Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 278/156/16-ц
провадження № 61-3108св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Тетерівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, Третя житомирська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Пилипчук Павло Петрович, на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 29 серпня 2019 року у складі судді Зубчук І. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Талько О. Б., Коломієць О. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Тетерівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, Третя житомирська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за законом та визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним.
Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3, після його смерті відкрилася спадщина на нерухоме майно, зокрема житловий будинок АДРЕСА_1 .
На час відкриття спадщини після смерті батька вона була малолітньою, у віці 9 років, та проживала із своєю матір`ю ОСОБА_4, яка ІНФОРМАЦІЯ_2 померла.
Після смерті батьків вона постійно проживала у м. Житомирі під опікою своєї тітки.
Про наявність спадкового майна після смерті батька її баба ОСОБА_2 та інші родичі від неї приховували, тому лише у грудні 2015 році вона дізналася про наявність такого.
31 липня 2008 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті сина ОСОБА_3
ОСОБА_1 вважає, що оскільки на час відкриття спадщини вона була неповнолітньою, то відповідно до статті 535 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР) мала право на обов`язкову частку в спадщині після смерті батька.
При видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус не пересвідчився у наявності заповіту, не перевірив коло спадкоємців, зокрема, осіб, які мають право на обов`язкову частку в спадщині, тому порушив вимоги Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03 березня 2004 року № 20/5, яка була чинною на час вчинення нотаріальної дії.
Отже, свідоцтво про право на спадщину за заповітом видане незаконно, оскільки заповіту ОСОБА_3 не складав, нотаріусу його не було надано. ОСОБА_2, подаючи заяву про прийняття спадщини, приховала від нотаріуса інформацію про наявність інших спадкоємців, у тому числі неповнолітньої рідної дочки спадкодавця.
Відповідно до статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вона є такою, що прийняла спадщину, оскільки на момент відкриття спадщини після смерті була малолітньою.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила поновити їй строк позовної давності, як такий, що пропущений з поважних причин; визнати за нею право власності у порядку спадкування за законом на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 31 липня 2008 року на цілу частку спадкового майна ОСОБА_3, яке складається з житлового будинку АДРЕСА_1, видане державним нотаріусом Третьої житомирської державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Справа судами розглядалась неодноразово.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 03 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 31 липня 2008 року на ім`я ОСОБА_2 нотаріусом Третьої житомирської державної нотаріальної контори Андрусом А. В., зареєстроване в реєстрі за № 2-1555.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 11 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 03 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 14 червня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (провадження № 61-6207св18).
Суд касаційної інстанції постановив, що суди, вирішуючи спір, не врахували, що на вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину поширюється загальний строк позовної давності, і, дійшовши висновку про обґрунтованість позову, не вирішили питання щодо строку позовної давності, не зазначили у рішеннях, коли позивачу стало відомо про те, що дії відповідача порушують її право на частку у спадковому майні.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 29 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суди виходили із того, що відповідно до частини другої статті 553 ЦК Української РСР спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини, вважається таким, що відмовився від неї. Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів того, що протягом шести місяців із дня відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 в інтересах позивача до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини зверталися її мати або опікун із заявою про прийняття спадщини після смерті батька позивача, як і доказів звернення до суду в інтересах позивача з позовом про продовження строку на прийняття спадщини. Досягнувши повноліття ІНФОРМАЦІЯ_3, позивач не подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Пилипчук П. П., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 29 серпня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 січня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 29 серпня 2019 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 15 січня 2020 року заявник зазначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), та у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 209/1795/18 (провадження № 61-14842св19), від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298св18).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що відповідно до статті 535 ЦК Української РСР неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше 2/3 частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов`язкова частка).
Крім того, свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім`я відповідача було видане за неіснуючим заповітом.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Пилипчук П. П., не підлягає задоволенню, оскільки не містить підстав неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Пилипчук П. П., на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 29 серпня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 січня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У березні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Пилипчук П. П., на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 29 серпня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 січня 2020 року і витребувано із Житомирського районного суду Житомирської області цивільну справу № 278/156/16-ц
Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Пилипчук П. П., не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, є дочкою ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1, виданим 27 квітня 1990 року Денишівською сільською радою Житомирського району Житомирської області.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після його смерті відкрилася спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Згідно з даними погосподарської книги за 1991-1995 роки № 6 Денишівської сільської ради Житомирської області ОСОБА_3 на час смерті належав житловий будинок АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки Комунального підприємства "Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації" від 09 липня 2007 року № А-192 за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 не зареєстровано.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 01 квітня 2008 року у справі № 2-676/08 позов ОСОБА_2 до територіальної громади в особі Денишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області про визнання права власності на будинок та визначення додаткового строку для прийняття спадщини задоволено.
Визнано, що житловий будинок АДРЕСА_1 на праві власності належав ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визначено ОСОБА_2 додатковий строк, а саме три місяці з дня набрання рішенням законної сили, для подання нею заяви до Третьої житомирської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини ОСОБА_3
31 липня 2008 року ОСОБА_2 звернулася до Третьої житомирської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 сина ОСОБА_3 .
Державним нотаріусом Третьої житомирської державної нотаріальної контори Андрусом А. В. 31 липня 2008 року видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадкоємцем цілої частки майна ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є його мати ОСОБА_2, спадкове майно складається з житлового будинку АДРЕСА_1 .
31 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Третьої житомирської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до постанови Третьої житомирської державної нотаріальної контори від 24 червня 2016 року № 734/02-31 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії ОСОБА_1, відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа на земельну ділянку, загальною площею 0,25 га, на АДРЕСА_1 та витягу з Державного земельного кадастру.
Згідно з постановою Третьої житомирської державної нотаріальної контори від 24 червня 2016 року № 735/02-31 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії ОСОБА_1, відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з тим, що Третьою житомирською державною нотаріальною конторою вже видано свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно, зокрема житловий будинок АДРЕСА_1 на ім`я іншого спадкоємця першої черги.
Листом Головного територіального управління юстиції у Житомирській області від 30 червня 2016 року № 682/2.2/2.1-31 повідомлено ОСОБА_1, що 31 липня 2008 року державним нотаріусом Третьої житомирської державної нотаріальної контори Андрусом А. В. видано свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_2 . Водночас у назві свідоцтва було допущено описку та зазначено не "свідоцтво про право на спадщину за законом", а "свідоцтво про право на спадщину за заповітом", інформація про відсутність заповіту підтверджується витягом зі Спадкового реєстру від 27 травня 2008 року № 14749885.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" судам роз`яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. У разі коли спадщина, яка відкрилась до набуття чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
Таким чином, оскільки спадщина після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 відкрилась у період чинності ЦК Української РСР, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Згідно із статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.
Статтею 529 ЦК Української РСР передбачено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Враховуючи час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3, порядок видачі свідоцтва про право на спадщину було врегульовано Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, чинною на час виникнення спірних правовідносин (далі - Інструкція).
Відповідно до пункту 109 Інструкції свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.
Свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною третьою статті 549, частиною другою статті 551 ЦК Української РСР, - не раніше зазначених строків. Свідоцтво про право на спадщину при спадкоємстві як за законом, так і за заповітом, може бути видане і раніше встановлених законом строків, якщо в державній нотаріальній конторі є відомості про те, що, крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена (пункт 112 Інструкції).
Пунктом 113 цієї Інструкції передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до вимог статті 524 ЦК Української РСР ОСОБА_2 прийняла спадщину за законом після смерті свого сина ОСОБА_3 і отримала свідоцтво про право на спадщину на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Позивач ОСОБА_1 у передбачений законодавством строк не зверталася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 . На обґрунтування своїх позовних вимог вона посилається на те, що свідоцтво про прийняття спадщини за заповітом, видане на ім`я ОСОБА_2, підлягає визнанню недійсним, оскільки ОСОБА_3 не складав заповіту на ім`я ОСОБА_2 .
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено і не спростовано матеріалами справи, що відповідно до листа Головного територіального управління юстиції у Житомирській області від 30 червня 2016 року № 682/2.2/2.1-31 повідомлено ОСОБА_1, що 31 липня 2008 року державним нотаріусом Третьої житомирської державної нотаріальної контори Андрусом А. В. видано свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_2 водночас у назві свідоцтва було допущено описку та зазначено не "свідоцтво про право на спадщину за законом", а "свідоцтво про право на спадщину за заповітом", інформація про відсутність заповіту підтверджується витягом зі Спадкового реєстру від 27 травня 2008 року № 14749885.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 також вказала на те, що вона на час смерті батька ОСОБА_3 була малолітньою особою, а отже, має право на обов`язкову частку спадщини.
Суди попередніх інстанцій правильно звернули увагу на те, що відповідно до ЦК Української РСР право на обов`язкову частку спадщини могло мати місце лише при спадкуванні за заповітом. Перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, та розмір цієї частки визначено статтею 535 ЦК Української РСР: право на обов`язкову частку в спадщині мають неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов`язкова частка).
Згідно з матеріалами справи, що переглядається, заповіт спадкодавець ОСОБА_3 не складав, спадщина після його смерті відкрилась за законом.
Відповідно до підпункту "в" пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 року № 2 "Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні" спадкоємець, який претендує на обов`язкову частку у спадщині, повинен подати заяву про прийняття спадщини. Фактичне прийняття обов`язкової частки у спадщині законодавством не передбачено.
Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 560 ЦК Української РСР, яка була чинною на момент відкриття спадщини, є правом, а не обов`язком спадкоємця.
Відповідно до статті 14 ЦК Української РСР за неповнолітніх, які не досягли п`ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Неповнолітні віком від п`ятнадцяти до вісімнадцяти років вправі укладати угоди за згодою свої батьків (усиновителів) або піклувальників (частина перта статті 13 ЦК Української РСР).
Суди попередніх інстанцій встановили, що на час смерті ОСОБА_3 його дочці ОСОБА_1 виповнилося 9 років і у передбачений законодавством строк її законні представники або опікун до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 не зверталися.
Відповідно до статті 550 ЦК Української РСР строк для прийняття спадщини, встановлений законом, може бути продовжено судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Аналогічна норма міститься у статті 1272 ЦК України.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення нею дій для прийняття спадщини після смерті батька.
Крім того, необізнаність особи про наявність спадкового майна не є поважною причиною пропуску строку звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Представником відповідача було заявлено про застосування до спірних правовідносин інституту позовної давності, і позивач подала заяву про поновлення строку позовної давності.
Застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)).
Суди першої та апеляційної інстанцій, врахувавши на виконання вимог частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року, дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову за його безпідставністю, оскільки позивач не надала доказів прийняття нею спадщини і порушення її прав.
Колегія суддів не бере до уваги посилання ОСОБА_1 в касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), оскільки ці справи стосуються вирішення питання щодо поновлення строку звернення до суду з позовом, а у справі, що переглядається, це питання не вирішувалося як наслідок відмови у позові за його необґрунтованістю.
Щодо посилання в касаційній скарзі на незастосування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 209/1795/18 (провадження № 61-14842св19), від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298св18), то колегія суддів їх також відхиляє, тому що в цих справах інші фактичні обставини справи.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).