Постанова
Іменем України
07 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 524/439/19
провадження № 61-8513св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 19 лютого 2020 року в складі судді Кривич Ж. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3 про переведення прав та обов`язків покупця.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були співвласниками домоволодіння
АДРЕСА_1 . Отже, ОСОБА_1 як співвласник спірного домоволодіння мала переважне право перед іншими особами на купівлю частки відповідача відповідно до вимог статті 362 ЦК України. Проте, ОСОБА_3 06 лютого 2018 року продав свою частку спільного майна ОСОБА_2, чим порушив переважне право позивача на купівлю цього майна. Вважає, що вона має бути визнана покупцем за вказаним вище договором від 06 лютого 2018 року.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: перевести на неї прав та обов`язки покупця за договором купівлі-продажу 58/100 частки житлового домоволодіння АДРЕСА_1, укладеного 06 лютого 2018 року між ОСОБА_3
і ОСОБА_2, який посвідчено приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Мушинським О. Ю. та зареєстровано в реєстрі за № 304; визнати за нею права власності на 58/100 частки житлового домоволодіння АДРЕСА_1 ; витребувати 58/100 частки житлового домоволодіння
АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_2 як добросовісного набувача.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 19 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судовими рішеннями
в іншій справі виділено співвласникам спірного домоволодіння їхні частки,
а розпорядженням виконавчого комітету органу місцевого самоврядування поділеним частинам домоволодіння присвоєно окремі поштові адреси.
Крім того, ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на спірне майно та у подальшому як окремий об`єкт нерухомості продав його. Після вирішення судом спору про виділ часток в натурі право спільної часткової власності на будинок припинилося, а колишні співвласники втратили переважне право купівлі частки.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що внаслідок поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припинилося. Припинення права спільної часткової власності на спірне майно підтверджено зібраними
у справі доказами, яким місцевим судом надана належна оцінка, а також не спростована позивачем. Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 03 лютого 2012 року та додатковим рішенням цього ж суду від 26 листопада 2012 року у справі № 2-156/12, які набрали законної сили, проведено реальний розподіл спірного домоволодіння, тобто поділено в натурі, тому право спільної часткової власності на нього припинилося і за змістом статті 362 ЦК України відсутні підстави для пред`явлення співвласником позову про переведення прав і обов`язків покупця за договором купівлі-продажу частки майна у праві спільної часткової власності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі вказує на те, що вказана справа є важливою для неї, оскільки вона є пенсіонером і будинок, який є предметом спору у даній справі, є єдиним її місцем проживання. Разом з тим, місцеві суди, зокрема
у справах № 756/14000/16-ц, 489/5935/18, 644/4503/18, а також у цій справі по різному застосували норми права (вбачаються розбіжності у судові практиці даної категорії справ).
Касаційна скарга мотивована тим, що судовими рішеннями у справі
№ 2-156/12, які набрали законної сили, ОСОБА_3 було виділено лише певну частку у спірному майні, проте не було виділено майно в натурі. Право спільної часткової власності ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не було припинено вказаними судовими рішеннями чи у інший спосіб.
Суди порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 28 травня
2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були співвласниками домоволодіння
АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_4 на праві власності належала 1/8 частина домоволодіння, ОСОБА_1 - 3/8 частини домоволодіння; ОСОБА_3 - 50/100 частини будинку за вищевказаною адресою.
Рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука від 03 лютого 2012 року у справі № 2-156/12, яке набрало законної сили, позов
ОСОБА_1, ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про реальний розподіл домоволодіння та встановлення порядку користування земельною ділянкою задоволено частково.
Виділено ОСОБА_1 на 3/8 частини та ОСОБА_4 на 1/8 частину домоволодіння на АДРЕСА_1, що складається: в житловому будинку літ. "А" кімнату "1-4" загальною площею 11,1 кв. м; по надвірним будівлям частину сараю
літ. "Б", сарай "Б1", сарай "Г", колодязь "К", частину огорожі.
Виділено ОСОБА_3 на 58/100 частин домоволодіння частину домоволодіння на АДРЕСА_1, що складається: в житловому будинку літ. "А" передпокій "1-1", кладову "1-2", кухню "1-3", загальною площею приміщень 16,7 кв. м; по надвірним будівлям частину сараю літ. "Б", погріб "В", вбиральню "Д1", літній душ "Д", сараї "дд1", частину огорожі.
Встановлено порядок користування земельною ділянкою між співвласниками домоволодіння на АДРЕСА_1 . Виділено ОСОБА_1, ОСОБА_4 земельну ділянку площею 750 кв. м, яка на схематичному плані додатку № 3 до висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 31 травня
2011 року визначена синім кольором, ОСОБА_3 земельну ділянку площею 750 кв. м, яка на схематичному плані додатку № 3 до висновку експертного будівельно-технічного дослідження від 31 травня 2011 року визначена червоним кольором.
Встановлено зону особистого сервітуту на строк 3 місяці на користь
ОСОБА_1, ОСОБА_4, призначену для проходу до кімнати "1-4" житлового будинку літ. "А" на АДРЕСА_1 .
У жовтні 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звернулися до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення суду у справі №1-156/12 за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про реальний розподіл домоволодіння та встановлення порядку користування земельною ділянкою у зв`язку з тим, що у резолютивній частині рішення суд не зазначив ідеальні долі співвласників спірного домоволодіння, а також не вирішив питання про визнання права власності на виділені кожному із співвласників частини вказаного домоволодіння.
Додатковим рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука від 26 листопада 2012 року у справі № 2-156/12, яке набрало законної сили, виділено ОСОБА_1, ОСОБА_4 разом на 42/100 частини домоволодіння наступні приміщення: в житловому будинку літ. "А" кімнату "1-4" загальною площею 11,1 кв. м; по надвірним будівлям частину сараю літ. "Б", сарай "Б1", сарай "Г", колодязь "К", частину огорожі, які знаходяться на
АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 31/100 частину домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 11/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Виділено ОСОБА_3 на 58/100 частини домоволодіння наступні приміщення: в житловому будинку літ. "А" передпокій "1-1", кладову "1-2", кухню "1-3", загальною площею приміщень 16,7 кв. м; по надвірним будівлям частину сараю літ. "Б", погріб "В", вбиральню "Д1", літній душ "Д", сараї "дд1", частину огорожі, які знаходяться на АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 58/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Розпорядженням Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради
від 18 липня 2013 року за клопотанням ОСОБА_1 та ОСОБА_4 частині індивідуального жилого будинку присвоєно поштову адресу -
АДРЕСА_1, про що останнім видано свідоцтво № НОМЕР_1 про присвоєння поштової адреси об`єкту державної реєстрації, розташованому на території міста Кременчука Полтавської області.
ОСОБА_3 06 січня 2016 року зареєстрував своє право власності та отримав свідоцтво про право приватної власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарськими будівлями на
АДРЕСА_1 .
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень вбачається, що державна реєстрація права власності на об`єкт нерухомості за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено Кременчуцьким міським управлінням юстиції 25 грудня 2015 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого
майна - 826666153104. Об`єкт нерухомості належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2, виданого Кременчуцьким міським управлінням юстиції 06 січня 2016 року.
ОСОБА_3 06 лютого 2018 року продав своє нерухоме майно - будинок
АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку, посвідченим приватним Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Мушинським О. Ю.
Згідно з пунктом 9 вказаного договору згода на відчуження предмету спільної сумісної власності подружжя надана дружиною відповідача -
ОСОБА_5 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що судовими рішеннями в іншій справі виділено співвласникам спірного домоволодіння їхні частки, а розпорядженням виконавчого комітету органу місцевого самоврядування виділеній позивачу частині спірного домоволодіння присвоєно окрему поштову адресу. Крім того, ОСОБА_3 отримав свідоцтво про право власності на спірне майно (виділену йому в натурі частині будинку) та у подальшому як окремий об`єкт нерухомості продав його. Після вирішення судом спору про виділ часток в натурі право спільної часткової власності на будинок припинилося, а колишні співвласники втратили переважне право купівлі частки.
Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем
і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 червня
2021 року у справі № 755/18296/17 (провадження № 61-18669св19).
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що вона як співвласник спірного майна має переважне право перед іншими особами на його купівлю, тому спірним правочином порушено її законні права та інтереси, які підлягають захисту у судовому порядку.
Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності (стаття 361 ЦК України).
Положеннями частин першої та другої статті 362 ЦК України визначено, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу
з публічних торгів.
Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.
Суб`єктивне право на продаж частки сторонній особі виникає у співвласника з моменту одержання відмови усіх інших співвласників від здійснення переважного права на купівлю або нездійснення ними цього права протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, якщо предметом договору купівлі-продажу є нерухоме майно.
При цьому під здійсненням переважного права необхідно вважати передання (надіслання) продавцю оферти щодо укладення основного або попереднього договору купівлі-продажу частки.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 19 травня
2021 року у справі № 761/37049/15-ц (провадження № 61-18950св20).
Згідно зі статтями 21, 24, 41 Конституції України, статтями 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 травня
2019 року у справі № 635/12041/13-ц (провадження № 61-27570св18).
Згідно із частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Кожен співвласник має право вимагати від інших передання йому у володіння та користування конкретної частини спільного майна, що відповідає його частці у праві власності (частина третя статті 358 ЦК України). При цьому право спільної часткової власності, безумовно, не припиняється. Це право може припинитися для співвласника за його волею у разі поділу спільного майна (стаття 367 ЦК України), виділу з нього частки (стаття 364 ЦК України) або шляхом розпорядження співвласником своєю часткою (статті 361, 362 ЦК України).
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23 грудня
2019 року у справі № 761/34735/17 (провадження № 61-9064св19).
Разом з тим, суди встановили, що судовими рішеннями в іншій справі,
які набрали законної сили, домоволодіння на
АДРЕСА_1 було поділено в натурі між співвласниками та виділено ОСОБА_1 і ОСОБА_4 42/100 частин цього майна із зазначенням конкретних приміщень, які їм переходять у власність, а ОСОБА_3 виділено 58/100 частин цього домоволодіння із зазначенням конкретних приміщень, які переходять йому у власність.
Розпорядженням Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради
від 18 липня 2013 року за клопотанням ОСОБА_1 та ОСОБА_4 частині індивідуального жилого будинку присвоєно поштову адресу -
АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 06 січня 2016 року зареєстрував своє право власності та отримав свідоцтво про право приватної власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарськими будівлями на
АДРЕСА_1 .
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень вбачається, що державна реєстрація права власності на об`єкт нерухомості за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено Кременчуцьким міським управлінням юстиції 25 грудня 2015 року.
Відповідно до частини третьої статті 364 ЦК України у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно,
і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.
Отже, у разі виділу співвласник отримує свою частку у майні в натурі і вибуває зі складу учасників спільної власності.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 червня
2021 року у справі № 211/7117/13-ц (провадження № 61-6812св19).
Таким чином, за загальним правилом виділення частки житлового будинку
в натурі припиняє право спільної часткової власності на нього та не потребує згоди колишнього співвласника на відчуження цього майна, отримання відмови від права купівлі тощо.
Відповідачу виділено конкретні житлові приміщення в натурі, він
у встановленому законом порядку оформив право власності на це майно,
а тому відсутні підстави вважати, що у нього наявні перешкоди у володінні, користуванні і розпорядженні своїм майном, зокрема щодо відчуження зазначеного майна без згоди позивача як колишнього співвласника, тому суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Зазначення в касаційній скарзі, що суди не врахували висновки, викладені Оболонським районним судом міста Києва у справі № 756/14000/16-ц, Ленінським районним судом міста Харкова у справі № 489/5935/18 та Орджонікідзевським районним судом міста Харкова у справі № 644/4503/18,
не має правового значення, оскільки відповідно до частини четвертої
статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 вересня
2021 року у справі № 225/92/20 (провадження № 61-17969св20).
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що для позивача як пенсіонера спірний будинок є єдиним її місцем проживання, тому оскаржувані судові рішення порушують її права та інтереси, оскільки саме за результатом вирішення позову ОСОБА_1 і ОСОБА_4 до ОСОБА_3
у справі № 2-156/12 проведено реальний розподіл спірного домоволодіння та встановлення порядку користування земельною ділянкою, тому відповідач
у цій справі має право розпоряджатися своєю власністю, яка виділена йому в натурі. Разом з тим судами не встановлено та у матеріалах справи відсутні докази порушення прав позивача внаслідок відчуження відповідачем належного йому майна.
Доводи касаційної скарги, що судовими рішеннями у справі № 2-156/12, які набрали законної сили, ОСОБА_3 було виділено лише певну частку
у спірному майні, проте не було виділено майно в натурі, не заслуговують на увагу та спростовуються змістом вказаних рішень, зокрема їхньою резолютивною частиною. Крім того, у подальшому відповідач у цій справі оформив право власності на це майно як на окремий об`єкт нерухомого майна, а позивач отримала нову адресу на виділене їй нерухоме майно.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що суди порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні та які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині судових рішень наведено дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів,
з яких суди виходили при вирішення спору.
Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.