Постанова
Іменем України
05 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 757/47675/18
провадження № 61-18868св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Державна казначейська служба України,
треті особи: Галицький районний суд м. Львова, Апеляційний суд Львівської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року в складі судді Остапчук Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави України через Державну казначейську службу України про відшкодування шкоди у розмірі 150 000 грн.
В обґрунтування позову вказав, що Галицьким районним судом м. Львова розглянуто його скаргу на бездіяльність та протиправні дії органу досудового розслідування щодо закриття кримінального провадження у справі № 461/6541/16-к.
Ухвалою Галицького районного суду Львівської області від 13 жовтня 2016 року у справі № 461/6541/16-к, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 листопада 2016 року, відмовлено у задоволенні його скарги на постанову про закриття кримінального провадження.
Під час розгляду цієї справи суди допустили ряд порушень: розглянули справу без матеріалів провадження, не забезпечили належні умови в судовому процесі, видали судове рішення через два тижні, тощо. Вказані судові рішення є протиправними, що спричиняє його стрес, хвилювання та інші негативні зміни у звичайному ритмі життя.
Враховуючи зазначене, позивач просив суд стягнути з держави України через Державну казначейську службу України 150 000 грн в рахунок відшкодування завданої шкоди.
У січні 2020 року ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог, в обґрунтування якої вказав, що рішенням Галицького районного суду Львівської області від 13 жовтня 2016 року у справі № 461/6170/18, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 травня 2019 року, залишено без задоволення його позов до держави Україна про відшкодування моральної шкоди, завданої посадовими особами прокуратури Львівської області. Під час розгляду цієї справи суди також допустили ряд порушень.
Враховуючи вказані обставини у сукупності, позивач, зазначивши місцевий та апеляційний суд, а також відповідних суддів вказаних судів, третіми особами у цій справі, просив суд стягнути з держави України через Державну казначейську службу України за рахунок державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь відшкодування шкоди у розмірі 800 000 грн.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що відносно ОСОБА_1 були вчинені неправомірні дії, які знаходяться у прямому причинному зв`язку із завданням останньому шкоди. Оскільки ухвала Галицького районного суду м. Львова від 13 жовтня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 02 листопада 2016 року набрали законної сили, у позивача відсутні підстави для тверджень, що ці ухвали є незаконними і внаслідок їх постановлення йому була заподіяна моральна шкода. Чинним законодавством не передбачено відшкодування моральної шкоди внаслідок ухвалення судом рішення, яке не задовольняє позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2020 року.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 201/7621/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що невиконання судових рішень у кримінальному провадженні призвело до порушення прав ОСОБА_1 та завдало йому моральної шкоди. Суди фактично поклали на позивача обовʼязок довести у нього наявність душевних страждань з приводу порушення його прав є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, повідомивши про розгляд справи Міністерство юстиції України та не звернувши уваги, що вказана особа не є стороною у справі згідно із протокольною ухвалою суду першої інстанції. Позивач надав належні та допустимі докази, що підтверджують причинно наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та негативними наслідками, натомість відповідач не довів відсутність своєї вини у заподіянні потерпілому шкоди.
Крім цього позивач разом із касаційною скаргою подав клопотання про проведення розгляду справи в режимі відеоконференції, а також клопотання про винесення окремої ухвали відносно представника Міністерства юстиції України, який, не перебуваючи у статусі сторони по справі, подав до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу.
У березні 2021 року Міністерство юстиції України подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 05 квітня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 13 жовтня 2016 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого другого слідчого відділу прокуратури Львівської області Савчук Л. О. від 28 вересня 2016 року про закриття кримінального провадження № 12016140090002632 від 01 червня 2016 року та відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні № 12016140090002632 від 21 червня 2016 року (справа № 461/6541/16-к).
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 02 листопада 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а ухвала Галицького районного суду м. Львова від 13 жовтня 2016 року залишена без змін.
Рішенням Галицького районного суду Львівської області від 13 жовтня 2016 року у справі № 461/6170/18, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 травня 2019 року, залишено без задоволення позов ОСОБА_1 до держави Україна, про відшкодування моральної шкоди, завданої посадовими особами прокуратури Львівської області.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року (протокольна) Міністерство юстиції України виключено із числа третіх осіб у цій справі.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Європейський суд з прав людини зауважив, що імунітет суддів має законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року).
Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд.
Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Закони України не передбачають можливості розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.
Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.
Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.
Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Стаття 1174 ЦК України визначає спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, зокрема, така шкода відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.
Вказане також узгоджується з положеннями частини другої статті 25 Бюджетного кодексу України, згідно із якою шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади або органу місцевого самоврядування, відшкодовується державою.
З урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Таким органом у цій справі є Державна казначейська служба України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень
У пункті 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" роз`яснено, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції судам слід мати на увазі, то при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевою самоврядування. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Враховуючи зазначене, доводи ОСОБА_1 про неналежний субʼєктний склад у цій справі є безпідставними.
Як аргументи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права у зв`язку із повідомленням про розгляд справи Міністерства юстиції України, так і відповідні доводи клопотання заявника про винесення окремої ухвали відносно дій представника вказаного органу щодо направлення до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу, колегія суддів відхиляє як такі, що не вплинули на правильність вирішення справи судами попередніх інстанцій.
З цих же підстав колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про безпідставне, на переконання позивача, залучення до участі у розгляді цієї справи місцевого та апеляційного суду в особі суддів цих судів.
Правильне визначення складу сторін у справі є запорукою ухвалення законного і справедливого судового рішення. Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.
Відповідно до положень частин першої та третьої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції помилково зазначив у якості третіх осіб Галицький районний суд м. Львів в особі судді Галицького районного суду м. Львова Волоско І. Р. та Апеляційний суд Львівської області в особі суддів Апеляційного суду Львівської області: Галапаца І. І., Березюка О. Г., Галина В. П., однак вказане не вплинуло на обсяг прав учасників процесу, оскільки у січні 2020 року ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог (а.с. 185, т. 1), у якій зазначив вказаних осіб у якості третіх осіб по цій справі.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про відшкодування шкоди з держави Україна, ОСОБА_1 вказав, що ухвалення Галицьким районним судом міста Львова та Апеляційним судом Львівської області судових рішень в рамках розгляду кримінального провадження призвело до його майнових втрат, неотриманих доходів і душевних страждань.
Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій об`єктивно врахували, що позивач на підтвердження заявлених ним позовних вимог не посилався на обставини, які у своїй сукупності свідчили б про наявність підстав для відшкодування шкоди, відповідно до статті 56 Конституції України, статей 23, 1174, 1176 ЦК України.
Установивши недоведеність факту спричинення позивачу шкоди у розумінні статей 1174, 1176 ЦК України без установлення усіх складових елементів, необхідних для цивільно-правової відповідальності за наведеними статтями закону, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Матеріали справи не містять відомостей, а позивачем не доведено, що відносно нього були вчинені неправомірні дії, які знаходяться у прямому причинному звʼязку із завданням останньому шкоди.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 201/7621/17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.