ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 926/1390/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
за участю секретарів судового засідання Корнієнко О.В., Денисюк І.Г.,
за участю представників:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг" - Німака Є.Ю., Целіка В.В.
Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" - Сокуренка Є.С.
Державного реєстратора - приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Верби Віталія Миколайовича - не з`явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (з урахуванням нової редакції касаційної скарги) Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 (у складі колегії суддів: Плотніцький Б.Д. (головуючий), Кордюк Г.Т., Мирутенко О.Л.)
у справі № 926/1390/20
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг"
до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державного реєстратора - приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Верби Віталія Миколайовича,
про визнання протиправним і скасування рішень про проведення державної реєстрації прав,
ВСТАНОВИВ:
У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг" (далі - Позивач) звернулось до господарського суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк) про:
- визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора - приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Верби Віталія Миколайовича (далі - Державний реєстратор) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексні номери: 37011284 від 11.09.2017 (15:49); 37011557 від 11.09.2017 (15:57); 37012354 від 11.09.2017 (16:16); 37012438 від 11.09.2017 (16:18); 37012589 від 11.09.2017 (16:22) (далі - спірні рішення), якими зареєстровано право власності за Банком на об`єкти нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційні номери, відповідно, №747812273101, №747959073101, №750881373101, №750382873101, №747458273101) за адресою: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинки, відповідно, 34е, 34з, 34і, 34д, 34ж (далі - спірне майно);
- припинення права власності Банку на спірне майно.
Позовні вимоги мотивовані тим, що Державний реєстратор прийняв оскаржувані рішення всупереч вимогам статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", а також поза межами адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються його повноваження.
Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 24.06.2020 залучено третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вербу В.М.
Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 07.10.2020, яке залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.04.2021, позов задоволено.
Банк подав касаційну скаргу, в якій (з урахуванням нової редакції касаційної скарги) просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.08.2021 відкрито касаційне провадження за зазначеною касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 22.09.2021.
Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, заперечуючи проти викладених в ній доводів та погоджуючись з висновком судів про протиправність дій Державного реєстратора під час реєстрації за Банком права власності на спірне майно.
Ухвалою Верховного Суду від 22.09.2021 оголошено перерву в судовому засіданні (за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В., представника Позивача Німака Є.Ю. та представника Банку Сокуренко Є.С. в режимі відеоконференції) до 06.10.2021 з підстав, викладених у зазначеній ухвалі.
У судовому засіданні 06.10.2021 взяли участь секретар судового засідання Денисюк І.Г., представник Позивача Целік В.В. та представник Банку Сокуренко Є.С. в режимі відеоконференції.
Державний реєстратор в судове засідання своїх представників не направив, хоча був повідомлений про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки його представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 Господарського процесуального кодексу України не звертався.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи суди попередніх інстанцій установили, що 26 травня 2015 року між Позивачем та Банком укладений кредитний договір №DNTFLOK06629, зобов`язання за яким забезпечувались, зокрема, договорами іпотеки №DNTFLOK06629/D192 від 01.03.2016; №DNTFLOK06629/D194 від 02.03.2016; №DNTFLOK06629/D191 від 01.03.2016; №DNTFLOK06629/D193 від 02.03.2016; №DNTFLOK06629/D195 від 03.03.2016 (далі - Іпотечні договори).
Предметом іпотеки за Іпотечними договорами є спірне майно, що належало Позивачу (іпотекодавець) на праві власності, а саме:
1) за договором іпотеки №DNTFLOK06629/D192 від 01.03.2016 - на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №750881373101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34і;
2) за договором іпотеки №DNTFLOK06629/D194 від 02.03.2016 - на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747458273101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34ж;
3) за договором іпотеки №DNTFLOK06629/D191 від 01.03.2016 - на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747812273101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34е;
4) за договором іпотеки №DNTFLOK06629/D193 від 02.03.2016 - на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747959073101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34з;
5) за договором іпотеки №DNTFLOK06629/D195 від 03.03.2016 - на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747959073101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34д.
Згідно з відомостями з бази даних про реєстрацію заяв та запитів Державного реєстру речових прав приватним нотаріусом Вакуленко С.О. Дніпропетровської області стосовно спірного майна зареєстровані наступні заяви Позивача про заборону вчинення реєстраційних дій щодо власного об`єкта нерухомого майна:
- м. Чернівці, вул. Чкалова Валерія, 34і - заява від 23.08.2017 та від 07.09.2017;
- м. Чернівці, вул. Чкалова Валерія, 34ж - заява від 23.08.2017 та від 07.09.2017;
- м. Чернівці, вул. Чкалова Валерія, 34е - заява від 23.08.2017 та від 07.09.2017;
- м. Чернівці, вул. Чкалова Валерія, 34з - заява від 23.08.2017 та від 07.09.2017;
- м. Чернівці, вул. Чкалова Валерія, 34д - заява від 23.08.2017 та від 07.09.2017.
11 вересня 2017 року Державний реєстратор прийняв такі спірні рішення:
- рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37011284 від 11.09.2017 (15:49), яким зареєстровано право власності за Банком на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747812273101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34е. Реєстрація права власності проведена на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1477, виданий 01.03.2016, та договору про внесення змін до договору іпотеки, серія та номер: 6295, виданий 26.07.2016, що посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. Номер запису про право власності - 22268068;
- рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37011557 від 11.09.2017 (15:57), яким зареєстровано право власності за Банком на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747959073101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34з. Реєстрація права власності проведена на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1516, виданий 02.03.2016, та договору про внесення змін до договору іпотеки, серія та номер: 6292, виданий 26.07.2016, що посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. Номер запису про право власності - 22268776;
- рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37012354 від 11.09.2017 (16:16), яким зареєстровано право власності за Банком на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №750881373101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34і. Реєстрація права власності проведена на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1475, виданий 01.03.2016, та договору про внесення змін до договору іпотеки, серія та номер: 6294, виданий 26.07.2016, що посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. Номер запису про право власності - 22268930;
- рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37012438 від 11.09.2017 (16:18), яким зареєстровано право власності за Банком на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №750382873101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34д. Реєстрація права власності проведена на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1530, виданий 03.03.2016, та договору про внесення змін до договору іпотеки, серія та номер: 6291, виданий 26.07.2016, що посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. Номер запису про право власності - 22269073;
- рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37012589 від 11.09.2017 (16:22), яким зареєстровано право власності за Банком на об`єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі, реєстраційний номер №747458273101); адреса: Чернівецька область, м. Чернівці, вулиця Чкалова Валерія, будинок 34ж. Реєстрація права власності проведена на підставі договору іпотеки, серія та номер: 1514, виданий 02.03.2016, та договору про внесення змін до договору іпотеки, серія та номер: 6293, виданий 26.07.2016, що посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. Номер запису про право власності - 22269148.
Звертаючись з позовом у цій справі, Позивач заявив вимоги про визнання протиправними та скасування спірних рішень, припинення права власності Банку на спірне майно з підстав прийняття спірних рішень Державним реєстратором з порушенням вимог статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" протягом строку дії зупинення вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна, а також поза межами адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються його повноваження.
Суди першої та апеляційної інстанцій визнали обґрунтованими зазначені позовні вимоги, дійшовши висновку про те, що Державний реєстратор вчинив оскаржувані реєстраційні дії всупереч вимогам статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень". При цьому суди зазначили, що законодавство України, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин, не містило жодних обмежень щодо повторного подання заяви власника про заборону вчинення реєстраційних дій, як і зобов`язальної норми стосовно обов`язковості подання рішення суду після реєстрації заяви власника про заборону вчинення реєстраційних дій. Водночас суди врахували, що спірні рішення прийняті Державним реєстратором поза межами адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються його повноваження.
З огляду на положення частини 3 статті 26 зазначеного Закону (у чинній редакції), враховуючи обґрунтованість позовних вимог щодо визнання протиправними та скасування рішень Державного реєстратора, суди також дійшли висновку про задоволення вимог щодо припинення речових прав Банку на спірне майно.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Підставами касаційного оскарження судових рішень відповідно до пунктів 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Зокрема, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Банк посилається на відсутність в оскаржуваних судових рішеннях висновку щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду від 28.08.2018 у справі №815/5539/17, від 10.09.2020 у справі №904/3345/19, а також від 31.03.2021 у справі №760/24222/19-ц.
Банк не погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що жодна норма не містить обмежень щодо повторного подання заяви власника про заборону вчинення реєстраційних дій та зобов`язання щодо обов`язковості подання рішення суду після реєстрації такої заяви, оскільки повторні заяви про заборону вчинення реєстраційних дій без відповідного рішення суду можуть свідчити про зловживання правом, передбаченим частиною 1 статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Також Банк зазначає про неправильне застосування судами положень частини 5 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки пунктом 1 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення окремих видів нотаріальних дій Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 №296/5 (у редакції на момент вчинення спірних правочинів) встановлено можливість посвідчення нотаріусом правочину за місцезнаходженням однієї зі сторін. При цьому Банк посилається на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №757/13243/17.
Водночас обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Банк стверджує, що при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій не дотрималися вимог процесуального законодавства щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, Суд виходить із такого.
Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного (господарського) права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Водночас однією з основоположних засад цивільного законодавства, згідно з пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України, є добросовісність.
За вимогами частин 1-3 статті 13 Цивільного кодексу України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до частини 6 статті 13 Цивільного кодексу України в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Зокрема, в силу частини 3 статті 16 Цивільного кодексу України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 за №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), частину третю статті 13, частину третю статті 16 Цивільного кодексу України.
При цьому Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорювані приписи Кодексу відповідають вимогам чіткості, зрозумілості, однозначності норм права, є передбачними щодо юридичних наслідків їх застосування, тому не суперечать частині першій статті 8 Конституції України (п. 3.9).
Оцінюючи оспорювані приписи Кодексу в посутньому зв`язку з іншими його приписами в аспекті їх відповідності статті 41 Основного Закону України, Конституційний Суд України констатував, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу не обмежують конституційного права власника володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю з урахуванням наявних меж здійснення права власності. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) (п. 5.3).
Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку (п. 5.4).
Частина третя статті 16 Кодексу надає суду можливість діяти на власний розсуд (дискреційно) щодо відмови в задоволенні позову за результатами розгляду справи по суті, тому цей припис, на думку Конституційного Суду України, не містить перешкод для судового захисту цивільного права та інтересу особи навіть у разі порушення нею частин другої - п`ятої статті 13 Кодексу. З цих міркувань Конституційний Суд України вважає частину третю статті 16 Кодексу домірним засобом досягнення такої мети, як стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав (п. 5.5).
Верховний Суд неодноразово зазначав (зокрема, у постанові від 28.11.2019 у справі №910/8357/18), що обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
Водночас вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном або інших юридично значимих дій з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
Відповідно до вимог статей 526, 530, 1048, 1054 Цивільного кодексу України на підставі кредитного договору у позичальника виникає обов`язок з повернення наданих йому банком грошових коштів (кредиту) та сплати процентів у встановлені договором строки (терміни).
У разі невиконання зазначеного обов`язку позичальником у банку виникає, зокрема, право звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) відповідно до статей 589, 590 Цивільного кодексу України та статті 33 Закону України "Про іпотеку".
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч. 4 ст. 33 Закону України "Про іпотеку").
Відповідно до положень частин 1-4 статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Згідно з частиною 5 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться незалежно від місцезнаходження нерухомого майна в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя. На підставі рішення Міністерства юстиції України державна реєстрація права власності та інших речових прав може проводитися в межах декількох адміністративно-територіальних одиниць, визначених в абзаці першому цієї частини. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.
Водночас статтею 25 зазначеного Закону передбачено, що проведення реєстраційних дій зупиняється на підставі рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили, або на підставі заяви власника об`єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій щодо власного об`єкта нерухомого майна. При цьому державний реєстратор приймає рішення про відновлення реєстраційних дій, зокрема, якщо власником об`єкта нерухомого майна, яким подано заяву про заборону вчинення реєстраційних дій, у строк, що не перевищує десяти робочих днів, не подано рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу (зокрема у постановах від 28.08.2020 у справі №815/5539/17 і від 10.09.2020 у справі №904/3345/19), що подання заяви про заборону вчинення реєстраційних дій має відповідати легітимній меті, а саме захисту права власності за наявності відповідних підстав (як, наприклад, судового рішення про заборону вчинення реєстраційних дій). Суб`єкт владних повноважень (державний реєстратор) повинен приймати рішення та діяти пропорційно і обґрунтувати таку пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, що набула майно за правочином та звернулась за його державною реєстрацією понесе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
На думку Суду, повторне подання особою заяви про заборони вчинення реєстраційних дій щодо нерухомого майна без подання відповідного рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій, що набрало законної сили, може свідчити про зловживання такою особою правом, передбаченим частиною 1 статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", яке перешкоджає реєстрації права власності іншої особи на набуте нею майно.
Як вбачається з матеріалів справи, яка розглядається, під час її розгляду Банк неодноразово наголошував на тому, що позивач неодноразово подавав заяви про зупинення реєстраційних дій щодо спірного майна (23.08.2017 і 07.09.2017), але не надав державному реєстратору жодних судових рішень про заборону вчинення реєстраційних дій.
Однак під час вирішення спору у справі суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не перевірили зазначені доводи Банку, не дослідили обставини щодо подання Позивачем заяв про заборону вчинення реєстраційних дій, зокрема повторних, подання ним державному реєстратору протягом десяти робочих днів відповідних рішень суду про заборону вчинення реєстраційних дій. Також суди не з`ясували причини неподання Позивачем зазначених рішень у відповідний строк і повторного звернення з відповідною заявою (у разі наявності таких обставин), не надали їм правової оцінки щодо наявності чи відсутності підстав для висновку про дотримання Позивачем принципів добросовісності та розумності у спірних правовідносинах, переслідування ним легітимної мети або ж зловживання своїм правом у тій чи іншій формі.
За відсутністю встановлення судами попередніх інстанцій зазначених обставин із наданням їм належної правової оцінки, враховуючи положення частини 3 статті 16 Цивільного кодексу України, висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 28.08.2018 у справі №815/5539/17, від 10.09.2020 у справі №904/3345/19, від 31.03.2021 у справі №760/24222/19-ц (на які посилається Банк у касаційній скарзі), а також у постанові від 11.08.2021 у справі №363/3686/18 (з урахуванням вимог частини 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України), Суд вважає передчасним висновок про задоволення заявлених Позивачем позовних вимог, який ґрунтується лише на тому, що законодавство не містило обмежень щодо повторного подання заяви власника про заборону вчинення реєстраційних дій та зобов`язальної норми щодо обов`язковості подання рішення суду після реєстрації заяви власника про заборону вчинення реєстраційних дій.
При цьому Суд звертає увагу на те, що частина 3 статті 16 Цивільного кодексу України надає суду, який є суб`єктом правозастосування цієї норми, можливість діяти на власний розсуд (дискреційно) - захистити або відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею частин другої - п`ятої статті 13 Кодексу. Однак при цьому право на судовий захист не є абсолютним, держава має забезпечити доступ до правосуддя в такий спосіб або такою мірою, щоб саму суть цього права не було порушено. Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, зокрема, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог кредитора тощо.
З огляду на відсутність належного встановлення судами обставин щодо наявності чи відсутності правових підстав для захисту прав Позивача у спірних правовідносинах Суд вважає також передчасним посилання судів першої та апеляційної інстанцій на прийняття спірних рішень Державним реєстратором поза межами адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються його повноваження.
При цьому зі змісту оскаржуваних судових рішень Суд вбачає, що зазначений висновок судів не ґрунтується на належному дослідженні усіх обставини щодо відповідності зазначених рішень вимогам законодавства, що регулювало відповідні правовідносини на час їх виникнення, зокрема частини 5 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", з урахуванням обставин зміни місцезнаходження Банку (з м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 50 на м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д), а також з`ясуванні правових наслідків здійснення перереєстрації права власності на предмет іпотеки нотаріусом поза межами місця знаходження такого майна щодо прав особи, яка набула майно за правочином та звернулась за його державною реєстрацією.
З огляду на викладене Суд дійшов висновку про обґрунтованість заявленої в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд апеляційної інстанції передчасно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, не встановивши усі необхідні обставини, які є підставою для їх правильного застосування.
Водночас суди не дотримались вимог статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів.
Тому переглянувши в касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, з урахуванням встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи судом касаційної інстанції, Суд дійшов висновку, що наведені порушення норм процесуального права є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, і в залежності від установленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд