Постанова
Іменем України
07 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 754/9896/19
провадження № 51-1604 км 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Білик Н.В.,
суддів Кравченка С.І., Ємця О.П.,
секретаря судового засідання Ковтюка В.В.,
прокурора Сингаївської А.О.,
засудженого ОСОБА_1 ( в режимі відеоконференції),
захисника Зубця О.В.,
потерпілих ОСОБА_2, ОСОБА_3,
представника потерпілих Ждан В.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Зубця О.В. на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 04 серпня 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018100000000987, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Києва, жителя АДРЕСА_1 ) ), раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Деснянського районного суду міста Києва від 04 серпня 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч.2 ст.286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керування транспортними засобами на строк три роки.
Вирішено питання про судові витрати у провадженні.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року вирок місцевого суду залишено без зміни.
За вироком суду ОСОБА_1 визнаний винуватим у тому, що він 16 жовтня 2018 року близько 01:55 год, керуючи автомобілем марки "Тойота Королла" д.н.з. НОМЕР_1, рухаючись по автодорозі Калинівка-Бровари, зі сторони с. Калинівка у напрямку м. Бровари, в крайній лівій смузі, перевищив максимально дозволену швидкість, яка на даній ділянці дороги становила 110 км/год, як наслідок, був неуважним, належно не стежив за дорожньою обстановкою, щоб відповідно реагувати на її зміну, вчасно не побачив пішохода ОСОБА_4, який рухався по обочині дороги назустріч, і здійснив наїзд на останнього, внаслідок чого настала його смерть. Судом встановлено, що водій ОСОБА_1 порушив п. 1.5, 2.3 "б", 12.2, 12.9 "б" ПДР України, які знаходяться у причинному зв`язку із наслідками, що настали.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник Зубець О.В. просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.
В обґрунтування своєї позиції зазначає, що місцевий суд у повній мірі не встановив у чому саме полягали порушення з боку водія ОСОБА_1, які норми ПДР ним не дотримано. Обвинувачення, визнане судом доведеним містить посилання на неконкретні, загальні порушення, які не співпадають із тими, які ставляться в провину обвинуваченому, та які з них викликали суспільно-небезпечні наслідки.
Захисту безпідставно відмовив у клопотанні про призначення авто-технічної експертизи для встановлення місця ДТП.
Крім того, скаржиться на невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість.
В свою чергу, суд апеляційної інстанції, всупереч приписів ст. 404 КПК, допущені порушення залишив поза увагою, повторно докази не дослідив, ухвала не відповідає вимогам ст. ст. 370, 419 КПК України.
Позиції інших учасників судового провадження
Захисник та засуджений вимоги касаційної скарги підтримали в повному обсязі та просили задовольнити.
Потерпілі, їх представник, а також прокурор, посилаючись на безпідставність доводів, викладених у скарзі сторони захисту, заперечили проти її задоволення.
Мотиви суду
Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Перевіряючи доводи касаційної скарги, Суд виходить з фактичних обставин, встановлених місцевим та апеляційним судами.
Доводи захисника, що місцевий суд у повній мірі не встановив у чому саме полягали порушення з боку водія ОСОБА_1, які норми ПДР ним не дотримано, що обвинувачення, визнане судом доведеним, містить посилання на неконкретні, загальні порушення, які не співпадають із тими, які ставляться в провину обвинуваченому, та які з них викликали суспільно-небезпечні наслідки, не заслуговують на увагу.
Положеннями п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України визначено, що у разі визнання особи винуватою, в мотивувальній частині обвинувального вироку зазначаються, у тому числі, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків, форми вини; докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів.
Диспозиція ст.286 КК України є бланкетною, а тому при кваліфікації слід керуватися законодавчими чи іншими нормативними актами щодо безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту. У зв`язку з цим суди зобов`язані ретельно з`ясовувати і зазначати у вироках: 1) у чому саме полягали названі у цій статті порушення; 2) які норми правил безпеки дорожнього руху не додержано; 3) чи є причинний зв`язок між цими порушеннями та передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками.
При цьому, в обов`язковому порядку, мають бути з`ясовані та зазначені у вироку усі три перелічені обставини.
Суд у повній мірі встановив у чому саме полягали порушення з боку водія ОСОБА_1, у вироку перелічив ці порушення. Крім того, суд зазначив, яким пунктам правил безпеки дорожнього руху відповідають перелічені порушення. Обвинувачення, визнане судом доведеним, містить посилання на конкретні порушення, які, в свою чергу, збігаються із тими нормами правил безпеки дорожнього руху, які ставляться в провину обвинуваченому.
Злочин, передбачений ст. 286 КК, є злочином із так званим матеріальним складом, і обов`язковою ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-які з допущених особою порушень ПДР, а лише ті з них, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки.
Допущені особою, яка керує транспортним засобом, порушення ПДР можуть бути умовно поділені на дві групи: а) порушення, які самі по собі (без порушення інших правил ПДР) не здатні викликати суспільно небезпечні наслідки, зазначені у ст. 286 КК; б) порушення, які самі по собі (навіть без будь-яких інших додаткових факторів) містять реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і тим самим виступають як головна, вирішальна умова, без якої наслідки не настали б і яка з неминучістю викликає (породжує) їх у конкретній ДТП, що мала місце.
Тільки порушення ПДР, які містять у собі реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків і виступають безпосередньою причиною їх настання у кожному конкретному випадку ДТП, є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК.
Під час розгляду кримінального провадження суд зобов`язаний виявити, встановити і вказати в мотивувальній частині вироку порушення ПДР, які мали місце під час конкретної ДТП, але водночас він повинен чітко зазначати у вироку, які саме з цих порушень були причиною настання наслідків, передбачених ст. 286 КК, тобто знаходилися у причиновому зв`язку з ними, а які з цих порушень виконали лише функцію умов, що їм сприяли.
Під час розгляду даного кримінального провадження, місцевий суд наведених вимог дотримався.
У вироку перелічені усі порушення ПДР України, які допустив засуджений ОСОБА_1 . В свою чергу, судом чітко зазначено, що порушення водієм ОСОБА_1 п.1.5,2.3(б),12.2,12.9(б) ПДР України знаходяться у причинному зв`язку з наслідками, що настали.
Є не прийнятними і посилання адвоката на те, що місцевий суд безпідставно відмовив у призначенні авто-технічної експертизи для встановлення місця ДТП.
Із матеріалів провадження слідує, що суд належним чином відреагував на клопотання захисту про призначення авто-технічної експертизи та 29 липня 2020 року постановив ухвалу, якою відмовив у його задоволенні, навівши мотиви та обґрунтування, якими керувався при прийнятті свого рішення. Зокрема, суд зазначив, що питання, порушені стороною захисту, уже були предметом дослідження як експертами так і при судовому розгляді, суд не встановив достатніх підстав для призначення експертизи. Тому твердження, що суд відхилив вказане клопотання, посилаючись виключно на затягування стороною захисту судового слідства, є повністю надуманими.
Що стосується суворості покарання, призначеного ОСОБА_1, то такі доводи є не переконливими.
Положеннями статей 50,65 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виправлення, як мета покарання, це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу. Виправлення засудженого - це ті певні зміни в його особистості, які утримують його в подальшому від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Так, при призначені покарання ОСОБА_1 у виді позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами, суд урахував ряд обставин, а саме: ступінь тяжкості вчиненого злочину, який відноситься до тяжких злочинів з необережною формою вини, дані про особу засудженого, його стан здоров`я, те, що ОСОБА_5 вперше притягується до відповідальності, раніше не судимий, не працює, не вживав заходів для відшкодування шкоди. Також судом взято до уваги думку потерпілих, які наполягали на призначенні винному покарання у виді позбавлення волі. Зважено і на відсутність обставин, які б помʼякшували чи обтяжували покарання. Урахувавши всі обставини, які за законом мають правове значення, місцевий суд, дотримуючись принципу індивідуалізації та, виходячи з особливостей конкретного кримінального правопорушення, реалізовуючи свої дискреційні повноваження, призначив ОСОБА_1 покарання у межах, наближених до мінімальних, передбачених санкцією ч. 2 ст. 286 КК України. Водночас, обґрунтовано вказав на відсутність правових підстав для застосування положень ст.ст.69,75 КК України.
Касаційний суд вважає, що призначене покарання є законним, справедливим, воно буде відповідати тяжкості правопорушення, сприятиме виправленню засудженого та попередженню вчинення ним нових злочинів, а також не буде становити "особистий надмірний тягар для особи", адже відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.
Не знайшли свого підтвердження і посилання захисника на порушення апеляційним судом ст. 404 КПК України, через те, що суд повторно не дослідив докази.
Приписами ч. 3 ст. 404 КПК чітко регламентовано, що суд апеляційної інстанції зобов`язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. Повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції.
Сторона захисту не заявляла клопотання про повторне дослідження доказів із наведенням обґрунтувань, які б вказували, що докази сторін були досліджені судом першої інстанції не повністю чи з порушеннями. При цьому, підстав, передбачених наведеною вище нормою процесуального закону для повторного дослідження доказів апеляційним судом встановлено не було, про що чітко зазначено в оскаржуваному судовому рішенні. Водночас, за результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій ст. 23 КПК України засаді безпосередності судового розгляду.
Ухвала апеляційного суду є законною та обґрунтованою, адже в повній мірі відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, тому касаційні доводи захисту в цій частині теж неприйнятні.
Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, а тому підстав для задоволення скарги немає.
У зв`язку із цим та, керуючись статтями 434, 436,442 КПК України, колегія суддів вважає, що судові рішення слід залишити без зміни.