020 року отримав відмову.
16. Вважаючи що має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України та не погоджуючись з відмовою у її виплаті, позивач звернувся до суду.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
17. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що до правовідносин щодо порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати не розповсюджуються положення статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
18. Суди керувались правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №810/1543/17, від 18 листопада 2019 року у справі №940/1532/18 та від 28 січня 2020 року у справі №822/2663/15.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
19. У касаційній скарзі позивач вказав, що суди попередніх інстанцій при прийняті оскаржуваних рішень не застосували правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
20. Звертає увагу що поняття "компенсація за затримку виплати заробітної плати" врегульовано статтею 34 Закону України "Про оплату праці" та статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати". Сума такої компенсації включається до фонду оплати праці. Саме таку компенсацію отримав позивач відповідно до судових рішень. У даній справі він звертається щодо захисту свого права на отримання середнього заробітку за затримку проведення розрахунку при звільненні, який за своєю природою не є основною чи додатковою заробітною платою.
21. На думку позивача суди попередніх інстанцій, приймаючи оскаржувані рішення, ототожнили юридичні поняття "компенсація за затримку виплати заробітної плати" та "середній заробіток за час затримки проведення розрахунку", які є різними за своєю природою і врегульовані різними нормами права.
22. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив позовну заяву залишити без розгляду у зв`язку з пропущенням строку звернення до суду. У випадку, якщо Верховний Суд вважатиме, що строк звернення до суду не пропущено, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
23. У відзиві вказав, що остаточний розрахунок щодо виплати індексації грошового забезпечення з позивачем проведено 29 серпня 2019 року і з цієї дати починається перебіг тримісячного строку звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України. Проте до суду позивач звернувся 10 червня 2020 року, тобто з порушенням встановленого строку звернення.
24. Також відповідач у відзиві просив застосувати до спірних правовідносин позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, та у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 та від 11 лютого 2021 року у справі №160/13220/19.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
25. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
26. Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
27. Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
28. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
29. При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
30. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
31. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
32. Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
33. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
34. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
35. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені під час проходження служби, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
36. Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про те, що спірні правовідносини виникли внаслідок присудження судом позивачеві спірних сум та подальшого виконання судового рішення, що виключає можливість застосування положень статті 117 КЗпП України, є помилковим та суперечить висловленій Великою Палатою Верховного Суду правовій позиції.
37. Також суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на судову практику Європейського Суду з прав людини, зокрема рішення у справі "Меньшакова проти України" від 8 квітня 2010 року, яким передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатися лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень норми статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
38. Разом з тим, у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
39. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
40. Тому за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
41. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26 лютого 2020 року (справа № 821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа № 810/451/17) дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
42. Також відповідно до практики Верховного Суду, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19).
43. Також Верховний Суд наголошує, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень не досліджувалось питання строку звернення до суду.
44. Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11 лютого 2021 року (справа № 240/532/20) сформулював правовий висновок про те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України.
45. За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог є передчасними.
46. Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
47. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
48. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
49. Верховний Суд зазначає, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам щодо їх обґрунтованості, оскільки ухвалені без повного і всебічного з`ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення цього спору та без застосування висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.
50. Суд касаційної інстанції відповідно до частини другої статті 341 КАС України позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
51. За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
52. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
53. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про недотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо повного і всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі та, як наслідок, висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
54. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
55. Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 341, 345, 353, 356 КАС України, Верховний Суд,