Постанова
іменем України
30 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 663/482/20
провадження № 51-2727 км 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ємця О.П.,
суддів: Кравченка С.І., Білик Н.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Глушкової О.О.,
прокурора Кузнєцова С.М.,
захисника Мінаєвої В.В.,
засудженого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у провадженні в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Херсонського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019230000000403 за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця с. Червоний Чабан, Каланчацького району, Херсонської області, зареєстрованого та жителя АДРЕСА_1 )
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Скадовського районного суду Херсонської області від 25 листопада 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено обов`язки, передбачені п. 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК України.
Прийнято рішення щодо процесуальних витрат та долі речових доказів.
Відмовлено у задоволенні цивільного позову ОСОБА_2 до АТ "Херсонобленерго", третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_1, про стягнення грошових коштів.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 19 грудня 2019 року, о 12:30 керуючи технічно несправним автокраном МАЗ 533702 КТА 18.01, д.н.з. НОМЕР_1, (що не перебувало у причинно-наслідковому зв`язку із дорожньо-транспортною пригодою (далі - ДТП), здійснюючи рух по вул. Гагаріна в м. Скадовськ, Херсонської області, у напрямку від вул. Сергіївська до вул. Т. Шевченка, поруч з перехрестям вул. Гагаріна та вул. Мангубінська, проявив неуважність та безпечність до дорожньої обстановки, та, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу позначеного дорожніми знаками п. 5.35 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР України )та дорожньою розміткою п. 1.14.1 ПДР України, який справа наліво за напрямком руху автокрана перетинала ОСОБА_3, не зменшив швидкість та не зупинився, не надав дорогу пішоходу, внаслідок чого здійснив на неї наїзд.
У результаті порушення ОСОБА_1 вимог п. 1.5, п. 2.3. "б", п. 18.1 ПДР України, відбулася ДТП, внаслідок якої ОСОБА_3 отримала тілесні ушкодження від яких померла на місці.
Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 11 травня 2021 року вирок районного суду залишено без зміни.
Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1 покарання, всупереч вимогам ст. 65 КК України, не врахував повною мірою ступінь тяжкості злочину, обсяг грубих порушень ПДР України, суспільну небезпечність протиправного діяння та наслідки вчиненого, з огляду на що безпідставно звільнив його від відбування основного покарання з випробуванням і не застосував додаткове покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами.
В свою чергу, апеляційний суд, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу сторони обвинувачення, не зважив на те, що думка потерпілої сторони стосовно призначення покарання у даній категорії злочинів не є вирішальною, а допущені місцевим судом порушення потягли за собою невиправдану м`якість призначеного ОСОБА_1 заходу примусу.
Позиції інших учасників судового провадження
На касаційну скаргу прокурора сторона захисту подала письмові заперечення, де заявлені прокурором вимоги не підтримує та просить залишити ухвалу суду апеляційної інстанції без зміни.
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та його захисник Мінаєва В.В., вважали оскаржуване судове рішення законним, а касаційну скаргу прокурора необґрунтованою.
Прокурор Кузнєцов С.М. просив задовольнити касаційну скаргу з викладених у ній підстав.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст.438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Встановлені судом фактичні обставини вчинення ОСОБА_1 злочину, за який його засуджено, та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК України в касаційній скарзі прокурором не оспорюються.
Касаційні доводи прокурора про невідповідність призначеного засудженому покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі внаслідок м`якості є неприйнятними.
Згідно із ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Так, відповідно до вимог ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом`якшують покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання має бути відповідним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують та обтяжують.
Водночас загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування.
При цьому, з огляду на положення ст. 75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.
Призначене ОСОБА_1 покарання за вчинений ним злочин зазначеним вище вимогам відповідає, воно є пропорційним характеру вчинених дій, їх небезпечності, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Так, місцевий суд за наслідками судового розгляду, проведеного в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, призначаючи ОСОБА_1 міру примусу, зважив на тяжкість вчиненого злочину, який відповідно до ст. 12 КК України є тяжким, наслідки протиправних дій засудженого - смерть людини, а тому обрав йому покарання у виді позбавлення волі, розмір якого є вищим від нижньої межі санкції частини статті, що передбачає відповідальність за це кримінальне правопорушення.
При цьому, зважаючи на те, що призначення додаткового покарання може унеможливити виконання ОСОБА_1 своїх обов`язків на займаній посаді, реалізувати право на працю, отримання заробітної плати як єдиного джерела доходу, суд дійшов обґрунтованого висновку про недоцільність призначення останньому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на певний строк.
Водночас, звільняючи обвинуваченого від відбування основної міри примусу з випробуванням, місцевий суд, разом зі ступенем тяжкості вчиненого злочину, суспільної небезпеки протиправного діяння та наслідків вчиненого, врахував також дані про особу винного та всі інші обставини, які впливають на вибір покарання та порядок його відбування.
Зокрема суд зважив на те, що ОСОБА_1 вчинив злочин з необережною формою вини, має постійне місце проживання та роботи, за якими характеризується виключно позитивно, одружений та доглядає матір похилого віку, його вік, стан здоров`я та стійкі соціальні зв`язки, відсутність судимостей.
Щире каяття засудженого у вчиненому злочині та добровільне відшкодування завданої шкоди визнано обставинами, що пом`якшують покарання. Жодних чинників, які б його обтяжували, у цьому кримінальному провадженні не встановлено.
У сукупності із зазначеним, суд також урахував позицію потерпілого ОСОБА_2 який не має будь яких претензій до обвинуваченого та не наполягав на суворому покаранні, в тому числі на позбавленні його права керувати транспортними засобами. Сам ОСОБА_1 критично оцінює свої протиправні дії, неодноразово висловлював жаль з приводу вчиненого, що підтвердив і в засіданні суду касаційної інстанції.
Щодо посилань прокурора на тяжкість, ступінь суспільної небезпеки злочину та його наслідки, то врахування як підстави для посилення кримінальної відповідальності лише тих загальних обставин вчинення злочину, які охоплюються його об`єктивною стороною, поза зв`язком із іншими конкретними обставинами справи й даними про особу винного, не ґрунтується на принципі індивідуалізації, що передбачає диференційований підхід як обов`язкову умову справедливості кримінальної відповідальності.
Натомість зазначені вище конкретні обставини справи та дані про особу ОСОБА_1 у своїй сукупності, на переконання колегії суддів Верховного Суду, давали суду достатні підстави для висновку про можливість виправлення засудженого без відбування міри примусу у виді позбавлення волі, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою та застосування протягом іспитового строку соціально-виховних заходів, що необхідні для позитивних змін та запобігання вчинення повторних кримінальних правопорушень у майбутньому.
При цьому, для застосування у даному кримінальному провадженні інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, думка потерпілої сторони для місцевого суду не була єдиною та домінуючою підставою.
Переглядаючи вирок за апеляційною скаргою прокурора, доводи якої аналогічні доводам його касаційної скарги, апеляційний суд, навівши в ухвалі достатні мотиви й підстави визнання апеляційної скарги необґрунтованою, правильно залишив вирок місцевого суду в частині призначеного покарання без змін.
Зокрема, колегія суддів, констатувала, що призначаючи ОСОБА_1 основне покарання, суд першої інстанції дотримався вимог ст.50, 65-67 КК України, а вказана міра примусу відповідає характеру й тяжкості вчиненого, є справедливою, а також необхідною і достатньою для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.
Крім цього, апеляційний суд зазначив про обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо недоцільності призначення ОСОБА_1 додаткового покарання, погодився із тим, що позбавлення останнього права керувати транспортними засобами призведе до неможливості виконання ним своїх трудових обов`язків, а також обмежить у можливості доглядати матір, яка має незадовільний стан здоров`я, потребує піклування та проживає на значній відстані від нього.
Ухвала апеляційного суду належно вмотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Переконливих доводів, які б спростовували висновки судів в частині призначеної ОСОБА_1 міри примусу прокурор у касаційній скарзі не навів, а його посилання на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 12 березня 2019 року (справа № 495/9188/16-к, провадження № 51-596км18) не заслуговує на увагу, оскільки вона стосується конкретного кримінального провадження з іншими фактичними обставинами, що відрізняються від тих, які описані у вироку Скадовського районного суду Херсонської області від 25 листопада 2020 року.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судового рішення апеляційного суду, у справі не встановлено.
Отже, підстави для задоволення касаційної скарги прокурора відсутні.
Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд