Постанова
Іменем України
04 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 462/3388/20
провадження № 61-7334св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 13 жовтня 2020 року у складі судді Постигач О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 18 березня 2021 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.
Позовна заява обґрунтована тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1, за цією ж адресою зареєстрований. Також за даною адресою зареєстровані та фактично проживають відповідачі, а також його мати - ОСОБА_5 . Квартира складається з двох кімнат, загальною площею 41,02 кв. м. З відповідачами у нього складні стосунки, виникають постійні конфлікти, вони погрожують йому та його матері, з приводу чого він неодноразово звертався до органів поліції. Крім того відповідачі довели стан квартири до антисанітарних умов та зберігають величезну кількість непотребу, що унеможливлює нормальне проживання в даній квартирі.
Просив зобов`язати останніх усунути йому перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення із вказаної квартири.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 13 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що виселення ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло, внаслідок чого вони можуть втратити
не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі
та стати безхатченками.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права
та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 наголошує на тому, що він
є єдиним законним власником спірної квартири, в якій проживають відповідачі, які не є власниками та членом сім`ї власника цього житла і втратили право користування ним після зміни власника. При цьому заявник стверджувала,
що не може реалізувати дві з трьох складових права власності на майно: право користування та право розпорядження, яке підлягає захисту на підставі статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судами застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18, від 15 серпня 2018 року
у справі № 595/1271/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 465/8613/13-ц,
від 17 липня 2019 року у справі № 320/13248/14-ц, від 23 вересня 2019 року
у справі № 329/398/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18,
від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.
Доводи інших учасників справи
У червні 2021 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, у яких просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що вони є законними і обґрунтованими. Зазначали, що доводи, наведені в касаційній скарзі, не відповідають дійсним обставинам справи, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують доведені обставини і не обґрунтовують порушення судом норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 462/3388/20, витребувано її з Залізничного районного суду м. Львова. Відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
ОСОБА_1, на підставі договору дарування, є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку житлово-будівельного кооперативу від 11 червня 2020 року № 70 у вказаній квартирі прописані: ОСОБА_1 - власник житла, ОСОБА_5 - мати, ОСОБА_2 - сестра, ОСОБА_3 - племінник, ОСОБА_4 - племінник.
Відповідачі проживають у спірній квартирі з народження, як члени сім`ї попереднього власника квартири, ОСОБА_5 (матері позивача ОСОБА_1
та відповідача ОСОБА_2 ) та проживають в ній по сьогодні. Іншого житла у них немає.
Позивач став власником квартири АДРЕСА_1
на підставі договору дарування, який укладено між колишнім власником житла, матір`ю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5
та теперішнім власником, позивачем ОСОБА_1 .
При вчиненні правочину дарування квартири обдарований ОСОБА_1 був обізнаний про наявність у ОСОБА_2 права користування вказаною квартирою, як у члена сім`ї власника квартири ОСОБА_5, так як ОСОБА_2 є її донькою. Обізнаність позивача щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі відповідачів на момент укладення договору дарування ним
не заперечується.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства
є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто
не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону
за рішенням суду.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ зазначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції
не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим
у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Згідно зі статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності
не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування
та розпорядження своїм майном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі
№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) на яку, зокрема, посилається заявник у касаційній скарзі, зауважила, що правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу
до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється
як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі "Gillow v. the U.K."
від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі "Larkos v. Cyprus" від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб
її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань
її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом
(як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами
не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності
на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло
не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
З огляду на те, що ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 вселилася до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають
з народження, іншого житла вони не мають, на час укладення договору дарування позивач знав про постійне проживання відповідачів у спірній квартирі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. При цьому, суди врахували, що виселення відповідачів з квартири суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені ОСОБА_1 матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.
Верховний Суд погоджується з таким висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки у цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права відповідачів на житло,
що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.
Не заслуговують на увагу посилання в скарзі на те, що суди застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, оскільки з урахуванням фактичних обставин цієї справи, встановлених судом, немає підстав вважати, що суди ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах. Висновки судів узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду у постановах
від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19)
та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують
та переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами
та спрямовані на переоцінку доказів у справі.
Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом
не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).