Постанова
Іменем України
07 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 532/53/20
провадження № 61-4837св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1,
відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Браташа Юрія Павловича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Кобеляцького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року у складі судді Мороз Т. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Чумак О. В., Дряниці Ю. В., Кривчун Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання додаткової угоди укладеною.
В обґрунтування позову зазначила, що 10 грудня 2012 року між нею та Кобеляцькою районною державною адміністрацією Полтавської області укладено договір оренди землі строком на 5 років. Відповідно до пункту 35 цього договору він набирає чинності після його державної реєстрації, яку було проведено 15 липня 2013 року.
11 червня 2018 року позивачкою було подано до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, як уповноваженого органу виконавчої влади щодо розпорядження землями державної власності на момент її звернення, лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі № 24 від 10 грудня 2012 року щодо земельної ділянки державної форми власності площею 80 га зі зміною істотних умов у зв`язку зі змінами в законодавстві України, подано проект додаткової угоди та інші документи, які давали б відповідачу можливість прийняти рішення про поновлення договору оренди.
Однак відповідач не підписав додаткову угоду до договору оренди землі № 24 від 10 грудня 2012 року.
Вважала, що підстави для не поновлення вказаного договору, зазначені відповідачем, є надуманими та свідчать про відмову в укладенні додаткової угоди.
У зв`язку з чим позивачка просила суд визнати поновленим договір оренди землі № 24 від 10 грудня 2012 року щодо права оренди земельної ділянки (кадастровий № 5321885400:00:010:0156) для ведення фермерського господарства, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Вільховатської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області, укладеного між Кобеляцькою районною державною адміністрацією Полтавської області та ОСОБА_1, та визнати укладеною додаткову угоду про внесення змін до договору оренди землі № 24 від 10 грудня 2019 року щодо права оренди земельної ділянки (кадастровий № 5321885400:00:010:0156) для ведення фермерського господарства, яка знаходиться за межами населених пунктів на території Вільховатської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області, укладеного між Кобеляцькою районною державною адміністрацією Полтавської області та ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Кобеляцького районного суду Полтавської області від 14 січня 2020 року відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 .
Ухвалою Кобеляцького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання додаткової угоди укладеною закрито.
Роз`яснено позивачу, що вирішення даної справи належить до юрисдикції господарських судів.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2021 року ухвалу Кобеляцького районного суду Полтавської області від 13 січня 2021 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи, оскільки після державної реєстрації договору оренди землі ОСОБА_1 засновано фермерське господарство, яке зареєстроване як юридична особа, а тому вирішення цієї справи підлягає у порядку господарського судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій 25 березня 2021 року, адвокат Браташ Ю. П. в інтересах ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 заявлені на захист порушеного права користування земельною ділянкою як фізичною особою, то цей спір має приватноправовий характер і не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
Крім того, на підтвердження своїх доводів у касаційній скарзі адвокат Браташ Ю. П. посилався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі № 904/284/19.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
10 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та Кобеляцькою районною державною адміністрацією Полтавської області укладено договір оренди землі строком на 5 років щодо земельної ділянки державної форми власності площею 80 га, кадастровий номер 5321885400:00:010:0156. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення фермерського господарства (а.с. 11).
Згідно із пунктом 35 цього договору він набирає чинності після його державної реєстрації, яку було проведено 15 липня 2013 року.
16 липня 2013 року у встановленому законом порядку зареєстровано фермерське господарство "Ярило-7", засновником та керівником якого є ОСОБА_1 відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а.с. 170-175).
ОСОБА_1 11 червня 2018 року було подано до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі № 24 від 10 грудня 2012 року щодо земельної ділянки державної форми власності площею 80 га зі зміною істотних умов у зв`язку зі змінами в законодавстві України, а також проект додаткової угоди та інші документи, які давали б відповідачу можливість прийняти рішення про поновлення договору оренди.
Відповідач не підписав додаткову угоду до договору оренди землі № 24 від 10 грудня 2012 року з причин пропуску ОСОБА_1 строків письмового повідомлення щодо наміру укладення договору оренди землі на новий строк.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частинами першою, третьою статті 406 ЦПК України передбачено, що ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини вказав, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Судоустрій в Україні є розгалуженим. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 201/9139/18 (провадження № 14-321цс19).
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо порядок їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Підвідомчість господарських справ установлена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), пунктом 3 частини першої якої передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
За положеннями Закону "Про фермерське господарство" (тут і далі - у редакції, чинній на час надання позивачці земельної ділянки, укладення договору та реєстрації фермерського господарства) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян та підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про фермерське господарство" відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.
Спеціальним нормативно-правовим актом у таких правовідносинах є Закон України "Про фермерське господарство".
За частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.
Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
Згідно із статтею 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.
Таким чином, виходячи із системного тлумачення норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі 348/992/16-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц.
ОСОБА_1 10 грудня 2012 року уклала з Кобеляцькою районною державною адміністрацією Полтавської області договір оренди землі строком на 5 років щодо земельної ділянки державної форми власності площею 80 га, кадастровий номер 5321885400:00:010:0156, із цільовим призначенням земельної ділянки - для ведення фермерського господарства.
15 липня 2013 року Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 право оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства (а.с.10-14).
16 липня 2013 року Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за № 15661020000000788 зареєстровано фермерське господарство "Ярило-7", засновником та керівником якого є ОСОБА_1, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а.с. 170-175).
Таким чином, у правовідносинах щодо користування спірною земельною ділянкою відбулася заміна орендаря, внаслідок чого обов`язки землекористувача перейшли до фермерського господарства "Ярило-7" з дня його державної реєстрації, оскільки після державної реєстрації договору оренди землі, яка відбулася 15 липня 2013 року, ОСОБА_1 заснувала фермерське господарство, що зареєстроване як юридична особа 16 липня 2013 року.
Отже, як правильно вказано судами першої та апеляційної інстанцій, сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи, а тому такий спір підвідомчий господарському суду.
Аналізуючи доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджувалися питання фактичного створення та державної реєстрації фермерського господарства "Ярило-7" та взаємозв`язок із земельною ділянкою з кадастровим номером 5321885401:01:002:0148, колегія суддів зазначає таке.
За відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які містяться у матеріалах справи, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 2 га, кадастровий номер 5321885401:01:002:0148, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Вказана земельна діялнка розташована за адресою: Полтавська область, Кобеляцький район, с. Вільховатка. Земельна ділянка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 16 грудня 2019 року (а.с. 195).
Підставою для передачі зазначеної земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 стало рішення третьої сесії четвертого скликання Вільховатської сільської ради Кобеляцького району Полтавської обасті від 17 грудня 2020 року (а.с 195).
Водночас ОСОБА_1 заявлено позов до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання додаткової угоди укладеною щодо земельної ділянки державної форми власності площею 80 га, кадастровий номер 5321885400:00:010:0156, із цільовим призначенням земельної ділянки - для ведення фермерського господарства.
Тобто, фактично предметом позову є земельна ділянка державної форми власності із цільовим призначення для ведення фермерського господарства, а тому питання щодо земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, площею 2 га, кадастровий номер 5321885401:01:002:0148, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, не належить до предмету позовних вимог і правомірно судами попередніх інстанцій не вирішувалося.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки після державної реєстрації укладеного між Кобеляцькою районною державною адміністрацією Полтавської області та ОСОБА_1 договору оренди землі № 24 від 10 грудня 2012 року, яка проведена 15 липня 2013 року, позивачем ОСОБА_1 засновано фермерське господарство, що зареєстроване як юридична особа 16 липня 2013 року, то відбулася фактична заміна орендаря та обов`язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.
За таких обставин, сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи, а даний спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України.
Зазначене узгоджується також з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що судами при постановленні рішень не враховано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 904/284/19, то колегія суддів зазначає таке.
У зазначеній справі Фермерським господарством "Свитязь" було заявлено позов до Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради.
Позов мотивований тим, що спірна земельна ділянка була надана в постійне користування саме для ведення селянського (фермерського) господарства, знаходиться у фактичному користуванні ФГ "Свитязь", а його головою та членом є Особа 2 - дочка Особа 1. Отже, як вважав позивач, після смерті Особа 1 право землекористування збереглося за позивачем. На думку позивача, спірним рішенням сільської ради порушено його право, оскільки за статтями 141 та 142 ЗК України право постійного землекористування не припиняється в разі смерті особи, на ім`я якої видано державний акт.
У даній справі Верховним Судом було зроблено висновок, що з моменту реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки.
Крім того, у цій справі звернуто увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що у відносинах, а також у спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерськогго господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц, провадження № 14-533цс18).
Наведені висновки підтверджують правильність рішень судів першої та апеляційної інстанції та спростовують доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права.
Доводи заявника про те, що дії суду щодо самостійного збирання інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та з`ясування тієї обставини, що заявник є засновником та керівником фермерського господарства є неправомірними, колегія суддів до уваги не приймає з огляду на наступне.
За загальним правилом, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).
ЦПК України містить низку випадків, коли суд може з власної ініціативи збирати докази (частина сьома статті 85, частина шоста статті 95, частина п`ята статті 100 ЦПК України).
Відтак, положення щодо можливості збирання доказів судом за власною ініціативою за чинним ЦПК мають обґрунтовуватися не виключно через призму змагальності, однак і з урахуванням принципу пропорційності в контексті завдань та мети цивільного судочинства.
Разом з тим, відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є відкритими і доступ до них є вільним.
Положення процесуального законодавства щодо можливості з`ясування певних обставин з відкритих державних реєстрів чи витребування доказів за ініціативою суду у випадку недобросовісної поведінки сторони щодо доказів покликане зберегти баланс між змагальністю сторін, що забезпечує реалізацію приватноправового інтересу у цивільному судочинстві, та активністю суду в контексті принципу суддівського керівництва процесом, що відбиває публічно-правовий інтерес в ефективності цивільного судочинства.
Необхідність збереження відповідного балансу прямо випливає із норми, що регулює завдання цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статі 2 ЦПК).
До недобросовісної поведінки учасників справи можна віднести: несвоєчасне розкриття доказів; дії, направлені на перешкоджання встановленню дійсних обставин справи або затягування судового розгляду; вибіркове подання доказів з метою зловживання правом на позов тощо.
Зважаючи на те, що суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в цивільному процесі, розширення дискреційних повноважень суду за рахунок можливості збирати докази, у тому числі і з відкритих державних реєстрів, за власною ініціативою у випадках, коли має місце недобросовісне здійснення процесуальних прав або невиконання обов`язків щодо доказів є цілком обґрунтованим та дієвим засобом боротьби із недобросовісної процесуальною поведінкою сторони в інтересах збереження балансу між приватними та публічними інтересами під час відправлення правосуддя в цивільних справах.
За таких обситавин, колегія суддів вважає, що використання судом за власною ініціативою відомостей з відкритих державних реєстрів є лише засом боротьби із недобросовісною поведінкою учасників цивільного судочинства, а не механізмом сприяння стороні у збиранні процесуального матеріалу.
Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
На думку колегії суддів, рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.