Постанова
Іменем України
05 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 646/8766/18
провадження № 61-19529св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Козова Юлія Юріївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 травня 2020 року в складі судді Єжова В. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Козова Ю. Ю., про визнання заповіту недійсним.
В обґрунтування позову вказала, що вона є дочкою ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . У вересні 2018 року вона отримала лист від приватного нотаріуса Козової Ю. Ю., про те що 22 червня 2018 року її матір склала заповіт, відповідно до умов якого заповіла Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира) онуці ОСОБА_5 . Матір за життя не мала наміру складати заповіт, проживала разом з нею та її дітьми у спірній квартирі АДРЕСА_2 роки, натомість ОСОБА_5 не спілкувалась з бабою більше 10 років, почала її відвідувати лише перед смертю. ОСОБА_4 страждала на онкологічне захворювання, інші хронічні хвороби, з 24 квітня по 21 травня 2018 року перебувала у лікарні. За місяць до смерті матір вже не могла самостійно вставати з ліжка, тому не могла викликати нотаріуса, знаходилась у пригніченому стані, у зв`язку з чим її волевиявлення не було вільним і не відповідало її волі.
З урахуванням зазначеного та на підставі статей 203, 215, 225, частини другої статті 1257 ЦК України позивач просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 від 22 червня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Козовою Ю. Ю. за реєстровим № 293.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що оскільки позивачем не надано належних і достовірних доказів, які б засвідчували, що на момент складення заповіту від 22 червня 2018 року ОСОБА_4 перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а доводи позивача ґрунтуються на припущеннях, тому відсутні передбачені статтями 203, 215, 225, частиною другою статті 1257 ЦК України підстави для визнання оскарженого заповіту недійсним. На момент складення заповіту у ОСОБА_4 не було фізичних вад або хвороб, які позбавляли її здатності самостійно прочитати заповіт та вчинити на ньому свій підпис.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 28 жовтня 2019 року у справі № 484/4366/18, від 25 листопада 2019 року у справі № 695/3475/16-ц, від 23 квітня 2020 року у справі № 335/12379/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуваний заповіт у порушення вимог статті 1252 ЦК України не був посвідчений при свідках, не зважаючи на той факт, що на момент його посвідчення ОСОБА_4 перебувала на стаціонарному лікуванні за місцем проживання, а отже наявні правові підстави, передбачені частиною першою статті 1257 ЦК України, для визнання заповіту нікчемним. Крім того, про порушення форми заповіту свідчить і той факт, що заповідач поставила свій підпис перед фразою про те, що вона прочитала заповіт та власноручно підписала його, а не після цієї фрази.
Суд першої інстанції у порушення процесуального закону відсторонив від участі у справі представника позивача, а апеляційний суд не звернув уваги на вказані порушення. Крім того, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування висновку патологоанатомічного розтину ОСОБА_4 з метою з`ясування стану її здоров`я на момент укладення заповіту.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 11 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4, а відповідач ОСОБА_2 є її онукою.
22 червня 2018 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким належну їй Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 заповіла ОСОБА_5 . Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Козовою Ю.Ю. та зареєстровано в реєстрі за № 293 (а.с. 82,83, т. 1).
Із оспорюваного заповіту вбачається, що його складено особисто ОСОБА_4 та вірно записано з її слів, прочитано заповідачем в голос, заповіт відповідає її дійсним намірам, підписаний заповідачем власноручно у двох примірниках. Також, заповіт має застереження про те, що у зв`язку з загальною слабкістю організму заповідача заповіт складено та посвідчено вдома за адресою: АДРЕСА_1 . У графі "підпис" міститься рукописний запис "заповіт записано із моїх слів вірно, прочитано вголос та власноручно підписано у двох примірниках".
У наступному рядку зазначені місце та дата посвідчення заповіту, а також запис "заповіт посвідчено мною, Козовою Ю.Ю. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу. Заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем ОСОБА_4 і власноручно підписаний нею у моїй присутності".
Приватний нотаріус встановила особу заповідача за паспортом, перевірила її дієздатність, роз`яснила заповідачу зміст статей 1234, 1235, 1236, 1241, 1254, 1307 ЦК України, встановила її дійсну волю на розпорядження майном на випадок її смерті та посвідчила особистий підпис на заповіті.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
Згідно з довідкою про склад сім`ї від 13 липня 2018 року ОСОБА_4 проживала і була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Після смерті ОСОБА_4 у шестимісячний строк до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Козової Ю. Ю. із заявою про прийняття спадщини звернулися її онука ОСОБА_5, дочка ОСОБА_1, дочка ОСОБА_7 . Дочка ОСОБА_8 відмовилася від прийняття спадщини на користь ОСОБА_7 .
На час підписання заповіту у ОСОБА_4 було встановлено діагноз - кардіоезофагальний рак Т3N1M1 ІV стадія, ІV грудної клітини лівобічний ексудативний плеврит, стан після дренування лівої плевральної порожнини 08 травня 2018 року, ішемічна хвороба серця, атеросклеротичний кардіосклероз. Рекомендовано лікування онколога за місцем проживання.
Допитана у судовому засіданні суду першої інстанції як свідок дочка померлої ОСОБА_8 пояснила, що вона спілкувалася з матір`ю телефоном; у 2018 році матір повідомила про те, що вона хвора на рак, просила не повідомляти про це позивачу. ОСОБА_4 за власні кошти оплачувала своє лікування. Коли лікарі сказали, що вони зробили все можливе, мати повідомила про те, що буде складати заповіт на онуку ОСОБА_2, оскільки їй потрібна допомога. При останній зустрічі з матір`ю на початку червня вона була адекватною, повідомила, що ОСОБА_2 буде звертатися до нотаріуса з питанням чи можна скласти заповіт вдома. Свідок пояснила, що уколи матері робили ОСОБА_2 та її мати ОСОБА_7 .
Свідок ОСОБА_7 пояснила, що вона є медичним працівником, робила матері уколи, а позивач не бажала допомагати матері матеріально, оскільки вважала, що медицина безкоштовна. Її дочка ОСОБА_2 спілкувалася з нотаріусом з питання оформлення заповіту, під час посвідчення якого в квартирі знаходились вона з дочкою ОСОБА_2, нотаріус та ОСОБА_4 . Остання була у здоровому глузді. До спілкування з нотаріусом вони з дочкою допомогли ОСОБА_4 сісти та вийшли з кімнати.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
У частині першій статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 105 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 89 ЦПК України.
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України: від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14. Також Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року (справа № 496/4851/14-ц, провадження № 61-7835сво19) відступив від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловленого у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі у справі № 465/1217/16-ц (провадження № 61-1333св18), підкресливши, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшли правильного висновку про те, що волевиявлення ОСОБА_4, спрямоване на передачу спірного нерухомого майна саме ОСОБА_5 та зафіксоване в оспорюваному заповіті від 22 червня 2018 року, було вільним та відповідало її волі. Доказів протилежного позивач в порядку статті 81 ЦПК України не надала.
Як вбачається зі змісту заповіту, його складено у письмовій формі на нотаріальному бланку, із зазначенням часу, місця його складення та засвідчено гербовою печаткою.
Доводи касаційної скарги про те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало її волі, не підтверджені відповідними доказами, зокрема і висновком судової медичної експертизи, про призначення якої позивач не заявляла клопотання, не ґрунтуються на матеріалах справи і судами їм надано належну оцінку.
Як вбачається з тексту заповіту його складено за місцем проживання заповідача у звʼязку із загальною слабкістю її організму.
Хворобливий стан заповідача, який перешкоджав їй з`явитись до нотаріуса для укладення заповіту, сторонами визнається і підтверджується свідками.
Безпідставними є також доводи касаційної скарги про визнання спірного заповіту недійсним у зв`язку з відсутністю свідків під час його посвідчення, оскільки з тексту заповіту вбачається, що він прочитаний особисто заповідачем, натомість законом передбачене обов`язкове посвідчення заповіту нотаріусом при свідках лише у випадку неможливості заповідача прочитати текст заповіту самостійно або за бажанням заповідача.
При цьому позивач не надала доказів на спростування цих обставин або доказів того, що заповідач мала фізичні вади, які б перешкоджали їй прочитати заповіт особисто та підписати його.
Відповідно до Порядку організації медичного обслуговування та направлення пацієнтів до закладів охорони здоров`я, що надають вторинну (спеціалізовану) та третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 646 від 05 жовтня 2011 року, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, надання медичної допомоги здійснюється у стаціонарних та амбулаторних умовах. Спеціалізована медична допомога надається у стаціонарних умовах - багатопрофільними лікарнями інтенсивного лікування першого та другого рівнів, багатопрофільними дитячими лікарнями (клінічними лікарнями), інтенсивного лікування, лікарнями відновного лікування, лікарнями планового лікування, хоспісами, спеціалізованими медичними центрами.
З огляду на зазначене аргументи касаційної скарги про те, що оскаржуваний заповіт у порушення вимог статті 1252 ЦК України не був посвідчений при свідках, не зважаючи на той факт, що на момент його посвідчення ОСОБА_4 перебувала на стаціонарному лікуванні за місцем проживання, є необґрунтованими, оскільки стаціонарні умови лікування були передбачені лише у спеціалізованих закладах, а не за місцем проживання хворої особи. Разом з тим 08 травня 2018 року заповідачу рекомендовано лікування за місцем проживання, де і був посвідчений оспорюваний заповіт 22 червня 2018 року.
Отже, оскаржуваний заповіт по формі, порядку його посвідчення, відображенню дійсного волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном відповідає вимогам закону, а на підтвердження підстав його недійсності позивач належних та допустимих доказів не надала.
За таких обставин суди правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним.
Необґрунтованими є також доводи позивача про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування висновку патологоанатомічного розтину ОСОБА_4 з метою з`ясування стану її здоров`я на момент укладення заповіту, оскільки ухвалами від 11 січня 2019 року та від 17 травня 2019 року суд першої інстанції задовольнив клопотання позивача про витребування доказів, у тому числі і медичної документації, вважаючи ці докази необхідними для всебічного та повного з`ясування обставин справи. Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування висновку патологоанатомічного розтину ОСОБА_4, суд вказав позивачу про необхідність повідомлення останньою протягом п`яти днів з дня вручення ухвали причин неможливості подати такий доказ самостійно. Проте позивач такі причини суду у вказаний строк не повідомила.
Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 28 жовтня 2019 року у справі № 484/4366/18, від 25 листопада 2019 року у справі № 695/3475/16-ц, від 23 квітня 2020 року у справі № 335/12379/17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 18 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.