У Х В А Л А
28 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 210/2314/20
Провадження № 14-131цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про стягнення заборгованості в порядку застосування наслідків недійсності нікчемного правочину
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Хлистуненко О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П. та
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2020 року Публічне акціонерне товариство "Фідобанк" (далі - ПАТ "Фідобанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про стягнення заборгованості в порядку застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Позов мотивований тим, що 16 вересня 2014 року між ПАТ "Фідобанк" та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 1894Ф (далі - кредитний договір), відповідно до якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію з лімітом 840 000 грн, терміном погашення - 15 вересня 2024 року, зі сплатою 18 % річних.
16 вересня 2014 року між ПАТ "Фідобанк" та ОСОБА_2 і між ПАТ "Фідобанк" та ОСОБА_3 укладено договори поруки № 1894Ф/1 та № 1894Ф/2 (далі - договори поруки) відповідно.
20 травня 2016 року, відповідно до рішення Національного банку України (далі - НБУ) від 20 травня 2016 року № 8 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Фідобанк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 783 "Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Фідобанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Згідно із цим рішенням розпочато процедуру виведення ПАТ "Фідобанк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 20 травня 2016 року до 19 червня 2016 року включно. У подальшому 18 липня 2016 року правлінням НБУ прийнято рішення № 142-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Фідобанк".
19 липня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду № 1265 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Фідобанк" та делегування повноважень ліквідатора банку" розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Фідобанк" з 20 липня 2016 року по 19 липня 2018 року.
За результатами перевірки ознак нікчемності правочинів, що проводилась за наказом уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Фідобанк" від 26 листопада 2019 року № 71, встановлено нікчемність вчинених правочинів, зокрема встановлено, що 16 вересня 2014 року між ПАТ "Фідобанк" та ОСОБА_1 укладений кредитний договір. Станом на 18 травня 2016 року залишок строкової заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 1894Ф становив 299 921,08 грн, з яких: 296 918,47 грн - за тілом кредиту (б/р 2203), 3 002,61 грн - за процентами (б/р 2208).
При перевірці руху коштів за рахунками ОСОБА_4 № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 встановлено, що 17 травня 2016 року банком здійснено дострокове повернення депозиту ОСОБА_4, розміщеного згідно з депозитним договором від 08 квітня 2016 року № 43626-840/2016 (далі - депозитний договір), у сумі 25 000 доларів США з подальшим здійсненням продажу валюти та зарахуванням 18 травня 2016 року грошових коштів у гривні на поточний рахунок ОСОБА_4 № НОМЕР_1 .
18 травня 2016 року з рахунку б/р НОМЕР_3 (інша кредиторська заборгованість) ОСОБА_1 здійснено погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 1894Ф у сумі 296 000 грн, погашення відбулось за рахунок коштів, що надійшли на рахунок іншої кредиторської заборгованості б/р НОМЕР_3 з поточного рахунку ОСОБА_4
20 травня 2016 року ОСОБА_1 здійснено повне погашення заборгованості за кредитним договором шляхом внесення готівкових коштів через касу банку в розмірі 4 108,82 грн на рахунок № НОМЕР_4 для погашення тіла кредиту в сумі 18,47 грн та процентів у сумі 3 190,35 грн. Після проведення погашення обліковуваної на балансі банку заборгованості ОСОБА_1 24 червня 2016 року банком проведено списання засобів забезпечення за кредитним договором.
Разом з тим станом на кінець дня - 18 травня 2016 року залишок коштів на кореспондентському рахунку банку в НБУ, за рахунок яких ПАТ "Фідобанк" міг забезпечити проведення реальних платежів, становив 203 710,02 грн. Обсяг незадоволених кредиторських вимог до банку, які тільки офіційно зареєстровані та обліковувалися в банку на відповідних рахунках, станом на 18 год 00 хв 18 травня 2016 року в еквіваленті складав 547 309 298,16 грн. При цьому операція перерахування / переміщення коштів з рахунку ОСОБА_4 (№ НОМЕР_1 ) на рахунок іншої кредиторської заборгованості ОСОБА_1 № НОМЕР_4 у сумі 296 000 грн відбувалась у неробочий час (18 травня 2016 року о 19 год 48 хв) з порушенням приписів наказу від 06 серпня 2015 року № 264 "Щодо режиму роботи відділень ПАТ "Фідобанк" та наказу від 14 червня 2013 року № 534 "Щодо затвердження в ПАТ "Фідобанк" післяопераційного часу".
28 листопада 2019 року рішенням уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Фідобанк" № 7 вчинений правочин щодо перерахування коштів з поточного рахунку ОСОБА_4 № НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_4 у сумі 296 000 грн, а також правочин щодо погашення заборгованості за кредитним договором від 18 травня 2016 року № 1894Ф у сумі 296 000 грн, вирішено віднести до категорії нікчемних, визначеним пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон № 4452-VI) та застосувати до наведених правочинів наслідки недійсності, обумовлені пунктом 2 статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Позивач вважав, що у ОСОБА_1 існує заборгованість за кредитним договором, у зв`язку із чим просив у порядку застосування наслідків недійсності нікчемного правочину стягнути солідарно з відповідачів частину заборгованості за кредитним договором у сумі 140 000 грн.
26 жовтня 2020 року рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, позов ПАТ "Фідобанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ "Фідобанк" частину заборгованості в сумі 140 000 грн за кредитним договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що у зв`язку з визнанням нікчемним правочину позичальник має непогашену заборгованість за кредитним договором, яка підлягає стягненню з боржника та поручителів солідарно.
У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 755/7957/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16, від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 13 березня 2019 року у справі № 636/99/17-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 та постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 911/3880/15, від 16 квітня 2018 року у справі № 755/7502/16-ц, від 03 лютого 2021 року у справі № 344/9078/16-ц.
22 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
17 травня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.
07 липня 2021 року ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постановлено ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якою передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів керувалася такими міркуваннями.
Суди встановили, що між ПАТ "Фідобанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір виконання умов якого забезпечено договорами поруки.
04 грудня 2014 року постановою правління НБУ № 783/БТ запроваджено особливий режим контролю за діяльністю ПАТ "Фідобанк" до 04 грудня 2015 року, який 01 грудня 2015 року постановою правління НБУ № 849/БТ продовжено до 04 грудня 2016 року.
17 травня 2016 року банком здійснено дострокове повернення депозиту у сумі 25 000 доларів США ОСОБА_4, з подальшим здійсненням продажу валюти та зарахуванням 18 травня 2016 року 645 032,23 грн на поточний рахунок ОСОБА_4 № НОМЕР_1 .
Станом на 18 травня 2016 року залишок строкової заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 1894Ф становив 299 921,08 грн, з яких: 296 918,47 грн - за тілом кредиту (б/р 2203), 3 002,61 грн - за процентами (б/р 2208).
18 травня 2016 року з рахунку б/р НОМЕР_3 (інша кредиторська заборгованість) здійснено погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 1894Ф у сумі 296 000 грн, погашення відбулось за рахунок коштів ОСОБА_4 .
Проведення вказаної операції проводилось у неробочий час 18 травня 2016 року о 19 год 48 хв. Операція з переміщення коштів з рахунку № НОМЕР_4 на рахунок № НОМЕР_5 як погашення кредитної заборгованості проведена 19 травня 2016 року о 01 год 59 хв.
19 травня 2016 року рішенням правління НБУ ПАТ "Фідобанк" віднесено до категорії проблемних строком до 180 днів.
20 травня 2016 року рішенням правління НБУ № 8 віднесено ПАТ "Фідобанк" до категорії неплатоспроможних.
20 травня 2016 року ОСОБА_1 здійснила повне погашення заборгованості за кредитним договором шляхом внесення готівкових коштів через касу банку в розмірі 4 108,82 грн на рахунок № НОМЕР_4 для погашення тіла кредиту в сумі 18,47 грн та процентів у сумі 3 190,35 грн.
24 червня 2016 року банком списано засоби забезпечення за кредитним договором ОСОБА_1
18 липня 2016 року рішенням правління НБУ № 142-рш вирішено відкликати банківську ліцензію та ліквідувати ПАТ "Фідобанк".
28 листопада 2019 року рішенням № 7 уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Фідобанк" Білої І. В. вирішено віднести до категорії нікчемних за критеріями нікчемності, встановленими пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, та вважати нікчемними правочини щодо перерахування коштів з поточного рахунку ОСОБА_4 № НОМЕР_1 на рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_4, проведеного 18 травня 2016 року, у сумі 296 000 грн з призначенням платежу: "Перерахування коштів для погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 згідно з кредитним договором від 16 вересня 2014 року № 1894Ф", а також правочин щодо погашення заборгованості за кредитним договором від 16 вересня 2014 року № 1894Ф у сумі 296 000 грн.
06 грудня 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_4 направлено повідомлення про нікчемність правочинів, відповідно до якого вимагалось від позичальника негайно, але не пізніше 30-ти днів з моменту отримання цього повідомлення, погасити відновлену в порядку застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів заборгованість у сумі 296 000 грн та додатково нараховані платежі за кредитним договором.
У зв`язку з наявністю заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором позивач просив суд у порядку застосування наслідків недійсності нікчемного правочину стягнути солідарно з відповідачів частину заборгованості за кредитним договором у сумі 140 000 грн.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини першої статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.
Згідно із частинами першою - третьою статті 6 вказаного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. Фонд видає нормативно-правові акти у формі інструкцій, положень, правил.
За частиною першою статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов`язаний забезпечити збереження активів та документації банку.
Частиною другою статті 38 Закону № 4452-VI передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов`язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 38 Закону № 4452-VIуповноважена особа Фонду протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VIправочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних права та обов`язків.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон № 2121-ІІІ) розрахунковими банківськими операціями є рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи.
Колегія суддів вказала, що, Велика Палата Верховного Суду розглядаючи заяву про перегляд судових рішень у справі № 755/7957/16-ц на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу XІІІ "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"(далі - Закон № 2147-VІІІ), якою передбачено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відтак дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви виконуючого обов`язки уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" Коваленка О. В. про перегляд рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року у зв`язку з відсутністю підстав для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, адже правовідносини у справах не є подібними.
За змістом постанови від 20 червня 2018 року у справі № 755/79057/16 Велика Палата Верховного Суду не викладала власного висновку щодо застосування норм права, а лише встановила, що відносини у справі, про перегляд якої подано заяву, та у справі, наведеній як приклад, не є подібними. У своїй постанові Велика Палата Верховного Суду без самостійного висновку навела висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, зазначивши, що колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок в одному банку не є правочинами в розумінні статей 202, 204, 626 ЦК України та Закону № 4452-VI, а є банківськими операціями, тому не можуть визнаватися нікчемними, і це сприймається судами як правовий висновок, який застосовується в судах різних інстанцій та юрисдикцій.
У постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 522/3746/19-ц, від 12 серпня 2019 року у справі № 904/4953/18, від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/13850/18, від 29 жовтня 2019 року у справі № 910/16477/18, від 29 жовтня 2019 року у справі № 910/16152/18, від 18 травня 2021 року у справі № 911/2711/18 суди, посилаючись на процитований Великою Палатою Верховного Суду висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, сприймаючи його як висновок Великої Палати Верховного Суду, застосовують при вирішенні спорів, вказуючи, що банківська операція з перерахування грошових коштів не є правочином, а тому не може бути визнана недійсною (нікчемною).
При цьому колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду звернула увагу на таке.
Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети. Отже, правочин характеризується такими ознаками: правочин є дією особи; ця дія є правомірною, тобто вчиняється відповідно до закону; правочин є вольовим актом; спрямований на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).
Правочин є таким юридичним фактом, який слугує належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків. Останні реалізуються в межах цивільного правовідношення і являються його складовими елементами.
Суди встановили, що в різних осіб існували договірні зобов`язання з банком: у ОСОБА_4 - з приводу депозитного договору, у ОСОБА_1 - з приводу невиконаного кредитного договору. У результаті узгоджених дій трьох осіб, зокрема й банку, які кваліфіковані Фондом як нікчемні, відбулося припинення двох зазначених договірних зобов`язань: одного зобов`язання, у якому банк виступав боржником, й іншого зобов`язання, у якому банк виступав кредитором.
Колегія суддів вказала, що поза розумним сумнівом є те, що в основі цих дій є певна домовленість трьох осіб, яка за своєю правовою природою є правочином.
Саме дії клієнтів банку щодо розпорядження коштами на рахунку, які реалізовуються шляхом виконання розрахункових банківських операцій, що і має своїм наслідком рух коштів, призводять до зміни правовідносин (виникнення чи припинення), а отже, є правочином, який в силу закону може бути кваліфікований як нікчемний правочин.
Тому колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки проведення банком операції з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_4 на рахунок ОСОБА_1 є дією клієнта банку ( ОСОБА_4 ) щодо розпорядження своїми коштами, яка призвела до настання певних правових наслідків, а саме припинення зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_1 у зв`язку з їх виконанням, що за своєю суттю є правочином, то на такі дії поширюються положення статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.
Ураховуючи вказане, на переконання колегії суддів, наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку (формулювання, яке сприйнято як висновок) щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 червня 2018 року у справі № 755/7957/16-ц (провадження № 14-209цс18).
Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду помилковими.
У статті 8 Конституції України закріплено, що вУкраїні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (справа "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (справа "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії" (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (справа "Веренцов проти України", заява № 20372/11, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; справа "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
У справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, рішення від 18 січня 2001 року, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (справа "Проценко проти Росії", заява № 13151/04, рішення ЄСПЛ від 31 липня 2008 року); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (справа "Сутяжник проти Росії", заява № 8269/02, рішення ЄСПЛ від 23 липня 2009 року).
У справі "Сєрков проти України", заява № 39766/05, рішення від 07 липня 2011 року ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (справа "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (справа "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, рішення ЄСПЛ від 24 березня 2009 року та справа "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2010 року); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (справа "Падурару проти Румунії" (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, рішення ЄСПЛ від 01 грудня 2005 року); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності, може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (справа "Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, рішення ЄСПЛ від 19 квітня 2007 року та справа "Скоппола проти Італії" (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, рішення ЄСПЛ від 22 травня 2012 року).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47 Висновку).
Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 Висновку).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIIIта ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIIIВелика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43 - 45); від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45); від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54); від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45); від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24); від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23); від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48); від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39); від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35); від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59); від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40); від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)).
На розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави частини четвертої статті 403 ЦПК України може бути передано справу у разі, якщо колегія суддів (палата, об`єднана палата) Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачає необхідність відступити саме від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 755/7957/16-ц, у якій розглядалася заява про перегляд судових рішень на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу XІІІ "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону № 2147-VІІІ, Велика Палата Верховного Суду встановила, що відносини у справі, про перегляд судових рішень у якій подано заяву, та у справах, наведених як приклад, не є подібними, тому дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви про перегляд судових рішень у справі № 755/7957/16-ц. Зазначила, що колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про те, що перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок в одному банку не є правочинами в розумінні статей 202, 204, 626 ЦК України та Закону № 4452-VI, а є банківськими операціями, тому не можуть визнаватися нікчемними, оскільки проведені на виконання цивільно-правових договорів. Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій зробили висновок, що укладений між сторонами договір поруки та погашення кредиту вчинені до віднесення банку до категорії неплатоспроможних та введення тимчасової адміністрації, а дії щодо перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок не є правочинами, а є банківськими операціями, тому доводи відповідача про їх нікчемність в силу пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI є безпідставними.
Отже, Велика Палата Верховного Суду у справі № 755/7957/16-ц (постанова від 20 червня 2018 року) не робила власного висновку про те, що перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок в одному банку не є правочинами, а є банківськими операціями, тому не можуть визнаватися нікчемними, а навела висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ та лише зробила висновок про відсутність підстав для перегляду судових рішень у вказаній справі з посиланням на те, що правовідносини в цій справі та у справах, наведених як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, не є подібними.
Ураховуючи те, що в постанові від 20 червня 2018 року у справі № 755/7957/16-ц Велика Палата Верховного Суду не викладала власного висновку щодо застосування норми права, то передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду з підстави частини четвертої статті 403 ЦПК України є необґрунтованою.
Також з метою забезпечення юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду розглядала справи у правовідносинах, які є подібними до тих, що містить вказана справа та неодноразово і послідовно висловлювала власну правову позицію про те, що правочин, яким згідно із частиною першою статті 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних права та обов`язків, вчинено між двома особами - вкладником банку та позичальником цього банку. Банк учасником вказаного правочину не був, а лише здійснював обслуговування банківських рахунків.
Вказане узгоджується з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/1476/15 (провадження № 11-104апп18) за позовом про визнання неправомірною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди не аргументували, чому платіжні операції з перерахування коштів з рахунків інших фізичних осіб на рахунок позивача є правочинами між банком та позивачем згідно зі статтею 202 ЦК України. Вказала, що, здійснюючи операції з перерахування коштів, банк не вчиняє окремі правочини, а виконує свої зобов`язання з обслуговування клієнтів банку, передбачені ЦК України, Законом № 2121-ІІІ, Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція № 492), та договорами з відповідними клієнтами банку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 823/5244/15 (провадження № 11-392апп19) за позовом про зобов`язання вчинити певні дії вказано, що частина третя статті 38 Закону № 4452-VI визначає перелік підстав нікчемності правочину. Так, правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; 4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; 5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України № 2121-ІІІ; 6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України; 9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов`язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що з огляду на приписи частини першої статті 38 згаданого Закону предметом перевірки уповноваженої особи Фонду має бути договір банківського вкладу від 05 лютого 2015 року № 76736, укладений між ПАТ "КБ "Стандарт" та позивачкою. Разом з тим відповідачем не надано та судами не здобуто доказів того, що цей договір містить умови, які передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання позивачці переваг (пільг), прямо не встановлених для неї законодавством чи внутрішніми документами банку.
Що ж до переказу коштів на рахунок позивачки, то відповідно до пункту 1.24 частини першої статті 1 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" переказ коштів - це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що, здійснюючи переказ коштів, банк не вчиняв окремого правочину, оскільки не був ініціатором переказу коштів, а здійснював обслуговування банківського рахунку позивачки, відкритого згідно з договором банківського вкладу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 826/12284/16 (провадження № 11-806апп19) за позовом про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії зроблено висновок про те, що уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки вчинених (укладених) банком правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов`язком встановити обставини, з якими закон пов`язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом зумовлюють застосування певних наслідків, зокрема щодо невключення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми вкладу.
Застосовуючи частину третю статті 38 Закону № 4452-VI, Фонд або його уповноважена особа зобов`язані дотримуватися положень частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пункт 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI не поширює свою дію на договори, укладені між позивачами та банком. Зокрема, зі змісту цієї норми вбачається, що вона поширює свою дію на випадки, коли саме банк уклав з одним із кредиторів договір; на підставі такого договору в останнього виникають переваги (пільги) стосовно інших кредиторів банку, прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; умови цього договору передбачають перерахування банком коштів або передачу майна банком такому кредитору.
Здійснюючи при цьому операції з перерахування коштів, банк не вчиняє окремих правочинів, а виконує свої зобов`язання з обслуговування клієнтів банку, передбачені ЦК України, Законом № 2121-ІІІ, Інструкцією № 492 та договорами з відповідними клієнтами банку.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що судами попередніх інстанцій встановлено, що при перерахуванні коштів на рахунок позивачів останні не отримали жодних переваг від банку, який не здійснив жодного платежу на користь позивачів, а лише отримав кошти, перераховані на їх рахунки.
Фактичне зарахування коштів на поточні рахунки позивачів установлено судами. Таке зарахування коштів відбулось шляхом перерахування їх з рахунку третьої особи, що не суперечить приписам Інструкції № 492. Саме собою перерахування коштів на рахунки позивачів як вкладників банку з банківського рахунку іншої особи не суперечить вимогам чинного законодавства.
Отже, у наведених постановах, зокрема від 04 липня 2018 року у справі № 826/1476/15 (провадження № 11-104апп18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 823/5244/15 (провадження № 11-392апп19) та від 16 вересня 2020 року у справі № 826/12284/16 (провадження № 11-806апп19) Велика Палата Верховного Суду однозначно та послідовно зробила висновки, що, здійснюючи операції з перерахування коштів, банк не вчиняє окремих правочинів, а виконує свої зобов`язання з обслуговування клієнтів банку.
Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не посилалася на необхідність відступу від зазначених вище висновків щодо застосування норми права.
Подібні висновки містяться в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 911/3880/15, від 05 червня 2020 року у справі № 920/653/18, від 18 серпня 2020 року у справі № 915/494/18, від 02 вересня 2020 року у справі № 904/1939/18, від 28 квітня 2021 року у справі № 910/9351/20, у яких вказано, що проведення банком платіжної операції щодо перерахування коштів з поточного рахунку особи, яка здійснює оплату, не є правочином у розумінні положень статей 202, 626 ЦК України та Закону № 4452-VI, а є його виконанням, оскільки, здійснюючи операції з перерахування коштів, банк не вчиняє окремих правочинів, а виконує свої зобов`язання з обслуговування клієнтів банку, передбачені ЦК України, Законом № 2121-ІІІ, Інструкцією № 492.
У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 904/4953/18, від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/13850/18, від 29 жовтня 2019 року у справі № 910/16477/18, від 29 жовтня 2019 року у справі № 910/16152/18, від 18 травня 2021 року у справі № 911/2711/18 зроблено висновок про те, що перерахування коштів з рахунку на рахунок в одному банку не є правочинами в розумінні статей 202, 204, 626 ЦК України та Закону № 4452-VI, а є банківськими операціями, тому не можуть визнаватись нікчемними, оскільки проведені на виконання цивільно-правових договорів.
Подібні висновки про те, що перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок в одному банку є банківськими операціями, а не правочинами та, відповідно, не можуть визнаватися нікчемними, також містяться в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 755/7502/16-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 185/9773/16-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 522/3746/19-ц, від 03 лютого 2021 року у справі № 344/9078/16-ц.
Наведене свідчить про те, що суди однаково застосовують норми права в подібних правовідносинах та роблять висновки, що перерахування грошових коштів з рахунку на рахунок в одному банку не є правочинами, а є банківськими операціями, тому не можуть визнаватися нікчемними. Така судова практика є усталеною. Колегією суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не наведено правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечили один одному.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими підстави для передачі цієї справи на її розгляд за частиною четвертою статті 403 ЦПК України, зважаючи на існування усталеної і послідовної практики вирішення вказаних спорів судами трьох юрисдикцій, а саме, адміністративною, господарською та цивільною та на неналежне посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 755/7957/16-ц (провадження № 14-209цс18) у якій зроблено лише один висновок і застосовано норми процесуального права про відсутність підстав для перегляду рішення судів за виключними обставинами.
Інших підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду ухвала Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не містить.
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що неправильне застосування норм права є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, що передбачено статтею 412 ЦПК України. Такими повноваженнями наділена не лише Велика Палата Верховного Суду, але і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду відповідно до частини першої статті 25 ЦПК України.
Таким чином, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в цій справі передані питання, що можуть бути вирішені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як належним судом, який відповідно до законодавчо визначених повноважень може дійти власного висновку щодо застосування відповідних норм права в спірних правовідносинах.
Згідно із частиною шостою статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду