Постанова
Іменем України
18 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 607/2394/20
провадження № 61-5252св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, приватний виконавець виконавчого округу Тернопільської області Мелих Анатолій Іванович,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 липня 2020 року у складі судді Сливки Л. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Ходоровського М. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелиха А. І. про зняття арешту, накладеного приватним виконавцем у виконавчому провадженні ВП № 57933221, на квартиру АДРЕСА_1 та транспортний засіб марки Infiniti, модель FX35, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Позовна заява мотивована тим, що з 1982 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, під час якого ними за рахунок спільних коштів та спільними зусиллями було набуто вказану квартиру та транспортний засіб, тому вони є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У лютому 2020 року їй стало відомо, що 17 грудня 2018 року приватний виконавець у виконавчому провадженні ВП № 57933221 виніс постанову про арешт майна боржника, якою накладено арешт на зазначене майно. В подальшому, 27 грудня 2018 року приватним виконавцем винесено постанову про розшук майна боржника, якою оголошено розшук належного їй та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності транспортного засобу Infiniti FX 35, 2006 року випуску.
Вважає, що приватний виконавець при накладенні арешту на вищевказану квартиру та автомобіль не врахував, що дане майно є спільною власністю її та відповідача ОСОБА_2 та всупереч нормам чинного законодавства не з`ясував питання про те, чи не володіє боржник даним майном спільно з іншими особами, та чи мають право на користування даним майном інші особи.
Зазначала, що жодних судових рішень про визначення частки ОСОБА_4 у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 та транспортному засобі Infiniti FX 35, 2006 року випуску, які належать їй із ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності, судами не приймалося, та із зверненнями (поданням) про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї та/або про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, ні кредитор, ні приватний виконавець до суду у встановленому законом порядку не зверталися.
Враховуючи наведене, вважала, що накладені приватним виконавцем Мелихом А. І. арешти на належне їй та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності майно, а саме вищевказані квартиру та транспортний засіб, порушують її права, як співвласника даного арештованого майна, та не дають змогу повноцінно користуватися своїми правами.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 липня 2020 року позов задоволено частково.Знято арешт із належного ОСОБА_1 майна, а саме: 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 та 1/2 частки автомобіля марки "Infiniti", модель FX35, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, накладеного приватним виконавцем виконавчого округу Мелихом А. І., згідно постанови про арешт майна боржника від 17 грудня 2018 року у виконавчому провадженні № 57933221. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира та транспортний засіб є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а тому накладення арешту на належну позивачу частку є порушенням її прав як співвласника вказаного майна. При цьому суд вказав на відсутність доказів про укладення ОСОБА_2 договору позики в інтересах сім`ї та використання одержаного за договором на її потреби. Приватний виконавець тільки пересвідчився в тому, що спірна квартира та автомобіль зареєстровані на боржника, проте не з`ясував його сімейний стан та не встановив, чи спірне майно було придбане в період шлюбу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 липня 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та
ОСОБА_1, тому накладення арешту на належну позивачці частку цього майна є порушенням її прав.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, 27 грудня 2019 року у справі № 641/6191/17, 20 травня 2020 року у справі № 757/55453/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 зверталась до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовною заявою про визнання протиправною та скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелиха А. І. у виконавчому провадженні ВП № 57933221 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 21 жовтня 2019 року, в якій посилалась на те, що оспорюване каменеобробне обладнання належить їй на праві спільної сумісної власності, тобто придбавалося в інтересах сім`ї. ОСОБА_3 вважає, що даний факт беззаперечно доказує те, що позичені у нього кошти на купівлю каменеобробного обладнання були використані для потреб сім`ї, а тому подружжя ОСОБА_1 має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 31 липня 1982 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2, виданого ВРЕР УДАІ УМВС в Тернопільській області, транспортний засіб Infiniti НОМЕР_3, реєстраційний номер НОМЕР_1 2006 року випуску, чорного кольору, номер шасі: НОМЕР_4, зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 03 серпня 2010 року.
14 березня 2018 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Жовніром І. Т. відповідно до статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" та на підставі акта про проведення прилюдних торгів арештованого нерухомого майна, видано свідоцтво, зареєстроване в реєстрі за № 1382, згідно якого квартира АДРЕСА_1, загальною площею 42,5 кв. м, житловою площею 28,5 кв. м, належить на праві власності ОСОБА_2, та внесено запис № 25225281 про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру.
Внаслідок збільшення загальної площі цієї квартири на 31,8 кв. м 29 жовтня 2018 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності внесено інформацію про об`єкт нерухомого майна - вказано загальну площу квартири 74,3 кв. м, житлову площу 28,5 кв. м.
11 грудня 2018 року Тернопільським міськрайонним судом видано виконавчий лист № 607/1838/15-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 основного боргу у розмірі 1 105 350,00 грн, 189 077,47 грн інфляційних втрат та 88 706,96 грн - 3% річних, а всього - 1 383 134,43 грн та 3434,76 грн судового збору.
17 грудня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Тернопільської області Мелихом А. І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №57933221 з примусового виконання вказаного виконавчого листа. Цього ж числа приватним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 та на все рухоме майно боржника ОСОБА_2
27 грудня 2018 року приватним виконавцем винесено постанову про розшук майна боржника, якою оголошено розшук належного боржнику транспортного засобу Infiniti FX 35,2006 року випуску, д.н.з. НОМЕР_5 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.
Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Вказані правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, провадження № 14-72цс19.
Згідно частини третьої статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.
Виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами, після чого вирішувати питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Згідно зі статтею 392 ЦК Українивласник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги, що спірне майно було придбано сторонами в період шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що накладення арешту на належну позивачці частку відповідного майна є порушенням її прав як співвласника вказаного майна.
Стаття 73 СК України регулює питання про накладення стягнення на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно частини 1 та 2 вказаної статті за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Судами попередніх інстанцій з рішення Тернопільського міськрайонного суду від 24 квітня 2017 року у справі №607/1838/15-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 коштів за договором позики встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були засновниками ПП "Радичі", ОСОБА_2 у 2011-2012 роках позичав у ОСОБА_3 кошти на придбання і встановлення каменеобробного обладнання у розмірі, який стягнуто вказаним рішенням суду. Фактично вказане обладнання було придбане та встановлене у належному ОСОБА_3 нежитловому приміщенні в селі Радичі Володарсько-Волинського району Житомирської області.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 пояснив, що цех по переробці природного каменю не працював, ПП "Радичі" не здійснювало підприємницької діяльності і каменеобробне обладнання було передане йому приватним виконавцем на виконання рішення суду про стягнення боргу у зв`язку з тим, що торги двічі не відбулись, що підтверджується постановою приватного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 21 жовтня 2019 року.
З огляду на вказане суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_3 про те, що договір позики ОСОБА_2 було укладено в інтересах сім`ї і те, що одержане за договором використано на її потреби. Факт перебування сторін у шлюбі не свідчить про використання коштів в інтересах сім`ї.
У справі, яка переглядається, апеляційним судом встановлено, що у боргових розписках було зазначено, на які цілі була отримана позика - на придбання каменеобробного обладнання та його встановлення.
Таким чином суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що доказів укладення ОСОБА_2 договору позики в інтересах сім`ї та використання грошових коштів, одержаних за договором, на задоволення потреб сім`ї не надано. ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики до суду не звертався, а тому посилання ОСОБА_3 на наявність спільної відповідальності подружжя за зобов`язаннями за договором позики є необґрунтованим.
Висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15-ц, 27 грудня 2019 року у справі № 641/6191/17, 20 травня 2020 року у справі № 757/55453/18-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Таким чином, враховуючи, що спірна квартира та транспортний засіб є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1, і доказів про укладення ОСОБА_2 договору позики в інтересах сім`ї та використання одержаного за договором на її потреби суду не надано, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що накладення арешту на належну позивачці частку майна є порушенням її прав як співвласника вказаного майна.
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,