Постанова
Іменем України
12 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 725/4816/19
провадження № 61-7218св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Куцак Оленою Матвіївною, на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 грудня 2020 року у складі судді Федіної А. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О., Половінкіної Н. Ю.,
у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочину удаваним, переведення прав та обов`язків покупця, визнання недійсним договору дарування та скасування права власності,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання правочину удаваним, переведення прав та обов`язків покупця, визнання недійсним договору дарування та скасування права власності.
Свої вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовували тим, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належала квартира АДРЕСА_1 .
Упродовж 2009 року ОСОБА_5 періодично позичала у ОСОБА_3 грошові кошти на загальну суму 2 000 грн, а в 2010 року з метою позичити у ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 1 000 грн вона погодилася на пропозицію останнього передати йому у власність належну їй частку у вище вказаній квартирі. 19 березня 2010 року ОСОБА_5 на підставі відповідного договору подарувала ОСОБА_3 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, а останній в свою чергу 26 березня 2010 року подарував цю частку нерухомого майна ОСОБА_4 .
Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 19 серпня 2013 року у справі № 725/210/13 відмовлено в задоволені позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. Вказаним рішенням встановлено, що договір дарування було укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Зазначали, що фактично між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу належної їй частки квартири, оскільки ОСОБА_5, будучи допитаною в якості свідка під час судового розгляду справи № 725/210/13 зазначала, що вона дійсно позичила у ОСОБА_3 близько 3 000 грн і останній вимагав повернення боргу шляхом передачі йому у власність належної їй частки квартири. Вказані обставини також підтверджуються поясненнями ОСОБА_3, наданих працівникам поліції. При цьому, переважне право на придбання належної ОСОБА_5 частки квартири мала ОСОБА_2 як співвласник такої квартири, натомість вважають, що договір дарування був укладений саме з метою унеможливити придбання вказаної частки квартири, яка належала ОСОБА_5, ОСОБА_2
ОСОБА_2 з травня 2006 року постійно проживає в Сполучених Штатах Америки та лише у травні 2019 року їй стало відомо про відчуження її тіткою - ОСОБА_5 належної їй частки квартири, при цьому вона як співвласник, у відповідності до вимог статті 362 ЦК України, мала переважне право перед іншими особами на придбання такої частки. Натомість її не повідомляли про відчуження квартири, а тому вона була позбавлена можливості реалізувати гарантоване їй переважне право придбання частки квартири, що належала іншому співвласнику, таким чином вважає, що на неї слід перевести права та обов`язки покупця такої частки квартири.
З огляду на викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати удаваним правочином - договір дарування 1/2 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 від 19 березня 2010 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, зареєстрований приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко А. В. за № 1220 і регулювати дані відносини за правилами, які застосовуються до договору купівлі-продажу, перевести на ОСОБА_2 права та обов`язки покупця 1/2 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1, визнати недійсним договір дарування 1/2 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 ВМР № 738508 від 26 березня 2010 року, зареєстрований приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу запис в реєстрі № 763 та скасувати державну реєстрацію права власності на вказану частку за ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що не доведено належними та допустимими доказами наявності наміру у ОСОБА_5 саме на продаж належної їй частки квартири, зокрема пошук покупців з метою отримання прибутку внаслідок відчуження вказаної частки у нерухомому майні.
Також суд зазначив, що не підлягають задоволенню інші вимоги позивачів, які є похідними від вирішення питання про удаваність договору дарування від 19 березня 2010 року.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Пешотравневого районного суду міста Чернівці від 23 грудня 2020 року залишено без змін.
Судове рішення мотивовано тим, що посилання позивачів на те, що ОСОБА_5 позичала у ОСОБА_3, протягом 2010 року, грошові кошти в розмірі 3 000 грн та в рахунок повернення боргу відчужила на його користь належну їй частку в квартирі є необґрунтованими та вказані обставини не можуть бути доказом, який підтверджує удаваність договору дарування від 19 березня 2010 року, оскільки такі грошові кошти є істотною умовою іншого договору, а саме договору позики та відповідно відносини, що виникли між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з приводу позичених нею коштів не можуть регулюватись нормами, які застосовуються до договорів купівлі-продажу. Інших доказів на підтвердження платності договору дарування від 19 березня 2010 року позивачами надано не було. Також, позивачами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження спрямованості волі сторін правочину на укладення договору купівлі-продажу 1/2 частки квартири, тобто відсутності у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин.
Отже, доводи позивачів про підтвердження факту приховування сторонами договору дарування від 19 березня 2010 року укладення договору купівлі-продажу є припущенням.
Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що інші вимоги позивачів є похідними від вирішення питання про удаваність договору дарування від 19 березня 2010 року.
Разом з тим, у рішенні Першотравневого районного суду міста Чернівці від 19 серпня 2013 року, на яке посилаються позивачі, суд першої інстанції не міг встановити, що спірний договір було укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з метою приховання іншого правочину, оскільки це не було предметом розгляду у вказаній справі № 725/210/13.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2021 року ОСОБА_1 через адвоката Куцак О. М., подав касаційну скаргу на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 грудня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 29 березня 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків викладених щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 727/11811/18 та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 відповідно до яких, тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з вчиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Проте, судами попередніх інстанцій не було встановлено який саме правочин було вчинено сторонами та не було вирішено спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Крім того, рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 19 серпня 2013 року у справі № 725/210/13-ц було встановлено, що договір дарування укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з метою приховання іншого правочину.
Разом з тим, судом не було застосовано закон щодо захисту інтересів співвласника житла - ОСОБА_2 . Жодних доказів дотримання прав та законних інтересів співвласниці ОСОБА_2 при укладенні оскаржуваного правочину судом не встановлено.
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Першотравневого районного суду міста Чернівці.
03 червня 2021 року справа № 725/4816/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 квітня 2001 року, власником іншої частки квартири в розмірі 1/2 є ОСОБА_2, відповідно до копії договору купівлі-продажу від 11 квітня 2003 року.
19 березня 2010 року ОСОБА_5 подарувала свою частку в квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_3, уклавши відповідний нотаріально посвідчений договір, а ОСОБА_3 в свою чергу 26 березня 2010 подарував вказану частку квартири ОСОБА_4 .
У січні 2013 року ОСОБА_5 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_2, про визнання недійсним договору дарування від 19 березня 2010 року, з підстав передбачених статтею 233 ЦК України, а також про витребування майна з чужого незаконного володіння. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 серпня 2013 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 жовтня 2013 року, в задоволенні вказаного позову було відмовлено.
ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5 померла, що підтверджується актовим записом про смерть № 2015.
Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 липня 2020 року в якості її правонаступника залучено ОСОБА_1, якому роз`яснено, що усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.
Також встановлено, що з 2006 року ОСОБА_2 проживає в Сполучених Штатах Америки.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Стаття 655 ЦК України закріплює законодавче визначення договору купівлі-продажу, згідно з яким за цим договором одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Судами встановлено, що 19 березня 2010 року ОСОБА_5 на підставі договору дарування подарувала ОСОБА_3 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
На підтвердження платності договору дарування від 19 березня 2010 року позивачі посилалися на те, що ОСОБА_5 позичала у ОСОБА_3, протягом 2010 року, грошові кошти в розмірі 3 000 грн та в рахунок повернення боргу відчужила на його користь належну їй частку в квартирі.
Разом з тим, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що грошові кошти є істотною умовою іншого договору, а саме договору позики та відповідно відносини, що виникли між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з приводу позичених нею коштів не можуть регулюватись нормами, які застосовуються до договорів купівлі-продажу.
Доказів на підтвердження оплатності договору дарування від 19 березня 2010 року позивачами надано не було.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахувавши вимоги вказаних норм права та встановивши, що укладаючи спірний договір дарування, сторони договору повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, позивачі не обґрунтували удаваності договору дарування квартири з метою приховання іншого правочину, не надали належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля обох сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання оспорюваного договору удаваним.
Воля сторін договору на дарування спірної квартири зафіксована у нотаріально посвідченому договорі дарування та відсутні докази про намір сторін укласти інший договір.
Крім того, інші позовні вимоги є похідними від вирішення питання про удаваність договору дарування від 19 березня 2010 року, а тому задоволенню не підлягали, про що правильно зазначено судами попередніх інстанцій.
За правилами частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Враховуючи викладене, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 19 серпня 2013 року у справі № 725/210/13 було надано оцінку обставинам справи, проте судом не було встановлено саме факту того, що вказаний договір дарування був укладений з метою приховання іншого правочину, оскільки не входило у предмет доказування у справі встановлення такого факту.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 727/11811/18 та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами попередніх інстанцій не суперечать правовій позиції, яка викладена в зазначених постановах Верховного Суду та Верховного Суду України.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судом не було застосовано закон щодо захисту інтересів співвласника житла - ОСОБА_2 є безпідставними з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.
У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.
Переважне право перед іншими особами на купівлю частки майна, яке знаходиться у спільній власності, з`являється у співвласника при продажі майна, проте в даній справі встановлено, що 1/2 частки квартири була подарована відповідно до договору дарування від 19 березня 2010 року. Отже, на зазначені правовідносини положення статті 362 ЦК України не поширюються.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.