Постанова
іменем України
7 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 303/4009/18
провадження № 51-5158км19
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ємця О.П.,
суддів Кравченка С.І., Білик Н.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Глушкової О.О.,
прокурора Шевченко О.О.
захисників Тричинець Н.П.,
засудженого ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисників Стецяк Т.І., Тричинець Н.П. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 серпня 2019 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 19 березня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018070120000031, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115, п. 13 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 126, ч. 2 ст. 296 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 серпня 2019 року ОСОБА_1 засуджено та призначено покарання: за ч.1 ст.126 КК України у виді 200 годин громадських робіт; за ч.1 ст.121 КК України у виді позбавлення волі на строк 6 років; за ч.2 ст.121 КК України у виді позбавлення волі на строк 9 років. На підставі ч.1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.
Запобіжний захід щодо ОСОБА_1 до набрання вироком законної сили залишено у вигляді тримання під вартою.
За цим же вироком ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, та виправдано за недоведеністю в його діях складу цього кримінального правопорушення.
Крім того, частково задоволено цивільні позови та постановлено стягнути зі ОСОБА_1 : на користь потерпілої ОСОБА_2 25 600 грн у рахунок відшкодування матеріальних збитків та 2 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди; на користь ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 5 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вирішено долю речових доказів.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він 10 січня 2018 року близько 16:30, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, разом із ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під`їхав до будинку АДРЕСА_2 на автомобілі марки "MERCEDES-BENZ A-170" (д.н.з. Угорської Республіки НОМЕР_1 ), із якого вийшов та пройшов до будинку АДРЕСА_3 по цій же вулиці до місця проживання ОСОБА_3 для з`ясування причин, на підставі яких близько 2:00 цього дня останній наніс побої ОСОБА_5 .
Під час розмови ОСОБА_1, близько 16:38, перебуваючи перед будинком ОСОБА_3, на ґрунті неприязних стосунків, з метою покарати останнього за вчинені ним насильницькі дії, умисно наніс удар рукою по обличчю ОСОБА_3, чим завдав йому фізичний біль.
Нанесення ОСОБА_1 ударів ОСОБА_3 побачили сусіди останнього: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які перебували біля будинку № 176 по вул. Духновича, і прибігли йому на допомогу.
У цей же час ОСОБА_1 вийняв із вказаного вище автомобіля дерев`яну бейсбольну биту і близько 16:38, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, навпроти будинку № 148 умисно, з метою спричинення тілесних ушкоджень, завдав нею один удар у голову ОСОБА_7, чим заподіяв йому тілесні ушкодження у виді закритої черепно-мозкової травми, забою головного мозку 1-2 ступеню, епідаральну гематому ліворуч, перелом кісток черепа, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, як такі, що небезпечні для життя в момент їх спричинення.
Надалі ОСОБА_1, близько 16:40, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, навпроти будинку №148, умисно, з метою заподіяння тілесних ушкоджень, дерев`яною бейсбольною битою наніс один удар в область чоло-скроневої ділянки зліва ОСОБА_8, який підбіг до нього, заподіявши тому закриту черепно-мозкову травму, яка супроводжувалася субарахноїдальними крововиливами, крововиливом у шлуночки головного мозку, забоєм головного мозку важкого ступеня з розвитком травматичного набряку-набухання головного мозку, з вклиненням стовбурових відділів у великий потиличний отвір, які є небезпечними для життя в момент їх спричинення та відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, від яких ОСОБА_8 помер.
Львівський апеляційний суд ухвалою від 19 березня 2021 року змінив вирок місцевого суду: звільнив ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КК України на підставі ст. 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження в цій частині закрив відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисники Стецяк Т.І. та Тричинець Н.П. на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особі засудженого просять скасувати судові рішення щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Вважають, що дії засудженого по епізоду заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 121 КК України кваліфіковано неправильно, оскільки тяжкі тілесні ушкодження було спричинено потерпілому з необережності, а тому ОСОБА_1 повинен нести відповідальність за ст. 128 КК України. Також захисники, не погоджуючись із засудженням ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК України, зазначають про неврахування судом кримінального провадження щодо іншої особи, яка згідно з пред`явленим їй обвинуваченням завдала удар ОСОБА_8 під час описаних вище подій, а, крім цього, за даними судово-медичних експертиз не виключено отримання потерпілим травми, яка спричинила його смерть, при падінні на тверду поверхню.
Крім того, захисники вважають, що при внесенні відомостей про кримінальні правопорушення до ЄРДР, об`єднанні матеріалів досудового розслідування щодо ОСОБА_1 та багаторазового оголошення йому про підозру за різними епізодами було допущено порушення вимог кримінального процесуального закону.
Також посилаються на те, що місцевий суд ухвалив вирок без дотримання вимог ст. 374 КПК України щодо його змісту, а суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали не вирішив питання про зміну запобіжного заходу та не дотримався вимог ст. 417 КПК України щодо необхідності скасування вироку при закритті кримінального провадження за ч. 1 ст. 126 КК України.
До того ж, на думку захисників, суд призначив ОСОБА_1 надто суворе покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та його особі.
На ці порушення, як зазначили захисники, не звернув уваги апеляційний суд, постановивши рішення, яке не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Від представника потерпілих ОСОБА_8 та ОСОБА_2 - адвоката Ємчук Л.В. надійшли заперечення на касаційну скаргу захисників, у яких представник потерпілих просить залишити судові рішення без зміни як законні, а касаційну скаргу - без задоволення як необґрунтовану.
Позиції інших учасників судового провадження
Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_1 та захисник Тричинець Н.П. просили задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.
Прокурор Шевченко О.О. просила залишити оскаржені судові рішення без зміни як законні, а касаційну скаргу захисників - без задоволення як необґрунтовану.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок.
Винуватість ОСОБА_1 у кримінальному правопорушенні, передбаченому ч. 1 ст. 126 КК України, у касаційному порядку захисники не оспорюють.
Перевіривши в межах визначених кримінальним процесуальним законом повноважень доводи, викладені в касаційній скарзі захисників, суд касаційної інстанції встановив, що висновок про події кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1 та 2 ст. 121 КК України, доведеність винуватості ОСОБА_1 у їх вчиненні за викладених у вироку обставин місцевий суд зробив, дотримуючись принципів змагальності, рівності сторін та вимог ст. 23 КПК України, на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні.
Висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що ОСОБА_1 умисно завдав ОСОБА_7 дерев`яною бейсбольною битою один удар у голову, чим заподіяв йому тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння, достатньо мотивований і ґрунтується на доказах, які оцінено відповідно до ст. 94 КПК України з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності для прийняття рішення.
Так, місцевий суд, визнаючи ОСОБА_1 винуватим за ч. 1 ст. 121 КК України, свої висновки обґрунтував, серед іншого, показаннями самого засудженого. Зокрема, ОСОБА_1, не заперечуючи, що вдарив потерпілого дерев`яною битою по голові, пояснив, що разом із двома приятелями приїхав на автомобілі до будинку де мешкає ОСОБА_3 для з`ясування стосунків, після конфлікту, що стався вночі цієї ж доби. Під час розмови він ударив ОСОБА_3 рукою в обличчя, після чого до них підбігли четверо чоловіків, серед яких були ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Ці чоловіки, як пояснив засуджений, почали бити його приятелів, а ОСОБА_7 наблизився до нього та схопив за ліву руку, у зв`язку з чим він, захищаючись, ударив його по голові битою, від чого ОСОБА_7 присів.
Виконуючи приписи закону, суд ретельно перевірив показання потерпілого ОСОБА_7 щодо обставин події, проаналізувавши і зіставивши їх із показаннями засудженого та з іншими доказами. Так, ОСОБА_7 пояснив, що він знаходився на вулиці з трьома приятелями, серед яких був ОСОБА_8, та, побачивши сутичку біля подвір`я ОСОБА_3, вони вчотирьох пішли туди дізнатися, що відбувається. Першим він підійшов до ОСОБА_1, але навіть не встиг до нього звернутися, оскільки останній відразу наніс йому удар битою по голові, від чого він спочатку впав на землю, а потім піднявся та з допомогою ОСОБА_3 покинув місце події.
Крім того, суд у вироку послався на показання свідків, зокрема ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_9, ОСОБА_13 та потерпілих ОСОБА_3, ОСОБА_14, котрі були очевидцями події та пояснили як ОСОБА_1, тримаючи биту в правій руці, наніс нею з розмахом та значною силою удар по голові ОСОБА_7 одразу після того, як останній наблизився до нього.
Наведені у показаннях потерпілого і свідків фактичні обставини суд зіставив із даними, що містяться в досліджених у судовому засіданні протоколах слідчих дій та інших письмових доказах, конкретний зміст яких відображено у вироку, а також із висновками судово-медичних експертиз.
Відповідно до висновку експерта № 74/2018 від 8 лютого 2018 року у ОСОБА_7 виявлено тілесні ушкодження у виді закритої черепно-мозкової травми, забою головного мозку 1-2 ступеню, епідуральної гематоми ліворуч, перелому кісток черепа, які виникли внаслідок дії твердих предметів по ударному механізму спричинення, можливо внаслідок нанесення удару дерев`яною битою, і відносяться до групи тяжких тілесних ушкоджень як такі, що небезпечні для життя в момент заподіяння.
Під час проведення повторної експертизи № 11 від 27 червня 2018 року у ОСОБА_7 підтверджено наявність тих самих тілесних ушкоджень. Як зазначено у цьому висновку, тілесні ушкодження виникли внаслідок однократної дії твердих тупих предметів по ударному механізму спричинення, не відображають яких-небудь характерних індивідуальних особливостей травмуючого предмета, а локалізація їх не виключає можливості виникнення як унаслідок удару, так і від падіння на виступаючі предмети (із значною вірогідністю) після надання тілові динамічного прискорення.
Під час допиту судово-медичний експерт пояснив, що така черепно-мозкова травма у ОСОБА_7 спричинена від не менш як одного удару, який завдано зліва, на рівні перелому, внаслідок прикладання сили. Також експерт висловився з приводу можливості отримання потерпілим тілесних ушкоджень у результаті падіння, зазначивши, що однозначно це виключити не можна.
Таким чином, обставини, що мають значення для кримінального провадження, в частині встановлення тяжкості, характеру тілесних ушкоджень потерпілого та механізму їх заподіяння, були з`ясовані судом, у тому числі за результатами дослідження експертних висновків. Доводи, викладені захисником у касаційній скарзі, про те, що суд не врахував висновку повторної судово-медичної експертизи та пояснень експерта про можливість отримання тілесних ушкоджень потерпілим при падінні, є неспроможними, оскільки висновок судового експерта не має для суду наперед встановленої сили. Водночас судами було надано належну оцінку двом судово-медичним експертизам у їх взаємозв`язку з іншими дослідженими доказами, за результатами чого суди дійшли беззаперечного висновку про те, що тілесні ушкодження були безпосереднім наслідком заподіяного засудженим удару в ділянку голови потерпілого, а не результатом падіння останнього й удару головою об тверду поверхню чи виступаючі підлеглі предмети.
Також суди аргументовано визнали неспроможними твердження сторони захисту про те, що дії ОСОБА_1 неправильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 121 КК України, оскільки він діяв в умовах необхідної або уявної оборони, і його дії слід кваліфікувати за ст. 128 КК України.
Так, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК України) з об`єктивної сторони характеризується протиправним посяганням на здоров`я іншої людини, шкідливими наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, встановлення причинного зв`язку між зазначеним діянням та наслідками. Із суб`єктивної сторони злочин може бути вчинений із прямим або непрямим умислом (умисна форма вини), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров`ю потерпілого і бажає або свідомо припускає її настання. Відповідальність за вказаний злочин настає й у тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров`ю, а фактично було спричинено тяжке тілесне ушкодження.
Натомість за ст. 128 КК України слід кваліфікувати дії винного, якщо він завдав необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження і при цьому передбачав можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховував на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачав можливості настання таких наслідків, хоча повинен був й міг їх передбачити (злочинна недбалість).
Розмежування вказаних складів злочину здійснюється як за об`єктивною, так і суб`єктивною сторонами цих злочинів.
Відповідно до ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Згідно зі ст. 37 КК України уявною обороною визнаються дії, пов`язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.
Отже, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов`язаного з умисним заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної або уявної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які би не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала би ту, яка для цього необхідна.
У касаційній скарзі сторона захисту, не оспорюючи факту завдання ОСОБА_1 удару дерев`яною битою потерпілому, стверджує про те, що причиною цьому послугувала поведінка ОСОБА_7, яку засуджений розцінив як агресивний намір завдання йому шкоди і таким чином, проявивши злочинну самовпевненість, відреагував на потенційну загрозу. До того ж, як зазначають захисники, суди не врахували, що на реакцію ОСОБА_1 вплинув психічний розлад, внаслідок якого він переоцінив небезпеку.
Проте ці доводи захисників є необґрунтованими.
Встановлені судом першої інстанції фактичні обставини цього кримінального провадження свідчать про те, що ОСОБА_7, не маючи при собі жодних предметів, які міг би використати для заподіяння тілесних ушкоджень, та не висловивши жодних погроз, підійшов до ОСОБА_1, який тримав дерев`яну биту в руках. Тобто потерпілий ані словесно, ані фізично не виражав агресію та не вчинив жодних дій, які би могли бути розцінені як реальна небезпека (хоча би в уяві засудженого). Таким чином, обставини реальної потенційної небезпеки для ОСОБА_1, про які зазначають захисники та які, за версією сторони захисту, стали підставою для завдання удару, в дійсності не існували, а отже посилання захисників на психологічні чинники, зумовлені посттравматичним розладом, що вплинули на сприйняття дій потерпілого як нападу, є неспроможними.
Суди попередніх інстанцій, спростовуючи наведені доводи сторони захисту, обґрунтовано послалися на те, що дії ОСОБА_7 за своїм характером та об`єктивними ознаками не могли створити реальної та безпосередньої загрози заподіяння шкоди ОСОБА_1, яка б викликала у зв`язку з цим невідкладну необхідність у завданні йому тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння.
Виходячи із встановлених судами на підставі дослідження доказів фактичних обставин кримінального провадження, ОСОБА_1, завдаючи удар бейсбольною битою в життєво важливий орган - голову потерпілому такої значної сили, що від нього утворився перелом кісток черепа, діяв не рефлекторно, а усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав суспільно небезпечні наслідки, у тому числі можливість заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння, хоча й не конкретизував їх. Психічне ставлення винного до вчинюваних ним дій та їх наслідків було вираженим у формі умислу, а тому підстав для кваліфікації таких дій за ст. 128 КК України немає.
Крім цього, неспроможними є доводи, викладені в касаційній скарзі, про неврахування судами висновку судово-психіатричного експерта № 49 від 25 квітня 2018 року, відповідно до якого в період інкримінованих діянь ОСОБА_1 виявляв посттравматичний стресовий розлад, який мав значний вплив у досліджуваній ситуації на раціональність прийняття рішень, передбачення наслідків своїх діянь, здатність регулювати свою поведінку, тому в цей період він не міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Цей висновок був врахований місцевим судом при призначенні ОСОБА_1 покарання, що відповідає положенням ч. 2 ст. 20 КК України.
З огляду на викладене та з урахуванням норм закону України про кримінальну відповідальність колегія суддів погоджується з висновками суддів першої та апеляційної інстанцій про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК України і вважає таку кваліфікацію правильною, а доводи захисників про наявність у діях ОСОБА_1 ознак складу злочину, передбаченого ст. 128 КК України, - безпідставними.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що захисники, оспорюючи факт заподіяння ОСОБА_1 тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_8, від яких настала його смерть, посилаються, окрім іншого, на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповноту судового розгляду, тоді як ці обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції згідно зі ст. 409 КПК України, і їх перевірка до повноважень касаційного суду законом не віднесена.
Залишаючи апеляційні скарги захисників та прокурора без задоволення, апеляційний суд в ухвалі навів докладні мотиви прийнятого рішення, погодившись із судом першої інстанції в частині відповідності його висновків фактичним обставинам кримінального провадження, та не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили місцевому суду повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку діям засудженого ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121 КК України.
Тому при перегляді кримінального провадження в касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій.
Висновки суду про винуватість засудженого ОСОБА_1 в умисному та цілеспрямованому заподіянні потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть ОСОБА_8, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, які узгоджуються між собою, а тому об`єктивних підстав сумніватися в їх достовірності немає. Висновки суду щодо обставин події підтверджуються показаннями очевидців - потерпілого ОСОБА_14, свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_13, котрі пояснили, як ОСОБА_8 підійшов до ОСОБА_1 та запитав що він робить, а засуджений ударив його по голові зі значною силою дерев`яною битою, яку тримав у правій руці, від чого потерпілий впав на землю втративши свідомість; даними протоколів слідчих експериментів, під час яких очевидці події відтворили обставини, за яких ОСОБА_1 завдав удару битою ОСОБА_8 по голові, та показали механізм заподіяння тілесних ушкоджень; сукупністю інших доказів, зміст яких детально наведено у вироку.
Відповідно до висновку експерта № 17/18 від 13 лютого 2018 року смерть ОСОБА_8 наступила внаслідок важкої закритої черепно-мозкової травми, яка супроводжувалася субарахноїдальними крововиливами, крововиливом у шлуночки головного мозку, забоєм головного мозку важкого ступеня, з розвитком травматичного набряку-набухання головного мозку, з вклиненням стовбурових відділів у великий потиличний отвір, що явилося безпосередньою причиною його смерті.
При дослідженні трупа виявлено ушкодження у виді садна в чоловій ділянці праворуч та поверхневої забійної рани в чоло-скроневій ділянці голови ліворуч; крововилив у м`які тканини голови в чоло-скроневій ділянці зліва; субарахноїдальних крововиливів по всій поверхні обох півкуль головного мозку та мигдаликів мозочка, а також у ділянці стовбурових відділів; крововиливу у шлуночки головного мозку, забою головного мозку. Ці тілесні ушкодження виникли від дії тупих твердих предметів по ударному механізму спричинення, яким можуть бути дерев`яна палиця (бита) при нанесенні удару таким предметом на рівні чоло-скроневої ділянки ліворуч, та є такими, що небезпечні для життя в момент їх заподіяння. Ці тілесні ушкодження відносяться до тяжких і знаходяться у прямому причинно-наслідковому зв`язку із настанням смерті. Тілесні ушкодження могли бути спричинені як у вертикальному, так у горизонтальному, або близьких до них положення тіла.
Згідно з висновком експерта № 2/2018 по матеріалах кримінального провадження (додаткова експертиза) від 29 березня 2018 року смерть ОСОБА_8 настала через певний проміжок часу, ймовірно у межах кількох десятків хвилин, а не безпосередньо після спричинення черепно-мозкової травми. При дослідженні трупа виявлено не менше як одне місце прикладання травмуючої сили тупого твердого предмета на рівні чоло-скроневої ділянки голови ліворуч (ударний механізм спричинення) та не менше як одне місце прикладання травмуючої сили тупого твердого предмета на рівні чолової ділянки голови праворуч (по механізму тертя). Не виключена можливість спричинення виявлених при експертизі трупа ОСОБА_8 тілесних ушкоджень при нанесенні не менше як одного удару тупим твердим предметом, можливо дерев`яною або металевою палицею (биткою), на рівні чоло-скроневої ділянки голови ліворуч. Встановити індивідуальні особливості травмуючого предмета не представляється можливим. Одночасно, враховуючи локалізацію та характер тілесних ушкоджень, не можна виключити можливість спричинення тілесних ушкоджень при падінні ОСОБА_8 із висоти власного зросту, з послідуючим ударом лівою чоло-скроневою ділянкою об тверді тупі предмети. Враховуючи важкість черепно-мозкової травми, яка мала місце у ОСОБА_8, можливість спричинення її при ударі затиснутою в кулак рукою сторонньої людини дуже малоймовірна. Можливість спричинення садна на рівні чолової ділянки голови праворуч при нанесенні удару рукою сторонньої людини не виключається.
Висновком комісійної судово-медичної експертизи № 17 від 24 травня 2019 року підтверджено висновки експертизи № 17/18 від 13 лютого 2018 року про те, що смерть ОСОБА_8 настала внаслідок важкої закритої черепно-мозкової травми. Також у висновку зазначено, що смерть могла настати як внаслідок удару твердим тупим предметом у ліву чоло-скроневу ділянку, так і внаслідок падіння, і ударом вказаною ділянкою голови об такий предмет з висоти власного зросту, внаслідок надання тілу динамічного прискорення.
Висновки судово-медичних експертиз не суперечать один одному, є науково обґрунтованими та узгоджуються між собою й іншими доказами у кримінальному провадженні.
Судово-медичний експерт під час допиту в суді пояснив, що причиною смерті ОСОБА_8 стала важка черепно-мозкова травма, травматичне ушкодження мозку, місцем прикладання травмуючої сили з безпосередньою причиною її виникнення є скронево-чолова ділянка зліва. Оскільки є два місця прикладання сили, то експерт не виключив, що в один бік потерпілого вдарили, а на інший він впав. Визначити однозначно чи травма виникла внаслідок прямого удару, чи внаслідок падіння є неможливим.
Суд, дослідивши ці та інші докази, зміст яких детально наведено у вироку, з`ясував всі обставини, які могли мати значення для справи, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що смерть ОСОБА_8 настала внаслідок тяжких тілесних ушкоджень, які були спричинені потерпілому у результаті злочинних дій саме ОСОБА_1 .
Зі встановлених обставин справи вбачається, що дії ОСОБА_1 були активними та він раптово ударив ОСОБА_8 битою по голові. Дані, що містяться в показаннях очевидців події, у сукупності з даними про локалізацію і характер утворення тілесних ушкоджень у потерпілого свідчать про те, ОСОБА_1, умисно завдаючи без будь-якого попередження удар зі значною силою дерев`яною битою в життєво важливий орган - голову потерпілому, міг розраховувати на особливу силу удару, внаслідок чого здоров`ю потерпілого буде спричинена шкода. Тобто ОСОБА_1, заподіявши ОСОБА_8 умисне тяжке тілесне ушкодження, хоч і не передбачав настання смерті потерпілого, але повинен був і міг їх передбачити. Саме його умисні дії були спрямовані на заподіяння шкоди здоров`ю потерпілого та між цими діями і їх наслідками у вигляді заподіяння ОСОБА_8 тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили його смерть, існував прямий причинний зв`язок.
Доводи, наведені в касаційній скарзі захисників, про те, що удар потерпілому ОСОБА_8 могла завдати інша особа, яка була присутньою на місці події, і в іншому кримінальному провадженні обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України, не підлягають перевірці відповідно до ст. 337 КПК України. У цьому кримінальному провадженні судовий розгляд проведено відповідно до обвинувального акта в межах висунутого ОСОБА_1 обвинувачення, в ході якого було доведено, що саме він завдав ОСОБА_8 тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили його смерть. Натомість обставини вчинення іншими особами кримінальних правопорушень на місці події підлягають дослідженню в іншому кримінальному провадженні.
У касаційній скарзі захисники Стецяк Т.І. та Тричинець Н.П. стверджують, що суди попередніх інстанцій не дали оцінки порушенням порядку внесення відомостей про кримінальні правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань та безпідставного багаторазового повідомлення ОСОБА_1 про підозру. Однак аргументи захисників щодо таких порушень є неспроможними.
Відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України (в редакції, яка діяла на час вчинення процесуальних дій у цьому кримінальному провадженні) слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР.
Пунктом 5 ч. 5 зазначеної статті передбачено, що до ЄРДР, окрім іншого, вносяться відомості про попередню правову кваліфікацію кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Як регламентовано ч. 1 ст. 217 КПК України, у разі необхідності в одному провадженні можуть бути об`єднані матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, а також матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами). Відповідно до ч. 5 зазначеної статті таке рішення приймається прокурором.
За ч. 1 ст. 276 КПК України повідомлення про підозру обов`язково здійснюється в порядку, передбаченому ст. 278 цього Кодексу, у випадках: затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів; наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Частиною 1 ст. 278 КПК України передбачено, що письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень. Згідно з ч. 4 вказаної статті дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором до ЄРДР.
Порядок зміни повідомлення про підозру врегульовано положеннями ст. 279 КПК України, відповідно до яких у випадку виникнення підстав для повідомлення про нову підозру або зміну раніше повідомленої підозри слідчий, прокурор зобов`язаний виконати дії, передбачені ст. 278 цього Кодексу.
Наведеними положеннями кримінального процесуального закону спростовуються доводи захисників про те, що орган досудового розслідування не мав права змінювати відомості про правову кваліфікацію дій ОСОБА_1 в ЄРДР без закриття провадження за вже існуючою кваліфікацією.
Так, за змістом ст. 214 КПК України, внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР передує досудовому розслідуванню, а тому на цій стадії вносяться дані саме про попередню правову кваліфікацію. У випадку, якщо в ході досудового розслідування, після повідомлення про підозру, буде встановлено, що попередня кваліфікація не відповідає вчиненому діянню (заміна раніше повідомленої підозри або повідомлення нової підозри), то прокурор зобов`язаний виконати дії, передбачені статтею 278 КПК України, зокрема ч. 4 цієї статті, тобто внести до ЄРДР оновлені дані про правову кваліфікацію.
Отже, всупереч доводам захисників, після зміни раніше повідомленої підозри у слідчого не було підстав, передбачених положеннями ст. 284 КПК України, для закриття кримінального провадження, попередньо кваліфікованого за ознаками кримінальних правопорушень, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 121, ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки відповідно до встановлених під час досудового розслідування обставин орган досудового розслідування вважав правильною правову кваліфікацію діяння ОСОБА_1 відповідно за ч. 1 ст. 126, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України. Водночас закон не передбачає необхідності реєстрації у ЄРДР іншого кримінального провадження в разі перекваліфікації дій підозрюваного.
До того ж відомості за кожним кримінальним правопорушенням у порядку ч. 1 ст. 214 КПК України внесено до ЄРДР окремо з присвоєнням унікального номера і надалі в ході досудового розслідування прокурор на підставі ст. 217 КПК України об`єднав матеріали щодо ОСОБА_1 в одне провадження. Посилання захисників на те, що прокурор не виносив постанови про таке об`єднання, не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження, адже сторона обвинувачення надала в суді відповідні постанови. Твердження захисників про невиконання вимог ст. 290 КПК України щодо відкриття стороні захисту цих постанов прокурора саме собою не є таким істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке зумовлює недопустимість доказів, оскільки ці постанови прокурора є не доказами, а процесуальними рішеннями щодо об`єднання матеріалів провадження. Крім того, стороні захисту в ході судового розгляду та перегляду вироку в апеляційному порядку було надано широкі можливості реалізувати принцип змагальності та висловити свою позицію щодо доведеності наявності порушень при об`єднанні матеріалів досудового розслідування, якщо вони мали місце.
Отже, зазначене рішення прокурора, яке узгоджується з вимогами ст. 217 КПК України, а також зміна раніше повідомленої підозри після об`єднання матеріалів досудового розслідування щодо ОСОБА_1 в порядку ст. 279 КПК України не погіршили становище останнього та не вплинули на повноту судового розгляду, який проведено в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта. Оскільки прокурор об`єднав декілька проваджень, то всі докази, процесуальні дії, які вчинялися в межах окремих проваджень до їх об`єднання, у тому числі надані прокурору повноваження, зберігають своє кримінально-правове значення.
Доводи захисників про те, що місцевий суд повинен був зазначити у резолютивній частині вироку про перекваліфікацію дій ОСОБА_1, не узгоджуються з вимогами кримінального процесуального закону, оскільки положеннями п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України встановлено, що у цій частині судового рішення у разі визнання особи винуватою зазначаються: прізвище, ім`я та по батькові обвинуваченого, рішення про визнання його винуватим у пред`явленому обвинуваченні та відповідні статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність. Натомість у мотивувальній частині вироку суд відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України навів мотиви зміни обвинувачення за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 та п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України та підстави перекваліфікації дій обвинуваченого на ч. 1 ст. 121 та ч. 2 ст. 121 КК України.
Що стосується аргументів захисників про те, що місцевий суд при ухваленні вироку не визначив дату закінчення застосованого щодо ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, внаслідок чого останній тримався під вартою протягом тривалого часу до закінчення апеляційного перегляду вироку, слід зазначити таке.
Місцевий суд у резолютивній частині вироку від 8 серпня 2019 року відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України та з метою забезпечення виконання остаточного судового рішення зазначив про залишення без зміни запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 у вигляді тримання під вартою до набрання цим вироком законної сили. Таким чином суд в обвинувальному вироку визначив строк дії цього запобіжного заходу із вказівкою на певну подію, що узгоджується з положеннями ч. 1 ст. 115 КПК України та не суперечить практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справі "Харченко проти України" (рішення від 10 лютого 2011 року).
Водночас сторона захисту не була позбавлена можливості ставити питання перед апеляційним судом про доцільність та обґрунтованість тримання засудженого під вартою, яке вирішується цим судом під час підготовки до апеляційного розгляду відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 401 КПК України. Однак клопотання про зміну запобіжного заходу щодо ОСОБА_1 сторона захисту надіслала на адресу апеляційного суду лише 26 листопада 2020 року, а тому це питання було розглянуто в наступному судовому засіданні 19 березня 2021 року. Оскільки суд апеляційної інстанції залишив вирок місцевого суду без змін (окрім рішення в частині притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КК України), то відповідно цей вирок після перегляду в апеляційному порядку набрав законної сили, а отже запобіжний захід щодо ОСОБА_1 надалі не застосовувався і тому підстав його змінювати або скасовувати не існувало.
Що стосується доводів сторони захисту про порушення розумних строків розгляду провадження в апеляційному суді, то вони самі собою не є підставою для втручання в судове рішення судом касаційної інстанції.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції за клопотанням сторони захисту звільнив ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КК України на підставі ст. 49 КК України у зв`язку із закінченням строку давності та закрив кримінальне провадження в цій частині на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України. Таке рішення апеляційний суд ухвалив шляхом зміни вироку місцевого суду. У касаційній скарзі захисники стверджують, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги кримінального процесуального закону, оскільки вирок у цій частині підлягав скасуванню. Однак колегія суддів дійшла висновку, що у цьому конкретному випадку, з урахуванням того, що ОСОБА_1 цим же вироком засуджено за інші злочини і в цій частині залишено без зміни, то сама собою зміна вироку, а не його скасування, як це передбачено ст. 417 КПК України, не вплинула на суть прийнятого рішення про звільнення від кримінальної відповідальності за конкретний злочин та закриття кримінального провадження в цій частині, а також жодним чином не погіршила його становища. Тому немає підстав вважати це порушення істотним та таким, що є безумовною підставою для скасування ухвали апеляційного суду.
Всупереч твердженням захисників у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції, перевіривши, зокрема, правильність установлення місцевим судом фактичних обставин справи, правової кваліфікації та призначення покарання, надав відповіді на всі доводи, наведені в апеляційних скаргах сторони захисту, та обґрунтовано залишив їх без задоволення, достатньо мотивувавши своє рішення.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, щодо невідповідності призначеного ОСОБА_1 покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та його особі внаслідок суворості є непереконливими.
Так, мотивуючи своє рішення щодо обрання ОСОБА_1 міри покарання, суд першої інстанції врахував положення статей 50, 65 КК України, згідно з якими особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
Зокрема, при призначенні покарання за частинами 1 та 2 ст. 121 КК України суд урахував, що ці злочини проти життя та здоров`я особи є умисними та відповідно до ст. 12 КК України відносяться до категорії тяжких. Також суд зважив на дані про особу ОСОБА_1, який за місцем проживання характеризується негативно. Крім цього, суд зважив на те, що відповідно до ст. 20 КК України ОСОБА_1 є обмежено осудним, та врахував його психічний стан, а саме нездатність у період інкримінованих дій повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, як обставину, яка відповідно до ч. 2 ст. 66 КК України пом`якшує покарання.
Обставиною, що обтяжує покарання ОСОБА_1, суд визнав вчинення ним злочину у стані алкогольного сп`яніння.
Апеляційний суд не знайшов підстав для пом`якшення призначеного ОСОБА_1 покарання.
На підставі наведених обставин у їх сукупності, зважаючи на мету покарання, з урахуванням тяжкості вчинених злочинів, конкретних обставин вчинення протиправних діянь, колегія суддів вважає призначене ОСОБА_1 покарання справедливим і таким, що відповідає вимогам ст. 65 КК України.
З огляду на викладені обставини, які підлягають обов`язковому врахуванню, підстав вважати призначене ОСОБА_1 покарання, яке визначено не в максимальних межах санкцій частин статей за вчинені ним злочини, явно несправедливим через суворість, а також підстав для пом`якшення покарання колегія суддів не вбачає.
Ті обставини, на які посилаються захисники в касаційній скарзі, як такі, що, на їхню думку, дають підстави для призначення засудженому покарання у мінімальних межах санкцій закону України про кримінальну відповідальність за вчинені ним злочини, самі по собі не є противагою суспільній небезпечності вчинених ним злочинів, зважаючи на їх тяжкість, зміст і обсяг протиправних діянь.
Крім цього, посилання захисників на те, що апеляційний суд повинен був зменшити строк остаточного покарання ОСОБА_1 у зв`язку зі звільненням його від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КК України є неспроможними. За вироком суду ОСОБА_1 призначено остаточне покарання за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 126, частинами 1 та 2 ст. 121 КК України, шляхом поглинення менш суворого більш суворим у виді позбавлення волі на строк 9 років. Тому звільнення засудженого від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КК України жодним чином не вплинуло на строк остаточного покарання, яке визначено в межах санкції ч. 2 ст. 121 КК України як більш суворе у сукупності з іншими покараннями за цим вироком.
Отже, наведені в касаційних скаргах захисників мотиви щодо незгоди з судовими рішеннями в частині кваліфікації дій засудженого та недотримання вимог кримінального процесуального закону під час збирання доказів та проведення процесуальних дій, не спростовують висновків цих судів та не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду поставити під сумнів законність та обґрунтованість цих судових рішень.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції також не встановлено.
За таких обставин касаційна скарга захисників не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд