Постанова
Іменем України
07 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 161/8620/19
провадження № 61-16086св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 липня 2020 року у складі судді Пахолюка А. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., Федонюк С. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на спадкове майно.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина на спадкове майно - житловий будинок АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 вказував, що він є єдиним спадкоємцем після смерті батька та фактично, проживаючи разом з ним, прийняв спадщину на підставі частини третьої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв`язку з чим не звертався до нотаріуса за оформленням права власності на спадкове майно.
Проте, як йому стало відомо, після смерті його батька ОСОБА_3 спадщину прийняв брат спадкодавця - ОСОБА_2 та незаконно отримав свідоцтво про право власності на спадщину за законом, оскільки він, як спадкоємець другої черги, прийняв спадщину, постійно проживаючи на момент смерті зі спадкодавцем.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане державним нотаріусом Першої Луцької державної нотаріальної контори 03 серпня
2017 року ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 ; визнати за ним право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме - на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Волинського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01 липня 2020 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт прийняття спадщини на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України, оскільки він не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Разом з тим, він пропустив, встановлений статтею 1270 ЦК України шестимісячний строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тому підстави для задоволення позову відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України), а саме - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків
щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі
№ 210/5462/14-ц(провадження № 61-22889св18) та від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц (провадження № 61-23817св18).
Також заявник зазначав, що визначення терміну "постійне місце проживання" у діючому законодавстві відсутнє, як і відсутні будь-які часові критерії для визначення факту постійності. З огляду на викладене, заявник вважав, що він є таким, що фактично прийняв спадщину після смерті свого батька на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України.
Крім того, заявник вказував, що відповідач ОСОБА_2, подавши
16 травня 21017 року заяву про прийняття спадщини після смерті
ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, пропустив встановлений законом шестимісячний строк на подання заяви про прийняття спадщини, що є підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним.
Доводи інших учасників справи
У січні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними
і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_4 належав житловий будинок
з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер і після його смерті відкрилась спадщина на вказане майно.
Спадкоємець за заповітом ОСОБА_3 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4, оскільки на момент відкриття спадщини фактично проживав зі спадкодавцем, тому йому, як спадкоємцю ОСОБА_4, належить вищезазначене спадкове майно.
За життя ОСОБА_3 не оформив спадкові права на спадкове майно після смерті батька ОСОБА_4 та ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на спадкове майно - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_3 є його син - позивач у справі ОСОБА_1, який спадщину не прийняв, оскільки в установлений законом строк не звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Також суди встановили, що спадщину після смерті ОСОБА_3 прийняв його рідний брат - відповідач у справі ОСОБА_2, якому 03 серпня
2017 року за реєстровим № 3-1378 видано свідоцтво про право на спадщину за законом.
Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи
за відомостями Реєстру територіальної громади міста Луцька у період
з 10 березня 2006 року по даний час ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Фактичним місцем проживання позивача є: АДРЕСА_2 (адреса, зазначена в позовній заяві).
Листом Першої Луцької державної нотаріальної контори від 08 квітня
2019 року ОСОБА_1 на його звернення відмовлено у прийнятті заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 та запропоновано звернутися до суду для визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Проте, додатковий строк для прийняття спадщини позивачу судом не визначався.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 свої вимоги обґрунтовував тим, що на день відкриття спадщини він постійно проживав разом з спадкодавцем, а тому прийняв спадщину відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, оскільки не заявив про відмову від неї.
Згідно зі статтями 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Частиною першою статті 1222 ЦК України передбачено, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Згідно з частиною 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Статтями 1269, 1270 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_2 у встановлений для спадкоємців другої черги строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті брата ОСОБА_3 та подав всі необхідні документи, у зв`язку з чим йому 03 серпня 2017 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 3-1378. Отже, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірне свідоцтво про право на спадщину за законом, видане відповідачу з порушенням вимог закону.
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт прийняття спадщини на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України, оскільки він не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та врахувавши, що позивач пропустив, встановлений статтею 1270 ЦК України шестимісячний строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, а додатковий строк для прийняття спадщини позивачу судом не визначався, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_2, подавши
16 травня 21017 року заяву про прийняття спадщини після смерті
ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, пропустив встановлений законом шестимісячний строк на подання заяви про прийняття спадщини, що є підставою для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним, колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 1270 ЦК України, якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
З матеріалів спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3, зокрема, з копії будинкової книги вбачається, що після його смерті спадщину прийняв рідний брат - відповідач у справі ОСОБА_2, який був зареєстрований та постійно проживав у будинку, а тому він вважається таким, що прийняв спадщину відповідно до частини третьої
статті 1268 ЦК України. Отже, свідоцтво про право на спадщину за законом відповідачу було видано у відповідності до норм чинного законодавства, підстави для визнання його недійсним відповідно до статті 1301 ЦК України відсутні.
Разом з тим, частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
Таким чином, відповідач, який є братом спадкодавця та відноситься до другої черги спадкування, був зареєстрований та постійно проживав у будинку, прийняв спадщину відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України.
Отже, відсутні підстави для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами на підтвердження факту постійного проживання зі спадкодавцем на час смерті останнього та не подано нотаріусу у встановлений статтею 1270 ЦК України строк заяву про прийняття спадщини.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 210/5462/14-ц (провадження № 61-22889св18)
та від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц (провадження
№ 61-23817св18).
У постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі
№ 210/5462/14-ц(провадження № 61-22889св18) висловлено правову позицію про те, що реєстраційний запис у паспорті ОСОБА_5 про те, що він зареєстрований у квартирі АДРЕСА_3 є належним доказом його проживання зі спадкодавцем та прийняття спадщини, враховуючи, що заяву про відмову від спадщини він не подавав. Відповідно до частини десятої статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.Таким чином, факт проживання ОСОБА_5 у знайомих, за наявності зареєстрованого місця проживання у квартирі АДРЕСА_3, не може свідчити, що ним було змінено місце постійного проживання. Отже, суди попередніх інстанцій, з яким погодився касаційний суд, дійшли правильного висновку, що ОСОБА_5, як спадкоємець першої черги після смерті сина ОСОБА_6, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину та відповідно до статей 1261, 1278 ЦК України має право на рівну з іншими спадкоємцями першої черги частину спадкового майна.
У постанові від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц (провадження
№ 61-23817св18) Верховний Суд вказав на те, що суд апеляційної інстанції встановив, що у місті Ольденбург (Німеччина) ОСОБА_7 проживає періодично у зв`язку з роботою і перебуває на тимчасовому консульському обліку; адресою її реєстрації і місцем постійного проживання в Україні є житловий будинок на АДРЕСА_4 . Встановивши такі обставини, суд правильно застосував частину третю статті 1268 ЦК України і дійшов обґрунтованого висновку про прийняття позивачем спадщини, що є підставою для визнання за нею права власності у порядку спадкування за законом за правом представлення на спірний житловий будинок.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Отже, зі змісту зазначених скаржником у касаційній скарзі постанов, Суд вбачає, що наведені в них висновки стосуються застосування норм права у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що відповідач пропустив визначений процесуальним законом строк на подачу доказів до справи, не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань, та це не потягло ухвалення незаконного рішення.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У свою чергу, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду за приписами статті 400 ЦПК України.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження
№ 14-446цс18).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, тому оскаржувані рішення підлягають залишенню без змін.