ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 623/2585/19
провадження № 61-16981св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,
треті особі, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: прокуратура Харківської області, Головне управління Національної поліції в Харківській області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року, ухвалене у складі судді
Винниченка П. П., та постанову Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Пилипчук Н. М., Маміної О. В., Тичкової О. Ю., касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року і постанову Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року та касаційну скаргу адвоката Татарин Вікторії Миколаївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постановуХарківського апеляційного суду
від 21 жовтня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Держави Україна в
особі Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Ізюмська місцева прокуратура Харківської області, Ізюмський відділ поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову вказував, що 8 січня 2015 року о 20 год30 хв він рухався на автомобілі Форд Транзит з номерним знаком НОМЕР_1 поблизу міста Ізюм Харківської області, де його зупинили працівники правоохоронних органів. У ході огляду транспортного засобу йому повідомили про наявність в автомобілі зброї та боєприпасів. 9 січня 2015 року відомості про кримінальне правопорушення за таким фактом внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань, його затримано та повідомлено про підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК України.
Вказував, що ухвалою слідчого судді Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 січня 2015 року у справі № 623/42/15-к відносно нього безпідставно застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою на термін 60 днів та визначено заставу у розмірі 97 440 грн. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року змінено ухвалу слідчого судді Ізюмського міськрайонного суду Харківської області в частині визначеного розміру застави, яку зменшено до 24 360 грн. Після внесення застави 16 січня 2015 року його звільнено з-під варти.
У подальшому на підставі вироку Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 травня 2016 року його взято під варту з під якої звільнений на підставі ухвали апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2016 року.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 12 січня 2017 року, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 25 вересня 2018 року, скасовано вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області
від 10 травня 2016 року; кримінальне провадження за обвинуваченням
ОСОБА_1 за частиною першою статті 263 КК України закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 284 КПК України у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості і вичерпанням можливості їх отримати.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року позов задоволено частково. Стягнено з ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України 211 000 грн шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, та витрати на правничу допомогу у розмірі 11 900 грн.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що в результаті вчинення органами досудового розслідування, прокуратури та суду незаконних дій ОСОБА_1 незаконно засуджений за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК України, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв`язків та вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя, доведення невинуватості у вчиненні злочину. Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 перебував незаконно під слідством та судом 44 місяці 18 днів. Врахувавши характер правопорушення та глибину моральних страждань, яких позивач зазнав, з урахуванням принципу розумності та справедливості, місцевий суд визначив відшкодування моральної шкоди у сумі 211 000 грн.
Постановою Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 300 000 грн у відшкодування моральної шкоди та 2 440 грн - відшкодування витрат на правову допомогу.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Апеляційний суд не погодився із висновками суду першої інстанції щодо визначення терміну перебування ОСОБА_1 під слідством і судом, визначивши тривалість такого терміну з 9 січня 2015 року до 12 січня
2017 року (дата постановлення ухвали апеляційним судом Харківської області, якою вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 10 травня
2016 року скасовано, а кримінальне провадження за обвинуваченням
ОСОБА_1 закрито), що складає 25 місяців. Зазначив, що саме цим судовим рішенням, яке набрало законної сили з моменту його проголошення, кримінальне переслідування щодо ОСОБА_1 завершено.
Також суд апеляційної інстанції виходив з того, що, визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції не в повній мірі встановив характер та обсяг моральних страждань позивача. Законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення суми на відшкодування моральної шкоди, а не граничний.
Врахувавши характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних відносинах, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, колегія суддів апеляційного суду вважала достатнім розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 300 000 грн.
Такого висновку апеляційний суд дійшов з урахуванням того, що інформація про притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_1, який займав активну життєву позицію, набула значного розголосу та резонансу у суспільстві, висвітлювалась у засобах масової інформації.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У листопаді 2020 року представник ДКСУ Пузіков В. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду
від 21 жовтня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не вирішили питання про склад осіб, які мають брати участь у справі. Суди не врахували, що відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває та здійснює цивільні права і обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, зазвичай, органи, діями яких завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКСУ чи її територіальний орган. Такий висновок викладений
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року
у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).
Оскільки казначейство жодної шкоди позивачу не завдавало, у правовідносинах з ним не перебувало, стягнення грошових коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з ДКСУ є безпідставним. Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 5 липня 2017 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), не допускається стягнення з казначейства відшкодування моральної шкоди, оскільки це змінює встановлений законодавством порядок виплати відповідних коштів.
Визначаючи розмір моральної шкоди, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що такий розмір повинен визначатись з урахуванням вимог розумності та справедливості такого відшкодування, яке має бути не більш ніж достатнім для поміркованого задоволення звичайних потреб потерпілої особи і не повинно призводити до збагачення позивача за рахунок держави.
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Ізюмського районного суду Харківської області
від 1 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду
від 21 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована застосуванням судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18).
На думку заявника, правильно встановивши обставини справи, суди попередніх інстанцій безпідставно зменшили період незаконного перебування під судом і слідством, не врахувавши, що його кримінальне переслідування тривало
з 8 січня 2015 року до 29 вересня 2018 року, 6 місяців з якого він перебував під вартою.
Вказує, що суди попередніх інстанцій, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, виходили виключно з незаконного кримінального переслідування, однак, звертаючись із позовом, він вказував також про незаконне затримання, повідомлення про підозру, взяття та тримання під вартою, незаконне проведення огляду (обшуку) і виїмки та незаконне засудження.
Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій здійснили неправильне тлумачення статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", згідно з якою відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. При цьому визначений цією статтею показник для розрахунку моральної шкоди є мінімальним.
У листопаді 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Татарин В. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на
неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального
права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Ізюмського районного суду Харківської області від 1 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Доводи касаційної скарги адвоката Татарин В. М. аналогічні доводам касаційної скарги ОСОБА_1 .
Позиція інших учасників справи
У лютому 2021 року представник ДКСУ Пузіков В. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 . Доводи відзиву аналогічні доводам касаційної скарги ДКСУ.
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ДКСУ, у якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення. Вказував, що органи, дії яких призвели до завдання йому моральної шкоди, були залученими до участі у справі та володіли процесуальними правами, тому доводи ДКСУ щодо незалучення до участі у справі вказаних державних органів є безпідставними.
Крім того, у квітні 2021 року керівник Ізюмської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому, посилаючись на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
У лютому 2021 року та у квітні 2021 року Головне управління Національної поліції у Харківській області подало відзиви на касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника - адвоката Татарин В. М., які не підлягають врахуванню касаційним судом, оскільки в порушення вимог частини п`ятої статті 178 ЦПК України управління не надало документи, що підтверджують надіслання (надання) відзивів і доданих до них доказів іншим учасникам справи (ДКСУ і прокуратурі Харківської області).
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Татарин В. М. і ухвалою цього ж суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної казначейської служби України.
Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були:
- доводи ОСОБА_1 та його представника адвоката Татарин В. В. про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18);
- доводи ДКСУ про застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада
2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) та
від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18),
у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц (провадження № 61-26176св18), від 6 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 (провадження № 61-9875св20), у постановах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, від 24 квітня
2017 року у справі № 6-2885цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).