Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 554/9798/19
провадження № 61-9264св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Святецька Ірина Вікторівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 січня 2020 року у складі судді Андрієнко Г. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Святецька І. В., про визнання недійсним договору дарування 1/2 частки квартири.
Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року у справі № 554/4829/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 27 січня 2014 року у розмірі 723 929,92 грн.
Виконавчий лист із примусового виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року перебуває на виконанні у Шевченківському ВДВС м. Полтава ГТУЮ у Полтавській області.
Станом на 30 жовтня 2019 року указане рішення суду не виконано у зв`язку із відсутністю у ОСОБА_2 будь-якого рухомого та/або нерухомого майна, грошових коштів та офіційного доходу.
Добровільно ОСОБА_2 рішення суду про стягнення боргу не виконує.
Позивачу стало відомо, що 21 травня 2018 року на підставі договору дарування, серія та номер 1719, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Святецькою І. В., ОСОБА_2 відчужила 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 на користь своєї дочки - ОСОБА_3 .
Позивач вказує на те, що ОСОБА_2, будучи обізнаною про наявність заборгованості та обов`язку її повернення, подарувала 1/2 частку квартири дочці ОСОБА_3 з метою ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним з моменту укладення договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 21 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Святецькою І. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1719, та стягнути з ОСОБА_2 понесені судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 21 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що оспорюваний договір дарування 1/2 частини квартири був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 21 травня 2018 року, до звернення ОСОБА_1 з позовом про стягнення суми боргу за договором позики (23 червня 2018 року), тобто за відсутності судових рішень про стягнення боргу на користь позивача або вжиття заходів забезпечення виконання цього зобов`язання, а тому доводи позивача про фіктивність укладеного правочину з метою уникнення виконання зобов`язання щодо повернення грошових коштів є помилковими.
Водночас виконання рішення суду про стягнення заборгованості триває, обставини повернення виконавчих листів без виконання у зв`язку з відсутністю будь-якої можливості виконати рішення суду про стягнення боргу судами не встановлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
19 червня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 січня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що оспорюваний правочин не є фіктивним, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено вимогами частини шостої статті 81 ЦПК України. Так, на переконання заявника, однією з ознак фіктивності договору дарування є обставина його укладення сторонами, які є матір`ю та дочкою.
Висновки судів попередніх інстанцій про те, що для кваліфікації оспорюваного правочину як фіктивного необхідною умовою має бути наявність на момент його укладення відкритих судових проваджень про стягнення боргу або відповідного судового рішення, є помилковими.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у вересні 2020 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечували проти доводів ОСОБА_1, а рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 січня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року просили залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 січня 2020 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 554/9798/19.
Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
27 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 180 072,80 грн, що еквівалентно 21 200,00 дол. США, які зобов`язалась повернути до 27 січня 2016 року. Укладення договору позики підтверджено розпискою, складеною ОСОБА_2 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно з 14 січня 2005 року на підставі договору купівлі-продажу від 10 грудня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Карнарук Н. В. за № 7362, за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було зареєстровано за кожною на праві спільної часткової власності по 1/2 частці квартири загальною площею 59,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
21 травня 2018 року на підставі договору дарування, серія та номер 1719, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Святецькою І. В., ОСОБА_2 відчужила 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 на користь своєї дочки - ОСОБА_3
21 травня 2018 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на вказану квартиру в цілому на підставі договору купівлі-продажу від 10 грудня 2004 року № 7362 та на підставі договору дарування від 21 травня 2018 року № 1719.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року у справі № 554/4829/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в загальному розмірі 723 929,92 грн та судовий збір у розмірі 7 291,36 грн.
Постановами державного виконавця Шевченківського ВДВС м. Полтава ГТУЮ у Полтавській області Хоменко І. С. від 10 червня 2019 року відкрито виконавчі провадження № 59316254 та № 59316347 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кредитної заборгованості.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року ОСОБА_2 не виконала.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права (статей 215, 234 ЦК України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 21 січня 2020 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16,
від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня
2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.
Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що "договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)".
У справі, яка є предметом перегляду в порядку касаційного провадження, суди попередніх інстанцій, встановивши, що оспорюваний договір дарування 1/2 частки квартири був укладений між ОСОБА_2 та її рідною дочкою ОСОБА_3 до звернення ОСОБА_1 з позовом про стягнення суми боргу за договором позики, вважали, що доводи позивача про фіктивність укладеного правочину з метою уникнення виконання зобов`язання щодо повернення грошових коштів є помилковими.
Суди встановили, що укладення оспорюваного договору дарування спрямовано виключно на перехід права власності на 1/2 частки квартири від ОСОБА_2 до ОСОБА_3, без наміру ОСОБА_2 уникнути відповідальності за порушення грошового зобов`язання за рахунок цього майна, оскільки судового рішення про стягнення боргу на момент укладення договору дарування не існувало.
Водночас суди не звернули увагу на таке.
З рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року у справі № 554/4829/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики вбачається, що 27 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики та остання отримала від позивача грошові кошти в сумі 180 072,80 грн, що еквівалентно 21 200,00 дол. США, які зобов`язалась повернути до 27січня 2016 року, що підтверджено розпискою.
Факт укладення договору позики та отримання грошових коштів ОСОБА_2 не заперечує.
Наявність у ОСОБА_2 грошового зобов`язання перед ОСОБА_1 підтверджується договором позики, строк виконання за яким настав 27 січня 2016 року.
Станом на 27 січня 2016 року ОСОБА_2 не повернула ОСОБА_1 грошові кошти, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом у справі № 554/4829/18.
Наявне у ОСОБА_2 зобов`язання за порушення умов договору позики перед ОСОБА_1 трансформувалось у грошове зобов`язання на підставі рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року у справі № 554/4829/18. Така трансформація грошового зобов`язання сама по собі не спростовує обставин його виникнення з умов договору позики.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 14 січня 2019 року у справі № 554/4829/18 ОСОБА_2 не оскаржувала в апеляційному порядку.
Таким чином, ОСОБА_2 була обізнана про необхідність повернути ОСОБА_1 грошові кошти до 27 січня 2016 року, починаючи з моменту укладення відповідного договору позики, а не з моменту звернення позикодавця до суду з позовом про стягнення заборгованості.
Судами встановлено та не заперечується сторонами у справі, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є матір`ю та дочкою. Суди дійшли висновку про те, що наявність родинних зв`язків у такому випадку не свідчить про фіктивність укладеного правочину, проте не врахували доводи позивача про те, що ОСОБА_2 фактично продовжує проживати у квартирі АДРЕСА_1 . Відповідно до копії паспорта ОСОБА_2 вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Обставини реєстрації місця проживання та сам факт проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 після укладення договору дарування не спростовані і самою ОСОБА_2 .
Встановивши зазначені обставини, суди не надали належної правової оцінки тому факту, що, крім зміни правового режиму власності щодо спірного майна, сторони фактично не досягли практичної реалізації наслідків укладення договору дарування, і відчуження спірного майна може утруднити повернення позики позикодавцеві та свідчити про наявність умислу в укладенні договору дарування з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів шляхом звернення стягнення на майно боржника.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.