ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 906/89/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Бенедисюка І.М. і Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,
учасники справи:
позивач - корпорація "Таско",
представник позивача - Полонська А.Б., адвокат (довіреність від 04.10.2021 № 27),
відповідач - Військова частина А1979,
представник відповідач -Шевчук В.В. (у порядку самопредставництва),
третя особа-1 - Міністерство оборони України,
представник третьої особи-1 - Васильківський В.О. (у порядку самопредставництва); Ільчик О.В. (у порядку самопредставництва),
третя особа-2 - Кабінет Міністрів України,
представник третьої особи-2 - Фартушина В.Л. (у порядку самопредставництва),
розглянув касаційну скаргу Військової частини А1979
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 (головуючий Миханюк М.В., судді: Саврій В.А. і Коломис В.В.)
у справі № 906/89/20
за позовом корпорації "Таско" (далі - Корпорація)
до Військової частини А1979 (далі - Військова частина),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) Міністерство оборони України (далі - Міністерство);
2) Кабінет Міністрів України (далі - Кабмін),
про зобов`язання вчинити певні дії.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ВСТАНОВИВ:
Корпорація звернулася до господарського суду Житомирської області з позовом до Військової частини за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Міністерства та Кабміну, про зобов`язання Військової частини повернути Корпорації майно, передане за договором зберігання від 14.01.2016 № 05/1/ОРІС (далі - Договір зберігання), згідно з наведеним у позовній заяві переліком.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Військова частина всупереч пункту 2.1.4 Договору зберігання та вимогам статей 530, 953 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не повернула Корпорації зі зберігання за Договором зберігання спірне майно.
Рішенням господарського суду Житомирської області від 28.01.2021 відмовлено у задоволенні позовних вимоги.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що командир Військової частини зобов`язаний був виконати накази військового керівництва щодо допуску до бойового застосування, у тому числі, боєприпасів згідно з переліком, із закінченими призначеними строками служби (зберігання) на особливий період, затверджене начальником Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України 26.08.2015, а також щодо призупинення в особливий період дії Тимчасового рішення про встановлення термінів зберігання (технічної придатності) боєприпасів артилерії, засобів ближнього бою та їх комплектуючих елементів № 13/Н/02-96 на боєприпаси згідно з переліком та про організацію видачі (вилучення) боєприпасів Корпорації з Військової частини згідно з додатком № 1 та заборону видачі боєприпаси та їх елементи, які не вказані у додатку № 1.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 рішення господарського суду Житомирської області від 28.01.2021 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Зобов`язано Військову частину повернути Корпорації майно, яке передано Військовій частині за Договором зберігання, перелік якого наведено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що:
- майно, яке зберігається у Військовій частині за Договором зберігання, було передане Корпорації відповідно до договору утилізації від 06.10.2009 № 274/п/7-09 (далі - Договір утилізації);
- згідно з пунктом 15.1 Договору утилізації він може бути змінений, доповнений на підставі додаткових угод до нього;
- додаткові угоди до Договору утилізації щодо призупинення робіт за цим договором сторонами не підписувалися. Міністерством проєкт такої додаткової угоди Корпорації не направлявся;
- постанови Кабміну від 07.06.2006 № 812 "Про затвердження Порядку утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин" (із змінами) та від 17.07.2009 № 746 "Деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів" є чинними та не змінювалися;
- мотивувальна частина рішення суду першої інстанції ґрунтується на Договорі утилізації, який не є предметом спору, оскільки Корпорація просить повернути майно, яке передавалось за Договором зберігання;
- Договір зберігання є самостійним окремим господарським договором. Жодних посилань у Договорі зберігання на Договір утилізації немає, а тому відсутні підстави вважати, що Договір зберігання є похідним від Договору утилізації. Оскільки вказані договори між собою не зв`язані, то виконання обов`язків за договором утилізації не впливає на виконання обов`язків Військовою частиною умов Договору зберігання;
- зі змісту телеграм від 11.01.2016 та від 15.06.2019 вбачається, що вони не відновлюють та не встановлюють придатність майна із закінченими строками зберігання до використання за Договором зберігання та не є нормативно-правовими актами України;
- Військова частина, зі свого боку, порушила зобов`язання за Договором зберігання у частині повернення майна, переданого їй на зберігання.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Військова частина звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги), посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови неправильно застосовані норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 1, абзацу першого статті 61 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України", пункту 1 постанови Кабміну від 17.07.2009 № 746 "Деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів", абзацу першого загальної частини та абзацу двадцять третього розділу "Шляхи і способи розв`язання проблеми" Державної цільової оборонної програми утилізації звичайних видів боєприпасів, не придатних для подальшого використання і зберігання на 2008-2017 роки, затвердженої постановою Кабміну від 22.10.2008 № 940, підпунктів 1 та 6 пункту 2, пункти 17, 19, 23 Порядку утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, затвердженого постановою Кабміну від 07.06.2006 № 812.
Корпорація подала відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Міністерство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, просить її скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Від Кабміну відзив на касаційну скаргу не надходив.
Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 14.01.2016 Корпорацією (поклажодавець) та Військовою частиною (зберігач) укладено Договір зберігання, за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає та зобов`язується зберігати вироби (далі - майно) та повернути майно поклажодавцеві у схоронності згідно з умовами цього договору; передача поклажедавцем зберігачу майна здійснюється за актами приймання-передачі.
Відповідно до пункту 1.3 Договору зберігання майно, здане на зберігання поклажодавцем, не переходить у власність зберігача.
Згідно з пунктом 2.1.4 Договору зберігання зберігач зобов`язався повернути поклажодавцю те ж саме майно у такому стані, в якому воно було прийняте на зберігання після закінчення терміну зберігання, або на першу вимогу поклажодавця, навіть якщо строк зберігання цього майна не закінчився.
Пунктом 2.4.3 Договору зберігання передбачено, що поклажодавець зобов`язаний забрати майно від зберігача після закінчення строку зберігання або на підставі письмового повідомлення зберігача до закінчення строку зберігання.
Відповідно до пункту 4.2 Договору зберігання майно вважається прийнятим на зберігання згідно з умовами договору з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна (додаток № 2), в якому вказується перелік, кількість майна і його фактичний стан.
Згідно з пунктом 4.3 Договору зберігання майно вважається поверненим поклажодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна.
Пунктом 5.1 Договору зберігання передбачено, що термін зберігання майна - з дати підписання акта прийому-передачі майна до надання поклажодавцем письмового повідомлення про його повернення.
Судами встановлено, що Корпорацією на зберігання за Договором зберігання передано Військовій частині майно, що підтверджується актами приймання-передачі матеріальних засобів, які містяться в матеріалах справи.
З червня 2016 року по грудень 2017 року Військова частина повернула Корпорації частину майна, що підтверджується відповідними актами приймання-передачі.
За період з 19.12.2017 по 23.08.2018 майно Корпорації не поверталось, незважаючи на лист-вимогу від 19.01.2018 № 80 про повернення всього майна зі зберігання за Договором зберігання, який був отриманий Військовою частиною 19.01.2018. Вказані обставини додатково підтверджуються і постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 у справі № 910/12395/19.
У подальшому, на письмові вимоги Корпорації, які містяться у матеріалах справи, Військова частина повернула Корпорації ще частину майна, що підтверджується актами приймання-передачі (вилучення) майна, які містяться у матеріалах справи.
23.04.2019 робочою групою у складі посадових осіб Збройних Сил України та Корпорації складено акт від 23.04.2019 № 26 інвентаризації залишків боєприпасів Міністерства, які були передані для утилізації Корпорації за Договором утилізації.
За період з липня 2019 року по вересень 2019 року Військова частина повернула Корпорації ще частину майна зі зберігання, що підтверджується відповідними актами приймання-передачі (вилучення) майна.
У зв`язку з отриманою інформацією щодо оприбуткування Військовою частиною на баланс спірного майна та неповернення його із зберігання Корпорація направила Військовій частині вимогу від 09.01.2020 № 11, яка нею отримана 14.01.2020, однак, як зазначала Корпорація, вимога залишилась без задоволення.
Військова частина, у свою чергу, посилалась на те, що спірне майно нею не повернуто, оскільки існувала заборона до видачі на підставі телеграми Військової частини А 2513 (Озброєння Збройних сил України) від 15.06.2019 № 342/5092.
Крім того, Військова частина зазначала, що телеграмою від 11.01.2016 № 342/2/1033 було доведено рішення начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 26.08.2015 № 14061 про призупинення дії Тимчасового рішення про встановлення термінів зберігання (технічної придатності) боєприпасів артилерії, засобів ближнього бою та їх комплектуючих елементів №131/Н/02-96 щодо, у тому числі, спірних боєприпасів та їх елементів ІІ категорії.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, погодився з доводами Військової частини про те, що командир Військової частини зобов`язаний був виконати накази військового керівництва, керуючись принципом єдиноначальності, закріпленим у статті 28 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, який полягає в наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади щодо підлеглих; наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.
З таким висновком суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції. Зокрема, суд апеляційної інстанції виходив із того, що між сторонами у справі виникли взаємовідносини зі зберігання, які регулюються главою 66 ЦК України. За висновком суду апеляційної інстанції договір зберігання, укладений між сторонами є обов`язковим для виконання ними, а тому в силу положень статей 525, 526, 936-938, 949 ЦК України у відповідача існує обов`язок щодо повернення спірного майна поклажодавцю (позивачу).
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції безпідставно посилався на телеграми керівництва Збройних Сил України, а саме: телеграми від 11.01.2016 № 342/2/1033, направлену електронною поштою АСУ "Дніпро", т.в.о. начальника Центрального ракетно - артилерійського управління Збройних Сил України, якою полковник Марусяк А.М. довів до відома рішення № 14064 щодо допуску до бойового застосування, у тому числі, боєприпасів згідно з переліком, із закінченими призначеними строками служби (зберігання) на особливий період, затверджене начальником Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України 26.08.2015, а також щодо призупинення в особливий період дії Тимчасового рішення про встановлення термінів зберігання (технічної придатності) боєприпасів артилерії, засобів ближнього бою та їх комплектуючих елементів № 13/Н/02-96 на боєприпаси згідно з переліком, у якому є спірні боєприпаси; телеграму від 15.06.2019 № 342/5092, направлену електронною поштою АСУ "Дніпро", якою перший заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-лейтенант С. Корнійчук вимагав у Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України, зокрема, організувати видачу (вилучення) боєприпасів Корпорації з Військової частини згідно з додатком № 1 та заборонив видавати боєприпаси та їх елементи, які не вказані у додатку № 1. У вказаному додатку № 1 спірні боєприпаси відсутні.
Так, за висновком суду апеляційної інстанції, зміст вказаних телеграм свідчить, що вони не відновлюють та не встановлюють придатність майна із закінченими строками зберігання до використання за Договором зберігання та не є нормативно-правовими актами України. Поряд з тим Договір зберігання є самостійним окремим господарським договором. Жодних посилань у договорі зберігання на договір утилізації немає, отже, вказані договори між собою не зв`язані та дійшов висновку, що у суду відсутні підстави вважати, що договір зберігання є похідним від договору утилізації, оскільки виконання обов`язків за Договором утилізації не впливає на виконання Військовою частиною обов`язків за Договором зберігання.
У зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови неправильно застосовані норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 1, абзацу першого статті 61 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України", пункту 1 постанови Кабміну від 17.07.2009 № 746 "Деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів", абзацу першого загальної частини та абзацу двадцять третього розділу "Шляхи і способи розв`язання проблеми" Державної цільової оборонної програми утилізації звичайних видів боєприпасів, не придатних для подальшого використання і зберігання на 2008-2017 роки, затвердженої постановою Кабміну від 22.10.2008 № 940, підпунктів 1 та 6 пункту 2, пункти 17, 19, 23 Порядку утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, затвердженого постановою Кабміну від 07.06.2006 № 812.
Переглянувши оскаржувані судові рішення у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи, враховуючи визначені Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із такого.
Предметом спору у цій справі є вимоги Корпорації про зобов`язання повернути майно, передане за Договором зберігання згідно з наведеним у договорі переліком.
Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Згідно із статтею 938 ЦК України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
Частиною першою статті 949 ЦК України передбачено, що зберігач зобов`язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
За змістом статті 193 ГК України та статті 525 ЦК України одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.
Колегія суддів зазначає, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. При цьому рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні правової кваліфікації відносин сторін, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, та визначенні правових норм, які підлягають застосуванню для вирішення спору.
Так, у даній справі позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням відповідачем обов`язку щодо повернення майна з відповідального зберігання, переданого йому за договором.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, господарський спір, який виник між сторонами, стосується виключно виконання договору відповідального зберігання майна, тобто є суто господарським за змістом і характером відносин та ніяким чином не пов`язаний із Договором утилізації.
Колегія суддів зазначає про передчасність таких висновків з огляду на таке.
Положеннями статей 11, 629 ЦК України встановлено, що договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.
На підставі договору виникають права та обов`язки, які в частині зобов`язань мають бути виконані сторонами цього договору, якщо інше не встановлено самим договором або актами цивільного законодавства. У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов`язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату. Однак усі вони (права та обов`язки) не можуть охоплюватися предметом договору, оскільки можуть стосуватися як різноманітних умов договору, так і бути наслідком укладення договору, який є підставою їх виникнення.
Як свідчать встановлені судами обставини, між позивачем та відповідачем виникли правовідносини за договором зберігання, предметом якого є зобов`язання Військової частини (зберігача) зберігати майно та повернути майно поклажодавцеві (Корпорації) у схоронності згідно з умовами цього договору.
Згідно з частиною першою статті 509 та частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 14 ЦК України встановлено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання тільки у випадках, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина четверта статті 14 ЦК України).
У розгляді даної справи колегія суддів виходить із того, що до загальних засад цивільного законодавства належить справедливість, добросовісність та розумність, які і встановлюють певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів і регулюють конкретні ситуації таким чином, що кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки - захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Отже, зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання з урахуванням інтересів другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Як свідчать матеріали справи, під час розгляду справи судами попередніх інстанцій позивач зазначав про те, що все майно (непридатні боєприпаси), які Корпорація передала зберігачу (Військовій частині) за Договором зберігання, отримані Корпорацією відповідно до Договору утилізації на підставі нарядів. Вказані обставини не заперечуються сторонами та фактично також визнано судами попередніх інстанцій.
Зокрема, як встановили суди, наряди свідчать про те, що підставою для їх передачі Корпорації є Договір утилізації, постанова Кабміну від 17.07.2009 № 746 "Деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів", постанова Кабміну від 07.06.2006 № 812 "Про затвердження Порядку утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин" (із змінами), розпорядження Кабміну від 02.03.2010 № 383-р, розпорядження Кабміну від 01.02.2012 № 57-р, розпорядження Кабміну від 02.04.2011 № 350-р, якими затверджувався перелік боєприпасів, які підлягають утилізації. У цих нарядах відображається найменування боєприпасів, їх кількість та рік виготовлення. Відомості, які зазначені у нарядах, повністю відповідають переліку та характеристикам боєприпасів, які вказані для передачі Корпорації у постанові Кабміну № 746 "Деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів".
Також судами встановлено, що майно, яке було передане відповідачу на відповідальне зберігання за договором зберігання є фактично боєприпасами - військовим майном відповідно до положень Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".
Статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" визначено, що військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 21 постанови Кабміну від 07.06.2006 № 812 "Про затвердження Порядку утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин" (із змінами) передача боєприпасів для утилізації здійснюється за нарядами, що видаються службами забезпечення Збройних Сил та інших військових формувань на підставі державних контрактів (договорів) про утилізацію боєприпасів.
Таким чином, виходячи із встановлених судами обставин, колегія суддів зазначає, що майно (непридатні боєприпаси), яке зберігається Військовою частиною за Договором зберігання, було передане Корпорації відповідно до Договору утилізації.
Отже, враховуючи наведене вище та фактичні обставини, встановлені попередніми судовими інстанціями, колегія суддів зазначає про помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо не пов`язаності Договору зберігання та Договору утилізації.
Зокрема, як встановлено судами, спірні боєприпаси (майно за Договором зберігання) передавались Корпорації від Міністерства оборони України для здійснення утилізації, на виконання постанови Кабінету Міністрів України № 746 від 17.07.2009 "Про деякі питання утилізації непридатних та надлишкових боєприпасів" (далі - Постанова КМУ № 746). Як встановлено судами, у вступній частині Постанови КМУ № 746 зазначено, що вона прийнята з метою забезпечення виконання положень Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки від 10.11.2008, завдань та заходів, передбачених Державною цільовою оборонною програмою утилізації звичайних видів боєприпасів, не придатних для подальшого використання і зберігання, на 2008-2017 роки.
Як встановлено судами, відповідно до положень постанови КМУ №746 саме з метою забезпечення виконання положень вказаного Меморандуму, зокрема, зобов`язано Міністерство оборони передати у 2009 - 2010 роках Корпорації "Таско" непридатні та надлишкові боєприпаси, що підлягають утилізації, згідно з додатком (а.с.42-48 т.1); передбачати в першочерговому порядку щороку під час формування переліку боєприпасів, що підлягають утилізації протягом наступних двох років згідно з Порядком утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.06.2006 № 812, обсяг боєприпасів за заявкою корпорації "ТАСКО"; забезпечувати на договірних умовах зберігання переданих корпорації "ТАСКО" боєприпасів, їх елементів та порохів.
На виконання саме цієї постанови КМУ № 746 між Міністерством оборони України (замовник) і Корпорацією (виконавець) 06.10.2009 укладено Договір утилізації за умовами якого виконавець зобов`язався за власний рахунок, відповідно до вимог технологічних процесів, виконати (у тому числі із залученням співвиконавців) роботи з комплексної утилізації непридатних для подальшого використання і зберігання та надлишкових боєприпасів та їх елементів (вироби), загальна кількість яких за договором складає 150 тис. тон; номенклатура та місце зберігання виробів зазначаються у специфікаціях до додаткових угод, які складаються при формуванні переліку боєприпасів, що підлягають утилізації та є невід`ємною частиною договору; замовник зобов`язався передбачати в першочерговому порядку щороку під час формування переліку боєприпасів, що підлягають утилізації протягом наступних двох років згідно з постановою, обсяг боєприпасів за заявкою виконавця.
Як свідчить зміст положень пункту 3.6 Договору утилізації Міністерство оборони України (замовник) зобов`язався забезпечити зберігання виробів, їх елементів та порохів, згідно окремих договорів. Встановлені фактичні обставини у даній справі, дають підстави дійти висновку, що у спірних правовідносинах таким договором і є Договір зберігання майна, а тому висновки суду апеляційної інстанції щодо не пов`язаності вказаних договорів є таким, що не ґрунтується на матеріалах справи та фактичних встановлених обставинах у справі.
Поряд з тим, у контексті спірних правовідносин, що склались між сторонами, колегія суддів наголошує, що з`ясовуючи зміст правовідносин сторін договору, суди мають виходити не лише з умов договору, його буквального і логічного змісту, а й з намірів сторін щодо яких виник спір. При цьому, має бути враховано, що сторони правовідносин мають діяти добросовісно.
Верховний Суд зазначає, що виходячи із основних завдань господарського судочинства, викладених у частині першій статті 2 ГПК України та зі змісту статті 16 ЦК України, вирішуючи господарський спір, суд має першочергово з`ясовувати чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.
Аналогічний підхід застосовується і в прецедентній практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, щодо того, що особа, яка скаржиться на порушення права на власність, повинна, перш за все, продемонструвати, що таке право існувало або існує (Pistorova v. the Czech Republic, § 38; Des Fours Walderode v. the Czech Republic (ухв.); Zhigalev v. Russia, § 131). При цьому таке підтвердження та ідентифікація прав власності є необхідним для національної правової системи, а заявник повинен встановити точний характер цього права в національному законодавстві та його права користуватися ним (Dobrowolski and Others v. Poland (ухв.), § 28).
При цьому суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про задоволення вимог Корпорації щодо зобов`язання Військову частину повернути майно передане за Договором зберігання, залишив поза увагою факт того, що майном є боєприпаси, яке має статус військового майна відповідно до Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" є власністю держави (положення пункту 7.3 Договору про утилізацію також підтверджують, що продукти утилізації, вторинні ресурси, які отримані в ході робіт з утилізації є власністю держави в особі Міністерства) і Міністерство, як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління таким майном. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що фактично Договір зберігання укладено лише внаслідок виконання позивачем та Міністерством умов Договору утилізації в частині забезпечення зберігання виробів, які підлягають утилізації і ніяким чином не свідчить про наявність у позивача, як поклажодавця, права власності на таке майно.
Отже, саме Міністерство, як власник військового майна (боєприпасів), виходячи з потреби в утилізації боєприпасів подає Кабміну на затвердження перелік боєприпасів, що підлягають утилізації, за формою згідно з додатком 1. На підставі затвердженого переліку та відповідно до затверджених обсягів фінансування Міністерство щороку складає план утилізації боєприпасів. Процедура утилізації боєприпасів, що зберігаються на арсеналах, базах і складах Збройних Сил України регулюється Порядком утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, затвердженим постановою КМУ від 07.06.2006 № 812.
При цьому матеріали справи свідчать, що Договір про утилізацію між Міністерством та Корпорацією укладено саме з метою виконання постанов Кабміну № 746 та № 812.
Водночас, поза увагою суду апеляційної інстанції залишився факт того, що на час розгляду справи № 906/89/19, постанова Кабміну від 07.06.2006 № 812 діє в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.06.2010 №469 із змінами, якими Порядок утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин (далі - Порядок), що визначає процедуру утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, що зберігаються на арсеналах, базах і складах Збройних Сил України, базах і складах інших військових формувань, викладено в новій редакції.
Так, за пунктами 5, 6 Порядку державним замовником робіт з утилізації боєприпасів Збройних Сил та інших військових формувань є Міністерство оборони України, яке, серед іншого, здійснює контроль за технічним станом боєприпасів; планує заходи з їх утилізації та здійснює контроль за проведенням робіт з утилізації боєприпасів за участю ДСНС та із залученням військових представництв.
Згідно з пунктами 17, 18 Порядку утилізація боєприпасів здійснюється з урахуванням потреби Міністерства оборони в утилізації боєприпасів та обсягів фінансування за відповідною бюджетною програмою.
Крім того, як свідчать матеріали справи, відповідач заперечуючи проти позовних вимог, посилався, зокрема, на відсутність підстав для утилізації спірного майна. Відповідач зазначав про те, що на даний час боєприпаси, які підпадають під критерії боєприпасів ІІ категорії вважаються придатними до застосування, враховуючи приписи телеграми керівництва ЗСУ від 11.01.2016 № 342/2/1033, Інструкції категорування ракетно-артилерійського озброєння, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 04.01.2019 № 4, а також наявної заборони щодо видачі майна на підставі телеграми від 15.06.2019 № 342/5092. Відповідач зазначав про те, що рішенням №14064, затвердженим начальником Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 26.08.2015 вирішено на особливий період допускати до бойового застосування, у тому числі, боєприпаси згідно з переліком, із закінченими призначеними строками служби (зберігання) та призупинено в особливий період дії Тимчасового рішення про встановлення термінів зберігання (технічної придатності) боєприпасів артилерії, засобів ближнього бою та їх комплектуючих елементів №13/Н/02-96 на боєприпаси згідно з переліком.
Відповідач, зокрема, наголошував на тому, що згідно з Актом інвентаризації від 23.04.2019 № 26 (додаток №3 до Акту) робочою групою встановлено, що спірні боєприпаси та їх елементи відносяться до II категорії, а також, що їх частина перебуває у власності Міністерства. Зокрема, рішенням Міністра оборони України від 07.05.2019 № 14092/з/8-2018 з доповненням від 06.06.2019 № 14092/з/10-2018 було визначено повернути до Збройних Сил України боєприпаси, що є власністю Міністерства; організувати закупівлю придатних боєприпасів, які є власністю Корпорації, або замінити їх боєприпасами, які підлягають утилізації у відповідній вазі.
Також відповідач вказував про те, що наказом Мінстерства оборони України від 04.01.2019 №4 затверджено Інструкцію з категорування ракетно-артилерійського озброєння (далі - Інструкція з категорування), яка визначає механізм встановлення та документального оформлення категорії ракетно-артилерійського озброєння номенклатури Центрального ракетно-артилерійського управління Збройних Сил України Озброєння Збройних Сил України, номенклатури Повітряних Сил Збройних Сил України, номенклатури Військово-Морських Сил Збройних Сил України в Міністерстві оборони України та Збройних Силах України. Згідно з положеннями пункту 2.31.1 якої боєприпаси за номенклатурою Центрального ракетно-артилерійського управління Збройних Сил України Озброєння Збройних Сил України у залежності від технічного стану поділяються на такі категорії, зокрема: 2-га категорія - боєприпаси з дефектами, які з`явилися в процесі експлуатації, відхиленнями від конструкторської та (або) експлуатаційної документації (у тому числі боєприпаси з середньою та сильною корозією), що вимагають розсортування, середнього (капітального) ремонту (на арсеналах, базах і складах), заміни окремих елементів; 3-тя категорія - боєприпаси, непридатні для бойового застосування та тривалого зберігання, що підлягають ремонту (переробці, переспорядженню, реставрації) на заводах промисловості, заборонені за результатами лабораторних та полігонних випробувань, небезпечні в службовому поводженні та бойовому застосуванні, що знаходилися під впливом вибухів, пожеж, а також авто-, авіа- і залізничних катастроф, а також з вичерпаними призначеними строками служби (зберігання), дефектами, усунення яких неможливе або економічно недоцільне.
Як зазначав відповідач, згідно з положеннями пункту 2.3. Інструкції з категорування, відповідність установленої категорії ракетно-артилерійського озброєння його реальному технічному стану перевіряється особами, що здійснюють інспектування, командирами військових частин, заступниками командирів частин з озброєння, начальниками зберігання, начальниками служб ракетно-артилерійського озброєння військових частин під час оглядів і перевірок технічного стану ракетно-артилерійського озброєння.
Отже, з огляду на зміст позовних вимог, оскільки Договір зберігання є похідним від Договору утилізації, то виконання обов`язків за Договором утилізації прямим чином впливає на виконання обов`язків Військовою частиною умов Договору зберігання.
Вказані обставини суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив. Зокрема, судом не досліджено чи наявні у переліку майна, яке є предметом спору у даній справі, боєприпаси, що підпадають під критерії боєприпасів ІІ категорії та відповідно до рішення Міністра оборони України від 07.05.2019 № 14092/з/8-2018 із доповненнями від 06.06.2019 № 14092/з/10-2018 підлягають поверненню Міністерству. Та, відповідно, як зазначав відповідач було прийнято на баланс Військовою частиною, що унеможливило виконання умов Договору зберігання в частині обов`язку повернути майно, передане на відповідальне зберігання.
З наведеного слідує, що апеляційний господарський суд досліджував обставини щодо можливого виконання умов Договору зберігання однак, не надав належної оцінки тому, що на час розгляду справи № 906/89/19, постанова Кабінету Міністрів України від 07.06.2006 № 812 діє в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.06.2010 №469 із змінами, якими Порядок утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, що визначає процедуру утилізації ракет, боєприпасів і вибухових речовин, що зберігаються на арсеналах, базах і складах Збройних Сил України, базах і складах інших військових формувань, викладено в новій редакції, тобто, утилізація боєприпасів здійснюється з урахуванням потреби Міністерства оборони в утилізації боєприпасів.
Водночас суд не надав належної оцінки тому, що рішеннями Міністра оборони України від 07.05.2019 № 1409/з/8-2018, від 06.06.2019 № 14092/з/10-218, призупинено виконання робіт за Договором про утилізацію та визначено повернути до Збройних Сил України придатні до використання боєприпаси. Рішенням начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України № 14064 в особливий період допущено до застосування відповідний перелік боєприпасів у тому числі боєприпаси, які підпадають під критерії боєприпасів ІІ категорії.
Отже, у контексті спірних правовідносин перш за все встановленню та дослідженню підлягають обставини яке фактично майно було передано Корпорацією на зберігання відповідачу у контексті визначення категорії ракетно-артилерійського озброєння, яка частина майна набута Корпорацією у власність та відповідно, яка частина майна знаходиться у власності Міністерства.
З огляду на викладене колегія суддів зазначає про те, що у вирішенні цього спору суд апеляційної інстанції не дотримався вимог статей 86, 236, 238, 282 ГПК України (прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що унеможливило встановлення всіх фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, а тому оскаржувана постанова є такою, що прийнята з порушенням норм процесуального права).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Враховуючи викладене Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Військової частини слід задовольнити частково, а оскаржувану постанову у справі № 906/86/20 скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції необхідно врахувати викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об`єктивного встановлення обставин справи, прав і обов`язків сторін, перевірити вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення у судовому рішенні, ухваленому за результатами судового розгляду.
Верховний Суд вважає передчасним надання відповіді щодо інших аргументів поданої касаційної скарги з огляду на необхідність першочергового встановлення судом вказаних обставин, що не було здійснено судом апеляційної інстанції в повній мірі на порушення норм ГПК України (статті 86 ГПК України).
Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат у справі, у тому числі й судового збору, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарг, здійснює господарський суд, який ухвалює рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 129, 300, 308, 310, 315 ГПК України, Верховний Суд