Постанова
іменем України
5 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 226/3054/19
провадження № 51-3558км21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Короля В.В.,
суддів Лагнюка М.М., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Кулініч К.С.,
прокурора Костюка О.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги заступника керівника Донецької обласної прокуратури та захисника Онілова В.Л. на вирок Димитровського міського суду Донецької області від 25 серпня 2020 року та вирок Донецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиногореєстру досудових розслідувань за № 12019050490000172, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Росішки Петропавлівського району Дніпропетровської області, жителя АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Димитровського міського суду Донецької області від 25 серпня 2020 року (з урахуванням ухвали цього ж суду від 28 серпня 2020 року про виправлення описки) ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК звільнено ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю три роки і покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу, а саме: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Цим же вироком вирішено питання щодо речових доказів та витрат на проведення експертиз.
Ухвалено стягнути на користь потерпілої ОСОБА_2 : з ТДВ СК "Альфа-Гарант" 9759,81 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 487,88 грн на відшкодування моральної шкоди; з ПП "Екобуд-Сервіс" 99512,12 грн на відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні позовних вимог потерпілої ОСОБА_2 до ПП "Екобуд-Сервіс" про стягнення витрат за надання правової допомоги відмовлено.
Донецький апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 в частині призначення покарання та 22 квітня 2021 року ухвалив свій вирок, яким визнано вважати останнього засудженим за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на два роки.
На підставі ст. 75 КК звільнено ОСОБА_1 від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю три роки і покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу, а саме: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
В решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 16 лютого 2019 року приблизно о 12-й годині 30 хвилин, точного часу не встановлено, керуючи технічно справним автомобілем марки "МАЗ 5337 А2", реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 ПП "Екобуд-сервіс", в порушення вимог п.п. 2.3 (б), 10.1, 10.9 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), діючи необережно, проявляючи злочинну самовпевненість, маючи об`єктивну можливість спостерігати за дорожньою обстановкою, рухом пішоходів, не маючи перешкод технічного характеру, перед початком руху заднім ходом з поворотом вправо на проїзній частині автодороги біля сміттєвих баків, розташованих навпроти
буд. № 26 по пров. Шкільному у м. Мирнограді Донецької області, не переконався в безпеці такого маневру і за наявності робітника ПП "Екобуд-сервіс" - пасажира ОСОБА_3, яка сиділа на пасажирському місці у кабіні водія справа від ОСОБА_1, не звернувся до неї по допомогу для забезпечення безпеки руху від такого маневру, почав виконувати рух заднім ходом із поворотом вправо та скоїв наїзд задньою правою частиною автомобіля на пішохода ОСОБА_2, яка внаслідок дорожньо-транспортної події отримала тяжкі тілесні ушкодження.
Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі прокурор, вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_1 в частині вирішення питання про розподіл процесуальних витрат, понесених потерпілою в зв`язку з оплатою допомоги представника, і призначити новий розгляд у цій частині в суді першої інстанції. При цьому зазначає, що всупереч приписам ст. 124, п. 13 ч. 1 ст. 368 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд відмовив у задоволенні позовних вимог потерпілої про стягнення на її користь витрат на оплату допомоги представника, що призвело до обмеження права ОСОБА_2 отримати компенсацію витрат, понесених нею у зв`язку з вчиненням щодо неї кримінального правопорушення.
У касаційній скарзі захисник Онілов В.Л. просить скасувати вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. На думку захисника, приймаючи рішення про призначення ОСОБА_1 додаткового покарання, апеляційний суд не застосував кримінальний закон, який підлягав застосуванню. Вважає, що обґрунтування такого рішення не підтверджено наявними та належними доказами у кримінальному провадженні. Посилається на те, що призначення ОСОБА_1 додаткового покарання не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості та наводить обставини, які суд першої інстанції врахував при прийнятті рішення про можливість призначення йому покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор Костюк О.С. касаційну скаргу прокурора підтримав частково, просив змінити вирок апеляційного суду та виключити з його мотивувальної частини посилання на необґрунтованість доводів щодо розподілу процесуальних витрат. Касаційну скаргу захисника вважав необґрунтованоюта просив залишити її без задоволення.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора Костюка О.С., перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають на таких підставах.
Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1 ст. 433 КПК).
Згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та кваліфікація його дій у касаційних скаргах прокурором та захисником не оспорюються та не заперечуються.
Доводи захисника Онілова В.Л. про незаконність вироку апеляційного суду в частині призначення ОСОБА_1 додаткового покарання є безпідставними.
Ці доводи за своїм змістом стосуються питання призначення покарання і пов`язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі "Довженко проти України") зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
У роз`ясненнях, що містяться у пунктах 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23 грудня 2005 року "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті" зазначено, що при призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
Разом із тим, процес призначення покарання, а саме врахування усіх факторів, які мають бути взяті до уваги для обрання виду та розміру покарання, слід розцінювати як сукупність етапів, послідовність яких має значення для прийняття обґрунтованого судового рішення в цій частині.
При цьому первинним етапом має бути оцінка ступеня тяжкості злочину, який має значною мірою звузити межі для прийняття конкретного рішення щодо виду та розміру покарання. Наступним етапом вже є врахування обставин, які позитивно або негативно характеризують особу винного, та обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання.
Здійснюючи апеляційний розгляд за апеляційною скаргою потерпілої ОСОБА_2, яка просила вирок суду першої інстанції, зокрема, в частині непризначення додаткового покарання скасувати та ухвалити свій вирок, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про невідповідність вимогам ст. 65 КК рішення місцевого суду про непризначення обвинуваченому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Апеляційним судом встановлено, що суд першої інстанції правильно призначив обвинуваченому основне покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі із звільненням від відбування покарання з випробуванням, врахувавши дані про особу винного, обставину, що пом`якшує покарання, але не призначивши йому додаткового покарання, свого рішення належно не мотивував і не в повній мірі оцінив обставини вчиненняОСОБА_1 кримінального правопорушення.
Натомість, апеляційним судом враховано обставини скоєного ОСОБА_1 кримінального правопорушення, а саме, вчинення ним ДТП у безпосередній близькості до місця загального користування громадянами - поблизу сміттєвих баків, де він, як водій джерела підвищеної небезпеки, повинен бути максимально уважним, мав передбачити можливе перебування сторонніх осіб у вказаному місці, вжити заходів для належного контролю оточуючої обстановки під час здійснення маневру автомобіля, залучивши свідка ОСОБА_3 для забезпечення безпеки маневру.
Також правильно враховано й настання наслідків у вигляді тілесних ушкоджень, отриманих потерпілою, яка є особою похилого віку, її думку про призначення обвинуваченому додаткового покарання.
Зважаючи на викладене, апеляційний суд скасував в частині призначеного покарання вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 з підстави невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості та обґрунтовано призначив йому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на два роки.
Доводи ж касаційної скарги захисника Онілова В.Л. про те, що апеляційний суд при призначенні обвинуваченому додаткового покарання послався на обставини, які не підтверджуються наявними у кримінальному провадженні доказами, є безпідставними.
Так, вироком суду першої інстанції ОСОБА_1 засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху під час керування транспортним засобом, що заподіяло потерпілій тяжкі тілесні ушкодження. А саме, що він діяв у порушення вимог п.п. 2.3 (б), 10.1, 10.9 ПДР, якими регламентовано, зокрема, що для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов`язаний бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою; під час руху транспортного засобу заднім ходом водій не повинен створювати небезпеки чи перешкод іншим учасникам руху. Для забезпечення безпеки руху він у разі потреби повинен звернутися за допомогою до інших осіб.
А тому апеляційний суд правильно послався на обґрунтування свого рішення на конкретні обставини кримінального провадження, встановлені судом першої інстанції.
Також у касаційній скарзі захисник Онілов В.Л. зазначає, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що робота водієм для ОСОБА_1 є основним джерелом доходу, та не дослідив документи, які це підтверджували.
Як убачається з журналу судового засідання суду апеляційної інстанції
від 11 лютого 2021 року та аудіозапису цього судового засідання, під час апеляційного розгляду апеляційний суд дослідив дані, що характеризують особу ОСОБА_1, з`ясував питання щодо його сімейного стану та чи працює дружина. Оскільки учасники судового провадження не заявляли доповнень до даних, що характеризують особу обвинуваченого, апеляційний суд перейшов до судових дебатів.
Крім того, обґрунтовуючи рішення про призначення ОСОБА_1 додаткового покарання, апеляційний суд належно оцінив те, що він працює водієм і це є його основною професією. Водночас правильно зазначив, що вказана обставина має важливе значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети, а сукупність всіх обставин кримінального провадження свідчить, що обране ОСОБА_1 покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами не сприятиме запобіганню вчинення обвинуваченим нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, дотримавшись загальних засад призначення покарання, встановлених КК, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_1, крім основного, ще й додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк два роки, навівши достатні мотиви й підстави для прийняття такого рішення.
Призначене апеляційним судом ОСОБА_1 покарання ґрунтується на положеннях статей 50 і 65 КК, відповідає принципам справедливості та індивідуалізації покарання, є співмірним протиправному діянню і не може вважатись явно несправедливим внаслідок суворості.
Також колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитись із доводами касаційної скарги прокурора про істотність порушення судами першої та апеляційної інстанцій вимог КПК при вирішенні питання про розподіл процесуальних витрат.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, під час судового розгляду в суді першої інстанції потерпіла ОСОБА_2 заявила цивільний позов, однією з вимог якого було стягнення з ПП "Екобуд-сервіс" процесуальних витрат в сумі 7000 грн за надання їй правової допомоги.
Ухвалюючи обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1, суд першої інстанції з посиланням на положення ч. 2 ст. 120 КПК відмовив у задоволенні цих позовних вимог потерпілої ОСОБА_2 .
З указаним рішенням погодився й апеляційний суд, дійшовши висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги потерпілої ОСОБА_2, яка в апеляційній скарзі просила стягнути з ПП "Екобуд-сервіс" на її користь 7000 грн за надання правової допомоги.
Питання здійснення процесуальних витрат, а також їх компенсації, регламентовано главою 8 КПК.
Так, у ч. 2 ст. 120 КПК зазначено, що витрати, пов`язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.
Тобто, указана норма ст. 120 КПК визначає, що витрати, пов`язані із залученням представника, несе потерпілий, як особа, котра безпосередньо здійснює їх фінансування під час цих дій.
Натомість вирішення питання про компенсацію потерпілому вже понесених процесуальних витрат у кримінальному провадженні, а саме їх розподіл, регламентовано нормою ст. 124 КПК.
Відповідно до ч. 1 ст. 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Виходячи з наведених вище нормативних положень, під час розгляду кримінального провадження суд повинен установити розмір процесуальних витрат, осіб (органи), які їх здійснили, та прийняти рішення про розподіл (компенсацію) цих витрат.
Разом з тим, відповідно до висновку, наведеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2020 року (справа № 598/1781/17), невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання.
А тому доводи прокурора про порушення судами першої та апеляційної інстанцій вимог ч. 1 ст. 124, п. 13 ч. 1 ст. 368 КПК хоча і є обґрунтованими, однак ще не вказують на істотність таких порушень як підставу для скасування або зміни судових рішень.
Разом із тим, посилання судів на положення ч. 2 ст. 120 КПК як правову підставу для відмови потерпілій у стягненні з ПП "Екобуд-сервіс" процесуальних витрат в сумі 7000 грн за надання їй правової допомоги саме по собі не вказує на наявність перешкод щодо подальшого її звернення до суду з вимогами про стягнення витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги представника, пред`явленими до належного відповідача.
Зважаючи на наведене, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би підставами для зміни або скасування судових рішень, не встановлено.
А тому касаційні скарги прокурора та захисника необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441-442 КПК України, Суд