Постанова
Іменем України
08 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 295/12881/20
провадження № 61-14090св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Слівінська Олена Борисівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І., від 22 липня 2021 року.
Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Слівінська О. Б., про визнання договору дарування недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 січня 2018 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 вказувала, що мала намір укласти договір довічного утримання, а не договір дарування, оскільки іншого житла у неї немає, при укладенні договору було узгоджено, що відповідач повинен надати їй житло для проживання і утримувати її. Зазначала, що вона уклала для себе невигідну угоду внаслідок помилки та похилого віку, на час укладення договору вона тяжко хворіла, неодноразово перебувала у лікарні на стаціонарному лікуванні, має хронічні невиліковні хвороби. Наголошувала на тому, що вона продовжує проживати у квартирі, сплачує комунальні платежі.
Посилаючись на зазначені обставини, а також на положення статті 229 ЦПК України, позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира у складі судді Зосименка О. М. від 06 травня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для задоволення позову відсутні, оскільки позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження помилки зі сторони дарувальника при укладанні договору дарування, а також відсутності у неї волевиявлення на укладення саме такого правочину як договір дарування. Суд першої інстанції вказав, що позивачка розуміла природу правочину, права та обов`язки сторін.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 22 липня 2021 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 06 травня
2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .
Визнано недійсним договір дарування квартири
АДРЕСА_1, укладений 30 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слівінською О. Б.
Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_1, іншого житла вона не мала, продовжує після укладення договору дарування проживати у вказаному житловому приміщенні, а фактичної передачі квартири не відбувалось. Посилаючись на похилий вік і стан здоров`я позивачки на час укладення оспорюваного договору, потребу у сторонньому догляді та матеріальній допомозі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що укладаючи оспорюваний договір дарування квартири, ОСОБА_1 помилялась щодо правової природи цього правочину, прав та обов`язків, що є підставою для визнання договору недійсним.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить суд скасуватипостанову Житомирського апеляційного суду від 22 липня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі
№ 697/654/16-ц та від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц
(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона помилялась щодо природи укладеного правочину, і ця помилка має істотне значення. На думку заявника, судове рішення у справі № 295/6129/16-ц про розірвання спадкового договору свідчить про те, що позивачка мала досвід розпорядження своєю квартирою, тому, укладаючи спірний договір дарування, здійснила її відчуження не вперше, розуміючи природу правочину та наслідки його укладення.
Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі нотаріально посвідченого договору від 30 січня 2018 року
ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2, який є їй племінником, квартиру
АДРЕСА_1, яка належала їй на праві власності.
Встановлено, що ОСОБА_1, 1944 року народження, має ряд хронічних захворювань та за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується наявними в матеріалах справи виписками з історії хвороби та консультаційними висновками спеціаліста.
Квартира АДРЕСА_1 була є єдиним житлом позивачки. Після укладення оспорюваного договору дарування вона продовжувала проживати у спірній квартирі, а також несла витрати на її утримання та оплату комунальних послуг.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК Україниволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 717 ЦК Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У той же час за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майновогоабо немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір, встановивши, що однокімнатна квартира
АДРЕСА_1, яка була відчужена ОСОБА_1, 1944 року народження, на підставі оспореного договору дарування, є єдиним житлом позивачки, у квартирі вона продовжувала проживати після укладення оспорюваного договору дарування та нести витрати з її утримання, отже фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування не відбулася, врахувавши стан здоров`я позивачки, її вік (74 року на момент укладення договору дарування), суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання договору дарування, укладеного 30 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, недійсним. Судом апеляційної інстанції враховано, що ОСОБА_1 потребувала сторонньої допомоги і намагалась її отримати при укладенні спірного правочину.
Із урахуванням встановлених обставин цієї справи суд апеляційної інстанції дійшов мотивованого висновку про те, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивачки не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Укладаючи договір дарування, позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, помилялася щодо правової природи правочину.
Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки апеляційного суду, які зроблені, виходячи із обставин, встановлених у цій справі, не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень Верховного Суду.Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів апеляційним судом не встановлено, судом апеляційної інстанції оцінка зроблена належна оцінка доказів.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду