Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 344/19051/19
провадження № 61-16964св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальний сервісний центр МВС 2641 Регіонального сервісного центру МВС в Івано-Франківській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 вересня 2020 року у складі судді Бабій О. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Фединяка В. Д., Девляшевського В. А.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальний сервісний центр МВС 2641 Регіонального сервісного центру МВС в Івано-Франківській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу.
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальний сервісний центр МВС 2641 РСЦ МВС в Івано-Франківській області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу.
Позов обґрунтований тим, що позивач та відповідач ОСОБА_2 придбали під час спільного проживання автомобіль марки Mercedes-Benz C250, 2014 року випуску, кузов № НОМЕР_1, а тому він є їх спільною сумісною власністю.
ОСОБА_1 10 травня 2018 року надала ОСОБА_2 довіреність на вказаний автомобіль за реєстровим номером 1102 і згідно умов договору доручення ОСОБА_2 та його брат ОСОБА_4 мали право зняти з реєстрації спільно нажитий автомобіль в період з 10 травня 2019 року до 10 липня 2019 року.
Позивач вказувала, що ОСОБА_2 знаючи, що автомобіль є об`єктом права спільної власності та буде предметом поділу, домовився із відповідачем ОСОБА_3 про перереєстрацію автомобіля та в порушення договору доручення вчинив такі дії 11 січня 2019 року. Внаслідок цього було укладено спірний договір купівлі-продажу. При цьому, Територіальний сервісний центр МВС 2641 РСЦ МВС в Івано-Франківській області не звернув увагу на вказані заборони в договорі доручення і всупереч закону його представник підписав оскаржуваний договір та скріпив його печаткою.
Зазначала, що Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області проводить розгляд справи за її позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, предметом якого є визнання права особистої приватної власності на вищевказаний автомобіль. Інформацію про відчуження такого вона отримала під час розгляду цієї справи в суді апеляційної інстанції.
Вважала, що спірний договір укладено формально з метою уникнення подальшого розподілу спільного майна. ОСОБА_2 після продажу продовжував користуватися автомобілем, згодом виставив його на продаж, тому такі дії відповідачів вказують на їх недобросовісність при повному розумінні ними всіх вчинених дій. Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя є підставою для визнання такого договору недійсним у тому разі, якщо той з подружжя, який уклав договір та контрагент за таким договором діяли недобросовісно.
Враховуючи викладене, просила визнати недійсним договір № 2641/2019/1263895 від 11 січня 2019 року купівлі-продажу транспортного засобу, укладений від між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року, відмовлено в задоволенні позову.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивач фактично надала свою згоду на укладення договорів, що стосуються автомобіля марки Mercedes-Benz C250, 2014 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 шляхом надання довіреності 10 травня 2018 року, яка нотаріально посвідчена.
ОСОБА_2, укладаючи оскаржуваний правочин, діяв в межах повноважень, наданих йому довіреністю від 10 травня 2018 року, оскільки право розпорядження автомобілем передбачено змістом цієї довіреності і спірний договір купівлі-продажу укладений на умовах, зазначених у ній. Також при укладенні спірного договору купівлі-продажу від 11 січня 2019 року сторони дотримались вимог, встановлених статтею 203 ЦК України, що підтверджується умовами, викладеними у цьому договорі.
Позивач не надала належних та допустимих доказів, що вона не мала наміру продавати автомобіль Mercedes-Benz C250, 2014 року випуску. Довіреність недійсною не визнана. Під час укладення оскаржуваного договору адміністратор сервісного центру ОСОБА_5 перевірив відповідність інформації, внесеної до цього договору документам, які надані сторонами договору, тобто при укладенні оспорюваного договору перевірено право власності на автомобіль, державну реєстрацію прав на це майно та повноваження представника на вчинення правочину від імені продавця.
В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 вчинив правочин всупереч інтересам довірителя та бажав (або усвідомлював) несприятливих наслідків такого правочину для довірителя. Також позивач не подала будь-яких доказів, що вказують на виникнення внаслідок дій ОСОБА_2 несприятливих для неї наслідків. При цьому, відповідно до оскаржуваного договору автомобіль передається у власність покупця після повної оплати вартості майна, яка за домовленістю сторін складала 498 437,94 грн, а повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.
24 вересня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 30 вересня 2021 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що відповідачі діяли недобросовісно при укладенні оспорюваного договору.
Заявник вказує, що після укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 продовжував користуватися автомобілем.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 288/710/16-ц.
Відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року РСЦ МВС в Івано-Франківській області засобами поштового зв`язку подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
У грудні 2020 року ОСОБА_6, який діє від імені ОСОБА_2, засобами електронного зв`язку з використанням електронного цифрового підпису подав відзив на касаційну скаргу, проте вказаний відзив не береться Верховним Судом до уваги, оскільки доказів надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до суду не надано.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існує спір щодо поділу спільного майна подружжя, зокрема предметом такого спору є автомобіль марки Mercedes-Benz C250, 2014 року випуску, об`єм двигуна 1 796 см. куб, кузов № НОМЕР_1 .
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 від 10 травня 2018 року автомобіль марки Mercedes-Benz C250, 2014 року випуску, сірого кольору, об`єм двигуна 1 796 см. куб., кузов № НОМЕР_1 був зареєстрований за ОСОБА_1 з видачею державного номерного знаку НОМЕР_3 (т. 1 а. с. 9, 181).
ОСОБА_1 на виконання укладеного з повіреними в усній формі договору доручення на підставі довіреності, посвідченої 10 травня 2018 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Міщук У. Л. та зареєстрованої в реєстрі за № 1102, уповноважила ОСОБА_2 та ОСОБА_4, які діють самостійно, укладати правочини щодо експлуатації та розпорядження належним їй на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 від 10 травня 2018 року транспортним засобом марки Mercedes-Benz C250, 2014 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_3, зокрема: експлуатувати, продати, обміняти, здати в оренду за ціною та на умовах на розсуд уповноважених. Для чого надала їм право представляти інтереси власника в органах нотаріату, органах ВРЕР (Центр ДАІ), територіальних органах з надання сервісних послуг МВС України з усіх питань, пов`язаних з експлуатацією та відчуженням транспортного засобу, зокрема: зняти транспортний засіб з обліку після 10 травня 2019 року та поставити на облік до 10 липня 2019 року і одержати транзитні номери; укладати від імені власника договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування транспортним засобом, одержувати за ними належні власнику грошові суми; подавати від імені власника заяви, одержувати необхідні довідки і виконувати всі інші дії і формальності, пов`язані з цією довіреністю (т. 1 а. с.10).
10 січня 2019 року ОСОБА_2 подав приватному нотаріусу Івано-Франківського міського нотаріального округу Міщук У. Л. заяву про внесення змін в довіреність в частині зняття автомобіля з обліку, а саме "зняти з обліку з 01 січня 2019 року" (т. 1 а. с. 183).
Приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Міщук У. Л. внесла виправлення в довіреність від 10 травня 2018 року та вказала замість "після 10-05" на "з 01 січня" (т. 1 а. с. 177, 182).
11 січня 2019 року між ОСОБА_1, як продавцем, від імені якої згідно довіреності діяв ОСОБА_2, та ОСОБА_3, як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу № 2641/2019/1263895, згідно якого продавець зобов`язувався передати у власність покупця транспортний засіб марки Mercedes-Benz, модель C250, 2014 року випуску, сірого кольору, кузов № НОМЕР_1, зареєстрований за продавцем 10 травня 2018 року, після повної оплати вартості майна, яка за домовленістю сторін складає 498 437,94 грн (т. 1 а. с. 8).
Договір було укладено та оформлено безпосередньо в Територіальному сервісному центрі МВС 2641 РСЦ УМВС в Івано-Франківській області у присутності адміністратора сервісного центру Перевозчикова М. В., який перевірив відповідність інформації, внесеної до цього договору документам, які надані сторонами договору.
На підставі вказаного договору купівлі-продажу автомобіля здійснено його перереєстрацію за ОСОБА_3 з державним номерним знаком НОМЕР_4 та видано йому свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 від 11 січня 2019 року (т. 1 а. с.13, 36).
22 січня 2019 року ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу Івано-Франківського міського нотаріального округу Міщук У. Л. заяву про скасування довіреності, посвідченої 10 травня 2018 року за реєстровим № 1102 (т. 1 а. с. 11).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).
Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частина третя статті 237 ЦК України).
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України.
Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України).
Стаття 232 ЦК України регулює правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною: правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Отже, правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, є оспорюваним. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Стаття 63 СК України передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними.
Частинами першою-третьою статті 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Вищевказані правові норми визначають правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.
Частиною четвертою статті 369 ЦК України передбачено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Отже, положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
Враховуючи, що позивачем не надано доказів, що покупець автомобіля діяв недобросовісно при укладенні оспорюваного договору, оскільки згідно оскаржуваного договору він є оплатним, автомобіль передається у власність покупця після повної оплати вартості майна, яка за домовленістю сторін складає 498 437,94 грн, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
Наведений заявником як підстава для касаційного оскарження постанови апеляційного суду правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 288/710/16-ц, не підлягає врахуванню судом касаційної інстанції під час розгляду цієї справи, оскільки він є неактуальним відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.