Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 127/13946/17
провадження № 61-15627св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 07 лютого 2018 року у складі судді Вохмінової О. С. та постанову Вінницького апеляційного суду від
22 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Шемети Т. М.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з ОСОБА_2,
ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про виселення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 20 серпня 2016 року є власником квартири
АДРЕСА_1 .
Згідно з пунктом 8 договору купівлі-продажу від 20 серпня 2016 року продавець ОСОБА_6 зобов`язався погасити повністю заборгованість за комунальні та інші платежі щодо відчужуваної квартири, звільнити квартиру від речей, вилучити ключі від квартири в осіб, які їх мали, зняти з реєстрації вказаних осіб
і передати квартиру покупцеві до 20 лютого 2017 року.
Відповідно до довідки ТОВ "Житлово-Експлуатаційне Об`єднання" м. Вінниці від 19 серпня 2016 року № 1270 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
ОСОБА_4, ОСОБА_5 .
На час звернення позивача з позовом до суду в квартирі зберігаються речі відповідачів, ключ від квартири позивачу не переданий, комунальні послуги нараховуються на всіх зареєстрованих і проживаючих осіб.
Оскільки відповідачі зареєстровані і проживають в квартирі без згоди власника, у встановлений договором строк не виселились, чинять перешкоди власнику
в користуванні і розпорядженні майном, тому відповідно до статей 321, 391 ЦК України позивач просила виселити відповідачів із належної їй квартири
АДРЕСА_1 без надання іншого житла, а також стягнути з відповідачів на її користь судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 07 лютого 2018 року позов задоволено.
Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5
з квартири АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1, без надання іншого житла.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право позивача як власника квартири на вільне володіння, користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 порушене відповідачами і підлягає захисту шляхом виселення відповідачів без надання іншого житла.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним
у справі доказам.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 серпня 2020 року касаційну скаргу
ОСОБА_2 задоволено частково.
Постанову Вінницького апеляційного суду від 28 листопада 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки обставинам справи та не перевірив коли квартира вибула із власності відповідачів та на якій підставі, скільки разів спірна квартира була відчужена, з якого часу відповідачі зареєстровані та проживають у спірній квартирі, чи було укладено договір найму із попередніми власниками та чи не встановлювався для них договірний сервітут із попередніми власниками, тобто не перевірили чи не є відповідачі особами, які займають жиле приміщення без законних на те підстав. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, та не оцінив таке виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, не впливають на суть ухваленого рішення та не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції до уваги. Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального права не заслуговують на увагу, адже суд вірно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до них норми матеріального права. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне, обґрунтоване та справедливе судове рішення, яке відповідає вимогам Закону. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу,
в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона постійно проживає
з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в квартирі
АДРЕСА_1 . При цьому, квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
Судами не враховано вимоги частини другої статті 109 ЖК України", що у свою чергу спричинило порушення статті 47 Конституції України. ОСОБА_2 набула право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва на право власності на житло № НОМЕР_1 від 12 листопада 2002 року, посвідчене Виконкомом Вінницької міської ради, на 1/5 частки квартири та згодом додаткову частку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. При набутті права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 вона не отримувала кошти в кредит (позику) банку чи іншої особи та не гарантував повернення кредиту (позики) іпотекою відповідного жилого приміщення.
Однак особам, яких виселяють із жилих приміщень, якщо таке приміщення не було придбано за кошти кредиту (позику) банку чи іншої особи та не гарантувалося повернення кредиту (позики) іпотекою відповідного жилого приміщення має бути надано інше постійне жиле приміщення. Велика Палата Верховного Суду вирішила не відступати від правових висновків викладених
у постановах Верховного Суду України № 6-197цс16 від 22 червня 2016 року та № 6-1731цс16 від 21 грудня 2016 року, згідно яких стаття 109 ЖК УРСР закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Єдина можливість виселити колишнього власника
з займаного житла це одночасно з виселенням надати такій особі інше постійне жиле приміщення. Єдиним виключенням є звернення стягнення на жилі приміщення, що були придбані колишнім власником за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Суди необґрунтовано застосували частину першу статті 109 ЖК України, оскільки наведена норма є узагальнюючою та не може бути застосована як підстава виселення з жилого приміщення. Саме частини 2, 3, 4 статті 109 ЖК України дають підстави для виселення з жилих приміщень, мають правове підґрунтя для позбавлення жилих приміщень без порушення прав і свобод людини і громадянина.
Рух справи межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі на підставі: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року в справі
№ 6-197цс16, 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
22 вересня 2021 року справу передано судді-доповідачеві Краснощокову Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Суди встановили, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 20 серпня 2016 року ОСОБА_1 є власником квартири
АДРЕСА_1 .
При укладенні зазначеного договору, продавець квартири - ОСОБА_6 підтвердив, що дійсно є власником цієї квартири, не має обмежень щодо свого права розпорядження квартирою, ні квартира, ні будь-яка її частина на момент укладення цього договору нікому іншому не продана, не подарована, не відчужена іншим способом, не надана в іпотеку, не передана в оренду чи безоплатне користування, не є предметом обтяження, в податковій заставі і під забороною (арештом) не перебуває, права третіх осіб (права наймача, право застави, право довічного утримання тощо) щодо квартири відсутні, питання права власності на квартиру не є предметом судового розгляду, будь-які спори відносно зазначеної квартири відсутні, квартира не внесена до статутного капіталу юридичних осіб, у квартирі не зареєстровано місцезнаходження юридичної особи, малолітніх або неповнолітніх дітей або недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, що мають права користування квартирою немає, внаслідок продажу квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких продавець зобов`язаний утримувати за законом або договором.
Пунктом 8 договору купівлі-продажу визначено, що згідно з довідкою, виданою ТОВ "Житлово-експлуатаційне об`єднання" м. Вінниці від 19 серпня 2016 року
№ 1270, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, 1956 року народження, ОСОБА_3, 1981 року народження, ОСОБА_4, 1990 року народження, ОСОБА_5, 1990 року народження. Продавець зобов`язувався погасити повністю заборгованість за комунальними та іншими платежами щодо відчужуваної квартири, звільнити квартиру від речей, вилучити ключі від квартири в осіб, які їх мали, зняти
з реєстрації проживання вищевказаних осіб і передати квартиру покупцеві до
20 лютого 2017 року.
Однак відповідачі продовжують проживати в кватирі і зберігати свої речі, вимоги позивача щодо виселення не виконали, договір найму житла з позивачем не укладали.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2020 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 вересня 2019 року, яким відмовлено ОСОБА_4 в задоволенні позову, у тому числі і до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, витребування майна, визнання права власності на 1/5 частини квартири, залишено без змін (справа № 127/17496/18).
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК УРСР).
Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так
і норма статті 109 ЖК УРСР.
Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16).
У частині першій статті8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку
з певним місцем. Суд також повторює, що стаття8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07,
§ 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин
з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті
8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу,
а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються
в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
У статті 417 ЦПК України визначено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції не в повній мірі врахував вказівки, що містились
в постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року, не оцінив належним чином аргументи скаржника та баланс інтересів сторін, не дослідив питання виселення скаржника на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та не звернув уваги на те, що виселення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті
8 Конвенції, та є необхідним ту демократичному суспільстві; не перевірив коли квартира вибула із власності відповідачів та на якій підставі, скільки разів спірна квартира була відчужена, з якого часу відповідачі зареєстровані та проживають у спірній квартирі; не перевірив чи не є відповідачі особами, які займають жиле приміщення без законних на те підстав; не надав оцінки тому, що згідно з договором купівлі-продажу від 20 серпня 2016 року позивачу було відомо, що в квартирі проживають та зареєстровані відповідачі, а згідно
з пунктом 8 цього договору питання звільнення квартири та зняття з реєстрації осіб, які в ній проживають, передача квартири покупцеві до 20 лютого 2017 року, викладені як зобов`язання продавця - ОСОБА_6 .
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Разом з тим упункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 судові рішення про їх виселення не оскаржували, своїм правом приєднання до касаційної скарги не скористалися. Така процесуальна поведінка цих відповідачів свідчить про згоду з оскарженими судовими рішеннями.
Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_3, ОСОБА_4, та ОСОБА_5 порушує її права та інтереси за умови, що ці відповідачі судові рішення не оскаржили, тобто погодилися з ними.