Постанова суду № 692/932/19 від 04.10.2021 про встановлення порядку користування житловим будинком із господарськими спорудами та вселення

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 692/932/19

провадження № 61-5642св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - ОСОБА_4,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2020 року у складі судді Чепурного О. П. та постанову Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Вініченка Б. Б.,

Бондаренка С. І., Новікова О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про встановлення порядку користування житловим будинком із господарськими спорудами та вселення,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про встановлення порядку користування житловим будинком із господарськими спорудами та вселення.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона разом із відповідачами є співвласниками житлового будинку з господарськими спорудами, який розташований на АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, виданого органом приватизації Великохутірської сільської ради Драбівського району Черкаської області 09 березня 2010 року.

У вказаному будинку позивач проживала в період із 2000 року по травень 2015 року, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з відповідачем

ОСОБА_2, але через протиправну поведінку останнього вимушена була залишити житло, розірвати з ним шлюб та шукати місце проживання і роботу в іншому місті.

Рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2018 року у справі № 692/771/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні та володінні житловим будинком шляхом його реального поділу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Великохутірської сільської ради Драбівського району Черкаської області про визнання частково недійсним розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності, у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Вказаним рішення у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, оскільки поділ житлового будинку в натурі відповідно до ідеальних часток співвласників 1/3 до 2/3 неможливий. При цьому вимоги щодо встановлення порядку користування майном без його реального розподілу з урахуванням інтересів кожного із співвласників спірного будинку позивачем не заявлялися.

З урахуванням зазначеного висновку суду, посилаючись на те, що вона позбавлена можливості користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ОСОБА_1 просила суд вселити її у житловий будинок на

АДРЕСА_1 ; встановити порядок користування житловим будинком із надвірними спорудами

на АДРЕСА_1 відповідно до ідеальних часток співвласників у співвідношенні 1/3 до 2/3,

а саме: виділити ОСОБА_1 кімнату № 5, площею 8,8 кв. м та гараж, літ. "Г"; виділити відповідачам кімнату № 6, площею 8,7 кв. м та сарай літ. "Д";

у спільне користування виділити кімнати № 3 та № 4, площею 12 кв. м та 15,5 кв. м відповідно, кухню № 7, площею 8,8 кв. м, ванну кімнату літ "№ 8", коридор № 2, веранду № І, погріб літ. "Б", літню кухню літ. "В", вбиральню літ. "Ж", колодязь літ. "3", огорожу літ. "№ 1" та "№ 5", ворота літ. "2".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2020 року позов задоволено.

Вселено ОСОБА_1 у житловий будинок, який розташований на АДРЕСА_1 .

Встановлено наступний порядок користування житловим будинком

на АДРЕСА_1 :

- виділено ОСОБА_1 у користування кімнату № 6, площею 8,7 кв. м

у житловому будинку літ. "А-1" з прибудовою літ. "а", гараж літ. "Г";

- виділено у користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 кімнату № 5, площею 8,8 кв. м, кімнату № 4 площею 15,5 кв. м у житловому будинку

літ. "А-1" з прибудовою літ. "а", погріб літ. "Б", літню кухню літ. "В", сарай

літ. "Д";

- залишено у спільному користуванні ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 житлову кімнату № 3, площею 12,0 кв. м, кухню № 7, площею 8,8 кв. м, ванну № 8, площею 3,4 кв. м, коридор № 2, площею 3,6 кв. м та веранду № І, площею 2,1 кв. м у житловому будинку літ. "А-І" з прибудовою літ. "а", вбиральню літ. "Ж", колодязь літ. "№ 3", огорожі літ "№ 1" та

літ. "№ 5", ворота літ. "2".

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь

ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1 536, 80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний будинок належить сторонам на праві спільної сумісної власності, а тому позивач як власника житла, яка позбавлена можливості користуватися своїм майном, підлягає вселенню. При цьому відповідач не заперечує факту неприязних стосунків сторін, що, на його думку, унеможливлює спільне володіння та користування будинком, з урахуванням також, що вселення порушить права членів його сім?ї, які проживають разом із ним. Проте суд першої інстанції вважав, що право власності позивача на нерухоме майно має перевагу над правом користування житлом іншими громадянами, зокрема, третьою особою.

Вирішуючи питання про встановлення порядку користування спірним майном, суд першої інстанції виходив із поданого позивачем висновку експерта за результатами проведення комплексної судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 14 серпня 2017 року

№ 26/887/17-23, в якій експерт зробив висновок щодо 4 можливих варіантів користування будинковолодінням. Суд першої інстанції вважав варіант № 4 найкращим для сторін, оскільки він забезпечує рівність часток співвласників, а також виділяє кімнату (№ 6) для проживання позивачу, яка межує лише з однією кімнатою (№ 3), що створить найменші незручності для співвласників під час спільного проживання та користування власністю.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2021 року рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2020 року в частині стягнення судових витрат змінено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі

768,40 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції щодо вирішення справи по суті спору та, врахувавши неприязні стосунки, які склалися між сторонами у справі, вважав, що позивачу чиняться перешкоди у користуванні власністю, що є підставою для її вселення в спірний будинок.

На думку апеляційного суду, варіант, визначений судом першої інстанції, є найбільш справедливим та прийнятним для співвласників житлового будинку, оскільки надає можливість кожному співвласнику користуватися окремою кімнатою та у спільному користуванні залишено приміщення, які є необхідними для проживання особи. При цьому суд виходив із того, що в цьому випадку встановлено неможливість здійснення реального розподілу спірного майна, а тому особа (співвласник) не позбавлена права на встановлення порядку користування таким будинком.

Разом із тим, апеляційний суд не погодився із судом першої інстанції в частині вирішення питання про розподіл судових витрат, оскільки процесуальним законом не передбачено солідарне стягнення судових витрат з відповідачів у справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 04 березня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У липні 2021 року справу № 692/932/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Касаційна скарга містить посилання на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України,

а також на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав, визначених частинами першою та третьою статті 411 ЦПК України, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Так, судами не застосовано правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 654/761/15-ц, відповідно до якого спір не може бути вирішений шляхом вселення особи в житлову площу, якщо така фактично не забезпечує можливість проживання із дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм.

Судами не враховано правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 28 травня 2020 року у справі № 712/2289/17, згідно з яким втручання у права особи повинно здійснюватися згідно із законом, воно повинно мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.

Судами повно та всебічно не досліджено обставини справи, оскільки жодного доказу здійснення перешкод позивачу у користуванні власністю матеріали справи не містять.

Судами не були враховані інтереси інших співвласників та членів їх сімей, оскільки в спірному будинку проживає також дружина та мати

ОСОБА_2, а також сім`я іншого співвласника - ОСОБА_3 . Спільне володіння та користування спірним житловим будинком позивачем та відповідачами є неможливим, оскільки між сторонами склалися неприязні стосунки.

Щодо порушення норм процесуального права ОСОБА_2 вказує на те, що вже після закриття підготовчого провадження у справі було приєднано до матеріалів справи висновок будівельно-технічної експертизи. Крім того, вказаний висновок було проведено в іншій справі. Також судом безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення розгляду іншої справи.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що на підставі розпорядження органу приватизації Великохутірської сільської ради Драбівського району Черкаської області від 10 лютого 2010 року № 21 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно

від 09 березня 2020 року ОСОБА_2, ОСОБА_1 та

ОСОБА_5 є власниками частки 1/1 будинку на

АДРЕСА_1 (а. с. 106, 107).

Також встановлено, що рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2018 року у справі № 692/771/16-ц за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні та володінні житловим будинком шляхом його реального поділу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Великохутірської сільської ради Драбівського району Черкаської області про визнання частково недійсним розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності, у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову у вказаній справі, суд виходив із того, що відповідно до висновку оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 14 серпня 2017 року № 26/887/17-23, проведеної експертом Черкаського відділення Київського науково дослідного інституту судових експертиз Гнаток В. Г., поділ житлового будинку АДРЕСА_1 в натурі відповідно до ідеальних часток співвласників 1/3 до 2/3 неможливий. Вимоги щодо встановлення порядку користування майном без його реального розподілу з урахуванням інтересів кожного із співвласників майна позивачем не заявлялися, тому підстави для задоволення первісного позову відсутні.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із позовом у цій справі. Разом із позовною заявою подано клопотання про витребування із Драбівського районного суду Черкаської області матеріалів справи № 692/771/16-ц

(а. с. 7).

Відповідно до висновку будівельно-технічної експертизи від 14 серпня

2017 року № 26/887/17-23 здійснити реальний поділ будинку в натурі відповідно до ідеальних часток співвласників 1/3 до 2/3 є неможливим.

В експертизі, крім того, вирішувалося питання, чи можливе з технічної точки зору встановлення користування будинком та надвірними будівлями відповідно до ідеальних часток співвласників у відношенні 1/3 до 2/3 та якщо так, то визначити варіанти встановлення порядку користування будинком та надвірними спорудами.

Відповідно до висновку встановлення користування будинком та надвірними будівлями відповідно до ідеальних часток співвласників у відношенні 1/3 до 2/3 можливе та експертом запропоновано чотири варіанти порядку користування будинковолодіння та п`ятий варіант, запропонований ОСОБА_2, який не бачить можливості для виділення кімнати позивачу (а. с. 75-80).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 ЦК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Положеннями статті 321 ЦК Українивстановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першою статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

У справі, що переглядається, встановлено, що власниками будинку

на АДРЕСА_1 (частка 1/1) є ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Звертаючись до суду із позовними вимогами в частині вселення, ОСОБА_1 посилалася на те, що між співвласниками існують неприязні стосунки,

в досудовому порядку відповідачі не визнають її права власності на спірний будинок та чинять перешкоди у користуванні власністю.

Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановивши, що між сторонами у справі існують неприязні стосунки, що підтвердив відповідач ОСОБА_2, враховуючи, що відповідачі заперечують проти спільного користування та розпоряджання будинком, тобто не визнають права

ОСОБА_1 на її майно та чинять перешкоди у користуванні власністю, обґрунтовано вважав наявними правові підстави для вселення позивача в спірний будинок.

Доводи касаційної скарги про те, що під час вирішення питання про вселення позивача судами не були враховані інтереси членів сімей інших співвласників, оскільки в спірному будинку проживає також дружина та мати ОСОБА_2, а також сім`я іншого співвласника - ОСОБА_3, правового значення не мають, оскільки допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. Факт користування спірним майном членів сімей інших співвласників, враховуючи, що спірний будинок належить сторонам на праві спільної сумісної власності, оскільки розмір частки кожного з власників не визначений, не може бути підставою для позбавлення власника майна його прав.

Доводи касаційної скарги про те, що жодного доказу здійснення перешкод позивачу у користуванні власністю судами не встановлено,

є безпідставними та спрямовані до необхідності переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Щодо позовних вимог про встановлення порядку користування житловим будинком із господарськими спорудами колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Поняття спільної часткової власності визначено у частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому.

Ці частки є ідеальними і визначаються відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України визначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (частина четверта статті 358 ЦК України).

Аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку, що ця норма (стаття 358 ЦК України) регулює порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Зокрема, при встановленні порядку користування будинком кожному із співвласників передається в користування конкретна частина будинку, виходячи із його частки в праві спільної власності на будинок. Виділені у користування приміщення можуть бути неізольовані і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Встановлений співвласниками порядок користування будинком із виділенням конкретних приміщень у натурі, не припиняє право спільної часткової власності, оскільки такі частини не перетворюються в об`єкт самостійної власності кожного з них. Домовленість співвласників про порядок володіння і користування майном, що є їх спільною частковою власністю, оформлена нотаріально посвідченим договором, є обов`язковою для майбутніх співвласників при здійсненні ними правомочностей володіння і користування спільним майном. Що ж стосується існуючої у співвласника правомочності розпорядження спільним майном, то вони передбачені у статтях 364, 367 ЦК України як способи реалізації цієї правомочності при здійсненні якої передбачена частиною четвертою статті 358 ЦК України умова не є обов`язковою.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частці в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку

у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Змістом статей 316, 317 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом.

Якщо виділ частини в будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом, встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор, тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні учасників спільної часткової власності.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 грудня 2018 року у справі № 360/2360/15-ц, від 29 серпня 2019 року у справі № 371/1369/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі № 686/16280/16-ц.

У справі № 692/771/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні та володінні житловим будинком шляхом його реального поділу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Великохутірської сільської ради Драбівського району Черкаської області про визнання частково недійсним розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності, рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2018 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Вказане судове рішення в частині первісних позовних вимог не оскаржувалося в апеляційному порядку.

Таким чином, у вказаній справі встановлено неможливість поділу спірного житлового будинку в натурі відповідно до ідеальних часток співвласників.

За положеннями статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України усі громадяни є рівними у своїх правах, усім забезпечуються рівні умови здійснення своїх, у тому числі майнових прав, а тому правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх співвласників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

З урахуванням зазначеного, встановивши, що виділ частини в будинку в натурі неможливий, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про можливість встановити відповідний порядок користування житловим будинком із господарськими спорудами.

При цьому судами досліджено висновок оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 14 серпня 2017 року № 26/887/17-23, надано оцінку чотирьом запропонованим експертом варіантам та обрано найбільш справедливий та прийнятний для співвласників житлового будинку, оскільки такий надає можливість кожному співвласнику користуватися окремою кімнатою та у спільному користуванні залишено приміщення, які є необхідними для проживання особи.

Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки висновок експертизи було долучено до матеріалів справи після закриття провадження у справі, були предметом дослідження апеляційним судом та правомірно ним відхилені з огляду на наступне.

При зверненні до суду із позовом ОСОБА_1 заявила клопотання про витребування матеріалів справи № 692/771/16-ц, в якій міститься висновок експерта. Матеріали справи не містять ухвали суду про витребування справи або відмову у її витребуванні. Разом із тим, у матеріалах справи міститься копія ухвали Верховного Суду від 23 травня 2019 року у справі

№ 692/771/16-ц про відкриття касаційного провадження та витребування її матеріалів із Драбівського районного суду Черкаської області, що свідчить про перебування вказаної справи на розгляді в суді касаційної інстанції.

Представником позивача 21 листопада 2019 року подано заяву, в якій він просив суд надати письмовий дозвіл на отримання висновку експерта

№ 26/887/17-23 від 14 серпня 2017 року у Черкаському відділенні КНІДСЕ, яка була задоволена ухвалою суду від 25 листопада 2019 року.

Колегія суддів вважає, що суди з дотриманням принципу змагальності сторін обґрунтовано взяли до уваги висновок експертизи як письмовий доказ у справі.

ОСОБА_2 у випадку незгоди із висновком експертизи, наданим позивачем, не був позбавлений можливості заявити клопотання про проведення відповідної експертизи у цій справі, проте таким правом не скористався.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що висновки судів суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 654/761/15-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 712/2289/17, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Так, у справі № 654/761/15-ц, на яку в касаційній скарзі посилається

ОСОБА_2, предметом спору було виділення в натурі 2/3 частки домоволодіння та усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення. Разом із тим, за результатами розгляду справи в касаційному порядку справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі. За результатами нового розгляду справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження судами обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки у ній.

У справі № 712/2289/17 предметом позову було припинення права власності на частку квартири з присудженням грошової компенсації, визначеної відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи. У цій справі та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині відмови в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобовязаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Визнаючи наявність підстав, передбачених статтею 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої статті 251 цього Кодексу, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду.

Таким чином, необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи.

В ухвалі Драбівського районного суду Черкаської області від 08 жовтня

2019 року про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі суд першої інстанції надав достатнє та обґрунтоване мотивування відсутності підстав для зупинення провадження у справі.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

................

Перейти до повного тексту