Постанова
Іменем України
11 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 521/2384/17-ц
провадження № 61-10854св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сімаченко Світлана Леонідівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради (далі - КП "БТІ"), приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л., про визнання договору дарування недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 18 вересня 2009 року між ним та ОСОБА_4 не відповідав його волевиявленню та не був спрямований на настання наслідків передбачених договором дарування, оскільки він не мав наміру передавати належне йому майно у власність ОСОБА_5 .
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, із урахуванням уточнених вимог, просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 18 вересня 2009 року між ним та ОСОБА_4 та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 частину будинку, шляхом визнання за ним права власності на цю частину будинку.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 18 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частину будинку, шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на частину будинку АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що предметом дарування є житловий будинок АДРЕСА_1, який складається, з кам`яної будівлі літ. "А", площею 61,2 кв. м, у тому числі 45,3 кв. м житлової площі; вбиральні літ. "В", огорожі "1-3", мостіння "І", цистерни "ІІ". Вказаний будинок на час укладання договору дарування від 18 вересня 2009 року належав ОСОБА_1 на підставі договору дарування, укладеного 25 лютого 2003 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 .
Рішення Виконавчого комітету Іллічівської районної ради народних депутатів від 31 березня 1986 року № 189 за ОСОБА_1 збережено з визнанням права власності на самочинно збудовані споруди у вигляді гаража літ. "Г", літньої кухні літ. "Д", сараю літ. "Е" та прибудови до будинку "А", за адресою: АДРЕСА_1 . Вказані приміщення не увійшли до складу приміщень будинку за договором дарування від 18 вересня 2009 року та залишились у власності ОСОБА_6 . Також у користуванні ОСОБА_6 залишилася земельна ділянка на якій розташовані вказані споруди. Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 17 вересня 2018 року № 142/2018, встановлено наявність у будівлі гаража та самочинно збудованих прибудов: "а", "аі" та "а2", у зв`язку з чим площа житлового будинку збільшилася більш ніж у двічі. Розташування самочинно збудованих приміщень встановлено таким чином, що прийнятою до експлуатації частиною будинку неможливо користуватися без цих приміщень та їх неможливо відокремити від них без втрати їх цільового призначення.
Отже, позивач не мав волевиявлення передавати у власність ОСОБА_5 належний йому житловий будинок, а укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки частина будинку, яка залишилась у володінні позивача не придатна для користування окремо від домоволодіння в цілому.
Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що, укладаючи договір дарування житлового будинку, до складу цього будинковолодіння належать не лише житловий будинок і земельна ділянка, на якій він розташований, а й господарсько-побутові будівлі (які забезпечують власника необхідними для проживання засобами благоустрою, наприклад, сарай, гараж, санвузол та ін.) та комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), а також багаторічні насадження. Правове значення визнання садиби самостійним об`єктом права власності полягає, зокрема, в тому, що в разі відчуження житлового будинку вважатиметься, що відчужується вся садиба, якщо інше прямо не передбачено договором або законом. Відповідно до норм цивільного законодавства в садибі головною річчю є житловий будинок, а інші складові елементи є його приналежністю, а отже, різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і становлять з будинком одне ціле. Тому при відчуженні житлового будинку вони переходять до нового власника разом із будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх знесення або перенесення попереднім власником.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставно прийняв до уваги висновок судової будівельно-технічної експертизи від 17 вересня 2018 року № 142/2018, якою встановлено наявність у будівлі за адресою: АДРЕСА_1, гаражу та самочинно збудованих прибудов "а", "аі" та "а2", у зв`язку з чим площа житлового будинку збільшилася більш ніж у двічі. Розташування самочинно збудованих приміщень встановлено таким чином, що прийнятою до експлуатації частиною будинку неможливо користуватися без цих приміщень та їх неможливо відокремити від них без втрати їх цільового призначення.
Апеляційний суд зробив висновок про те, що висновок судової будівельно-технічної експертизи не є належним доказом із тих підстав, що на день укладання спірного договору відповідно до технічної документації від 20 серпня 2009 року, за адресою: АДРЕСА_1, розташований тільки житловий будинок під літ. "А", 1963 року будівництва, вбиральня під літ. "В", огорожа № "1-3", мостіння "І", цистерна "ІІ", а інших прибудов не зазначено.
Крім того, оскільки відповідач стала власником житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, на підставі договору дарування, то також набула право користування на земельну ділянку, на якій розташоване належне їй домоволодіння.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 22 травня 2018 року у справі № 923/1283/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 352/626/13-ц, від 16 березня 2020 року у справі № 712/8316/18, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, постанові Верховного Суду України від 17 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15.
Також, у касаційній скарзі заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права, визначених у статтях 186, 380, 381 ЦК України, у контексті спірних правовідносин.
Крім того, у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини четвертої статті 411 ЦПК України); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини четвертої статті 411 ЦПК України).
У серпні 2021 року ОСОБА_3, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, а також ОСОБА_9, ОСОБА_8 подали відзив на касаційну скаргу.
Відповідно до частини четвертої статті 395 ЦК України до відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.
Частиною четвертою статті 183 ЦПК України визначено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
До відзиву ОСОБА_3, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, а також ОСОБА_9, ОСОБА_8 не долучено доказів надсилання його копій іншим учасникам справи, тому Верховний Суд залишає цей відзив без розгляду.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито провадження у справі, витребувано справу та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
05 серпня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Встановлені судами обставини
Відповідно до договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки від 03 жовтня 1957 року ОСОБА_6 надано ділянку, площею 551 кв. м, за № 358, розташовану на 44 лінії р-н І Застави для будівництва житлового будинку.
Рішенням Виконавчого комітету від 31 березня 1986 року № 189 вирішено самочинно побудовану будівлю гаража "Г", літню кухню "Д", сарай "Е" та збільшену у розмірах прибудову літ. "А" в будинку АДРЕСА_1, де проживає ОСОБА_6, зберегти з правом власності.
25 лютого 2003 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_6 подарував своєму сину ОСОБА_1, а останній прийняв у дар житловий будинок АДРЕСА_2, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Кривошеєм Б. І. та зареєстровано в КП "ОМБТІ та РОН".
Відповідно до технічної документації від 20 серпня 2009 року за АДРЕСА_1, розташований житловий будинок під літ. "А", 1963 року будівництва, вбиральня літ. "В", огорожа "№ 1-3", мостіння "І", цистерна "ІІ".
18 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_1 подарував своїй дружині ОСОБА_4, а остання прийняла у дар житловий будинок АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Поліш Н. І. та зареєстрований в КП "ОМБТІ та РОН".
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 розірвано 19 січня 2010 року.
27 травня 2016 року ОСОБА_12 ОСОБА_11 ) уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу на 1/10 частини житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано у реєстрі № 241.
27 травня 2016 року ОСОБА_12 ОСОБА_11 ) уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу 9/10 частини цього ж житлового будинку з надвірними спорудами, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстровано у реєстрі № 237.
Нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).