Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 465/4478/14-ц
провадження № 61-7756св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - Центр соціально-психологічної допомоги у Львівській області;
відповідач - ОСОБА_1 ;
треті особи: служба у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації, служба у справах дітей Франківського району м. Львова, Львівський міський центр соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну
скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року у складі судді Гулієвої М. І.
та постанову Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року
у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2014 року Центр соціально-психологічної допомоги у Львівській області (далі - Центр) звернувся до суду з позовом, який було уточнено,
до ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Львівської облдержадміністрації, служба у справах дітей Франківського району
м. Львова, Львівський міський центр соціальних служб для сім?ї та молоді,
в якому просив виселити ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, із Центру, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що за клопотанням Львівського міського голови від 24 жовтня 2011 року ОСОБА_1 разом із сином - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, була зарахована у Центр, як жертва психологічного насильства з боку її чоловіка.
03 листопада 2011 року між Центром та ОСОБА_1 було укладено договір про тимчасове перебування у Центрі, згідно з умов якого останній надано
у тимчасове безоплатне користування для проживання місце у кімнаті АДРЕСА_3. Відповідно до типового Положення про Центр соціально-психологічної допомоги максимальний строк перебування особи у Центрі становить 90 днів. На підставі клопотань Львівського міського голови та особистих заяв ОСОБА_1, остання протягом 2011-2014 років неодноразово зараховувалася у Центр, де їй разом із сином надавалося тимчасове проживання і харчування.
Разом з тим, під час перебування у Центрі відповідачка систематично порушувала правила внутрішнього розпорядку та умов договору про тимчасове перебування, що підтверджується відповідними актами
від 16 лютого 2012 року, від 23 вересня 2013 року, від 11 грудня 2013 року, від 19 листопада 2015 року та від 25 листопада 2015 року. Крім того,
у порушення умов укладеного договору, ОСОБА_1 не докладала зусиль
для вирішення своїх соціальних проблем протягом терміну перебування
у Центрі. Згідно з акту соціального інспектування від 02 липня 2014 року житло за місцем реєстрації ОСОБА_1 є придатним для проживання,
але потребує ремонту. Кошти, які виділялись ОСОБА_1 для ремонту квартири, використовувалися нею не за призначенням. При цьому проблема насильства була усунена, так як з вересня 2011 року відповідачка зі своїм чоловіком не проживала, а 09 липня 2012 року шлюб між ними розірвано.
Враховуючи те, що максимальний строк перебування особи у Центрі становить 90 днів і строк перебування ОСОБА_1 у Центрі закінчився,
вона у добровільному порядку відмовляється звільнити займане нею приміщення, позивач просив суд виселити ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, із Центру, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року позов Центру задоволено. Виселено ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, із Центру за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 порушувала умови договору про тимчасове перебування у Центрі, а саме вимоги пунктів 3.8, 3.9, 3.10., 3.11 цього договору, проживає у Центрі без належних правових підстав, оскільки строк тимчасового проживання згідно з наказу від 19 лютого 2014 року "Про зарахування ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 у Центрі" закінчився, а 09 вересня 2015 року видано наказ директора Центру про її відрахування, який є чинним на час ухвалення рішення суду у цій справі. При цьому складні життєві обставини, які були підставою для надання тимчасового притулку, а саме-психологічне насильство в сім`ї відповідачки, відпали, оскільки, шлюб ОСОБА_1 з ОСОБА_6 розірвано ще у 2012 році.
Щодо незадовільних умов проживання за місцем реєстрації відповідачки у власному житлі, то суд указав, що згідно з частиною першою статті 151 ЖК УРСР обов`язком саме відповідачки є належне утримання житла та його ремонт.
Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції
вірно встановлені фактичні обставини справи, правильно застосовані норми матеріального та процесуального права.
Постановою Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу апеляційного суду Львівської області
від 13 лютого 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-34870св18).
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року - без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд, виконавши вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судового рішення, також зазначив, що ОСОБА_1 була повідомлена про необхідність звільнення житлового приміщення до 01 листопада 2015 року, проте добровільно звільнити займану кімнату відмовляється, тобто вона самоправно займає житлове приміщення, чим порушує права позивача. Будь-яких доказів на підтвердження факту правомірності проживання і користування спірним жилим приміщенням відповідачкою не надано. При цьому відповідачка та її син забезпечені житлом, однак протягом тривалого часу (на цей час вже понад 9 років) нею не вживається жодних заходів щодо приведення свого житла у належний стан, незважаючи на неодноразові отримання від держави допомоги з цією метою. Отже, їх виселення з Центру не буде надмірним тягарем та не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки їх подальше проживання, без достатніх правових підстав, порушує виконання Центром своїх завдань, зокрема, щодо надання притулку особам, які дійсно цього потребують.
Крім того, апеляційний суд зазначив про можливість розгляду справи за відсутності відповідачки, оскільки остання, незважаючи на повідомлення про дату, час і місце розгляду справи у судові засідання, призначені
на 16 липня 2020 року, 08 жовтня 2020 року та 12 листопада 2020 року, неодноразово не з`являлася. При цьому відповідачці було направлено повідомлення на електронну адресу, з якої до суду апеляційної інстанції надходило її клопотання про відкладення розгляду справи, призначеної
на 18 березня 2020 року, яке було задоволено судом. Разом з тим,
в мережі Інтернет на сайті "Судова влада" було опубліковано відомості про дату, час і місце розгляду справи, проте відповідачка, маючи можливість ознайомитися з цією інформацією, у судове засідання апеляційного суду неодноразово не з`являлася, про причини своєї неявки суду не повідомляла. Водночас відповідачка, як сторона судового процесу, зобов`язана
з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та обов`язками.
При цьому суд послався на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддівПершої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2021 року клопотання
ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження заочного рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року
та постанови Львівського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року.
Клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору задоволено. Звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Франківського районного суду м. Львова.
У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2021 року справу
за позовом Центру до ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Львівської облдержадміністрації, служба у справах дітей Франківського району м. Львова, Львівський міський центр соціальних служб для сім?ї та молоді, про виселення призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення позову, оскільки належним чином не дослідили усіх обставин справи, не врахували її доводів та заперечень. Суди встановили факти порушення умов договору, зафіксовані у актах, проте достовірність таких актів не перевірялося. Судами не було взято до уваги та не досліджено її клопотання про потребу об`єктивного та неупередженого інспектування житла за місцем її реєстрації, оскільки таке інспектування було проведено позивачем, який зацікавлений у його результатах. У грудні 2019 року службою у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації було проведено обстеження квартири за місцем її реєстрації, за результатами якого було встановлено, що для повноцінного розвитку, проживання та виховання дитини немає належних умов у квартирі. З невідомих причин служба у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації не повідомила суд про ці нові обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, апеляційний суд при новому розгляді справи не здійснив перевірку та оцінку тих обставин, на які вказав Верховний Суд при попередньому касаційному перегляді справи, а саме, чи найкращим чином забезпечуються інтереси дитини, чи не становитиме для відповідачів, у тому числі неповнолітньої дитини, надмірний тягар їх виселення з соціального житла.
Крім того, апеляційний суд розглянув її апеляційну скаргу на заочне рішення суду першої інстанції у справі про її та малолітньої дитини виселення
без її участі, оскільки не повідомив про час і місце розгляду справи.
У матеріалах справи відсутні докази про вручення їй повідомлення про час і місце розгляду справи, а посилання апеляційного суду на те, що її було повідомлено на електронну адресу є безпідставними, так як вона не зазначала електронну пошту як засіб офіційного звʼязку. 26 грудня
2019 року не відбулося слухання справи, оскільки саме позивач не зʼявився у судове засідання та не було доказів отримання ним повістки, а тому твердження апеляційного суду про те, що вона не брала активної участі
у справі, так як не зацікавлена у своєчасному її розгляді, не відповідає дійсності.
Відзив на касаційну скаргу до касаційної інстанції не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
За клопотанням Львівського міського голови від 24 жовтня 2011 року наказом директора Центру від 03 листопада 2011 року ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, була зарахована у Центр, як жертва психологічного насильства з боку її чоловіка. Їм надано право на тимчасове проживання і харчування у Центрі.
03 листопада 2011 року між Центром та ОСОБА_1 було укладено договір про тимчасове перебування у Центрі, згідно з умовами якого ОСОБА_1 надано у тимчасове безоплатне користування для проживання терміном до 90 днів місце у кімнаті АДРЕСА_3.
Відповідно до пункту 3.3 вищевказаного договору ОСОБА_1 зобов`язувалася дотримуватись Правил внутрішнього розпорядку, а згідно з пункту 3.5 докладати активних зусиль до якнайшвидшого вирішення власних соціальних проблем.
У пункті 3.6 вказаного договору ОСОБА_1 зобов`язувалася вирішити повністю або частково власні соціальні проблеми протягом терміну перебування у Центрі, а саме протягом 90 днів.
Пунктами 3.10-3.11 відповідачка зобов`язувалася дбайливо ставитись до майна Центру, приміщень та речей, наданих для особистого вжитку, утримувати кімнату, в якій проживає та інші приміщення, якими користується, у чистоті та порядку.
Згідно з пункту 3.15 договору ОСОБА_1 зобов`язувалася звільнити кімнату та залишити її у належному санітарному вигляду після закінчення терміну дії договору.
Відповідно до пункту 7.1 договору про тимчасове перебування у Центрі термін дії договору з 03 листопада 2011 року по 03 лютого 2012 року.
У подальшому, протягом 2011-2014 років ОСОБА_1 неодноразово зараховувалась у Центр, де їй разом з сином надавалось тимчасове проживання.
Під час проживання у Центрі ОСОБА_1 неодноразово порушувалися правила внутрішнього розпорядку та умови договору про тимчасове перебування, що підтверджується відповідними актами від 16 лютого
2012 року, від 23 вересня 2013 року, від 11 грудня 2013 року,
від 19 листопада 2015 року та від 25 листопада 2015 року.
Наказом директора Центру від 09 вересня 2015 року ОСОБА_1 та
ОСОБА_5, 2009 року народження, відраховано з Центру у зв`язку
з порушенням пунктів 3.8, 3.9, 3.10, 3.11 договору про тимчасове перебування та відсутністю дозвільних документів на тимчасове перебування у Центрі.
08 серпня 2013 року було здійснено соціальне інспектування сімʼї
ОСОБА_1, за результатами якого встановлено, що у квартирі
АДРЕСА_2 зареєстровано 5 осіб, у тому числі,
ОСОБА_1, її син - ОСОБА_2, 2009 року народження, квартира двокімнатна, загальною площею 44 кв. м, квартира власна, належить до житлово-будівельного кооперативу, наявні всі комунікації, заборгованість за житлово-комунальні послуги складає близько 22 тис. грн, помешкання придатне для проживання.
Згідно з акту обстеження умов проживання від 02 квітня 2014 року
квартири АДРЕСА_2 на підставі звернення
ОСОБА_1, встановлено, що умови для проживання дитини незадовільні, оскільки квартира потребує ремонту та генерального прибирання. Суттєвих перешкод для приведення житлового приміщення до належного стану не виявлено.
Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов у квартирі
АДРЕСА_2 від 17 листопада 2015 року одна кімната придатна для проживання, але потребує генерального прибирання, решта квартири потребує ремонту та прибирання.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Предметом спору у справі, яка переглядається, є виселення відповідачки
та її малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1,
з Центру.
Отже, необхідно дослідити правовий статус та діяльність Центру.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2004 року № 608
(яка була чинною на час розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції) затверджено Типове положення про центр соціально-психологічної допомоги (далі - Типове положення).
Відповідно до пункту 1 Типового положення Центр є закладом, що утворюється місцевим органом виконавчої влади та органом місцевого самоврядування і надає соціальні послуги особам, які внаслідок стихійного лиха, учинення стосовно них злочину, насильства (у тому числі в сім`ї) або реальної загрози його вчинення та за інших обставин (далі - особи, які опинилися у складних життєвих обставинах), наслідки яких вони не можуть подолати самостійно
Закон України "Про соціальні послуги"визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім`ям, які перебувають у складних життєвих обставинах.
Згідно з частиною другою статті 16 цього Закону соціальні послуги за типами поділяються на: 1) прості соціальні послуги, що не передбачають надання постійної або систематичної комплексної допомоги (інформування, консультування, посередництво, надання притулку, представництво інтересів, тощо); 2) комплексні соціальні послуги, що передбачають узгоджені дії фахівців з надання постійної або систематичної комплексної допомоги (догляд, виховання, спільне проживання, соціальний супровід, кризове втручання, підтримане проживання, соціальна адаптація, соціальна інтеграція та реінтеграція тощо); 3) комплексні спеціалізовані соціальні послуги, що надаються певній категорії отримувачів соціальних послуг
(ВІЛ-інфікованим особам, особам із залежністю від психотропних речовин, особам, які постраждали від торгівлі людьми, біженцям, особам із психічними розладами та іншим); 4) допоміжні соціальні послуги, що надаються у вигляді натуральної допомоги (продукти харчування, предмети і засоби особистої гігієни, санітарно-гігієнічні засоби для прибирання, засоби догляду, одяг, взуття та інші предмети першої необхідності, організація харчування, забезпечення паливом тощо) та технічних послуг (транспортні послуги, переклад жестовою мовою тощо).
При цьому, надання притулку є однією із базових соціальних послуг (пункт 5 частина шоста статті 16 вказаного Закону).
У підпункті 1 пункту 5 Типового положення визначено, що Центр відповідно до покладених на нього завдань надає в умовах цілодобового стаціонару допомогу та тимчасовий притулок особам, які опинилися у складних життєвих обставинах і потребують тимчасового притулку, у разі відсутності у зазначених осіб засобів до існування, а також забезпечує їх харчуванням
у порядку, визначеному Міністерством сім`ї, молоді та спорту.
Надання такої соціальної послуги, як притулок здійснюється Центром після зарахування на підставі наказу директора до центру осіб, які опинилися
у складних життєвих обставинах (пункт 9 Типового положення).
Типовим положенням також визначено максимальний термін перебування осіб у Центрі, який становить 90 діб.
Згідно із пунктом 12 Типового положення відрахування з центру особи здійснюється згідно з наказом директора центру, що видається на підставі: письмової заяви такої особи; закінчення встановленого строку перебування у центрі; одноразового грубого або систематичного (більше одного разу) порушення Правил внутрішнього розпорядку центру, затверджених його директором; усунення обставин, за яких особа потрапила до центру.
Судом установлено, що між сторонами укладено договір про тимчасове перебування у Центрі, відповідачка була ознайомлена з Правилами внутрішнього розпорядку Центру і підписала зобов`язання про те, що у разі недотримання нею умов договору та правил, договір розривається (припиняється його дія в односторонньому порядку), а її та членів сім`ї буде терміново виселено, що узгоджується з положеннями пункту 6.7. договору.
Відповідно до частини першій статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Свобода договору закріплена у статті 627 ЦК України, виходячи зі змісту якої відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Згідно з частиною першою статті 651 ЦК Українизміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 826 ЦК Україниу разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які
за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою та другої статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, щовідповідачкою неодноразово порушувалися умови договору про тимчасове перебування
у Центрі, а також Правила внутрішнього розпорядку Центру і вказані обставини нею не спростовано. Строк перебування відповідачки згідно
з наказу від 19 лютого 2014 року "Про зарахування ОСОБА_1
та ОСОБА_2 у Центрі" закінчився. У зв`язку з цим наказом директора Центру від 09 вересня 2015 року відповідачку разом із сином було відраховано з Центру, що за своєю суттю прирівнюється до припинення (розірвання) договору, та має своїм наслідком їх виселення.
Відповідачка була повідомлена про необхідність звільнення житлового приміщення до 01 листопада 2015 року, проте у добровільному порядку звільнити займану кімнату відмовляється, тобто вона самоправно займає житлове приміщення, а доказів на підтвердження факту правомірності проживання і користування спірним жилим приміщенням нею не надано. При цьому відповідачка та її син забезпечені житлом, однак протягом тривалого часу (на цей час вже понад 9 років) нею не вживається жодних заходів щодо приведення свого житла у належний стан, незважаючи на неодноразові отримання від держави допомоги з цією метою.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
За змістом статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до статті 18 Закон України "Про охорону дитинства" держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Враховуючи умови укладеного з відповідачкою договору, її син набув речове (сервітутне) право на притулок у Центрі, як член сім`ї, і таке підлягає припиненню в обраний позивачем спосіб, на підставі положень статті 406 ЦК України.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію від 04 листопада 1950 року
та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конвенціїкожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року
у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" зазначено, що поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було
у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин,
а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, враховуючи той факт, що відповідачка та її син забезпечені житлом, яке належить на праві власності, проте протягом тривалого часу нею не вживається заходів щодо приведення свого житла у належний стан, незважаючи на неодноразові отримання від держави допомоги з цією метою, її виселення разом з сином із Центру не буде надмірним тягарем та не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки їх подальше проживання, без достатніх правових підстав, порушує виконання Центром своїх завдань, зокрема, щодо надання притулку особам, які дійсно цього потребують.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції належним чином не повідомив її про час, дату та місце судового засідання й розглянув апеляційну скаргу за її відсутності, не можуть бути прийняті судом.
Згідно з висновком Верховного Суду, який викладено у постанові
від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження
№ 61-22682св19), якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного
і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті.
Апеляційний суд зазначив про можливість розгляду справи за відсутності відповідачки, оскільки остання, незважаючи на повідомлення про дату, час
і місце розгляду справи у судові засідання, призначені на 16 липня
2020 року, 08 жовтня 2020 року та 12 листопада 2020 року, неодноразово
не з`являлася. При цьому відповідачці було направлено повідомлення
на електронну адресу, з якої до суду апеляційної інстанції надходило
її клопотання про відкладення розгляду справи, призначеної на 18 березня 2020 року, яке було задоволено судом. Разом з тим, в мережі Інтернет на сайті "Судова влада" було опубліковано відомості про дату, час і місце розгляду справи, проте відповідачка, маючи можливість ознайомитися з цією інформацією, у судове засідання апеляційного суду неодноразово не з`являлася, про причини своєї неявки суду не повідомляла. Водночас відповідачка, як сторона судового процесу, враховуючи тривалість розгляду справи, а саме з липня 2014 року, зобов`язана з розумним інтервалом часу, при тому, що саме вона подала апеляційну скаргу, сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та обов`язками.
Верховний Суд виходить із того, що апеляційний суд вживав усіх необхідних заходів для повідомлення ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду її справи, яка знаходиться у провадженні суду з 2014 року, проте остання протягом тривалого часу не виявила достатньої обачності та інтересу щодо розгляду справи за її апеляційною скаргою. При цьому відповідачка повідомлялася про дату судового засідання у порядку, передбаченому статтею 130 ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги висновки суду не спростовують,
на законність судових рішень не впливають, а в основному направленні
на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду