Постанова суду № 520/8902/18 від 22.09.2021 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку місця проживання

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 520/8902/18

провадження № 61-1740св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку місця проживання.

Позовну заяву мотивовано тим, що 20 квітня 2018 року між нею та

ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: квартира

АДРЕСА_1, відповідно до умов якого, ОСОБА_3 (продавець) передав у її власність зазначену квартиру. Право власності на квартиру було зареєстровано за нею 20 квітня 2018 року.

До укладення договору купівлі-продажу квартири та реєстрації права власності, попередній власник квартири - ОСОБА_3 разом з іншими членами своєї сім`ї виїхали з квартири та були зняті з реєстраційного обліку, проте, колишня дружина ОСОБА_3 - ОСОБА_2 до часу звернення до суду із цим позовом з реєстраційного обліку знята не була та не виселена з квартири, яка була нею придбана.

Також ОСОБА_1 зазначала, що спірна квартира не є спільною власністю колишнього власника та його колишньої дружини, оскільки зазначена квартира була придбана ОСОБА_3 до укладення шлюбу із

ОСОБА_2 .

Крім того, вказувала, що придбала зазначену квартиру для особистого проживання та проживання членів своєї сім`ї, а той факт, що в квартирі проживає та зареєстрований колишній член сім`ї попереднього власника будинку заважає їй повноцінно користуватись квартирою, адже вона із сім`єю не має жодного відношення до ОСОБА_2 та не зобов`язана узгоджувати з нею в майбутньому угоди щодо користування та розпорядження квартирою, а також спільно проживати із чужою людиною.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні власністю, належній їй, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 та зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2019 року у складі судді Петренка В. С. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири

АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що

ОСОБА_2 є колишньою дружиною попереднього власника -

ОСОБА_3, шлюб було розірвано заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29 березня 2012 року (справа № 1512/3182/2012), яке набрало законної сили 09 квітня 2012 року. Оскільки права членів сім`ї колишнього власника є похідними від прав власника, то з припиненням для власника права власності на жиле приміщення члени його сім`ї також втрачають право користування цим приміщенням.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність усунунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні квартирою

АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 .

У задоволенні позовних вимог про зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку судом відмовлено оскільки рішення суду про виселення є достатньою правовою підставою для зняття особи з реєстрації. Крім того, суд не є тим органом, який знімає осіб з реєстраційного обліку. Суд може зобов`язати зняти з реєстраційного обліку, проте такої позовної вимоги заявлено не було.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2019 року скасовано та постановлено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири

АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення відповідача про дату, час і місце засідання суду 17 січня 2019 року, а вона обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення по суті позовних вимог.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між власником майна - ОСОБА_1 та членом сім`ї колишнього власника ОСОБА_3, якому вказана квартира належала на праві приватної власності до укладення шлюбу, - ОСОБА_2, що унеможливлює користування житлом його власником. У цьому випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку.

Суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи по суті звернув увагу на баланс інтересів сторін спору. Встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), також зазначив, що порушено і її права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, що переглядається, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивача, забезпечено іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що зміна власника квартири

АДРЕСА_1 є юридичним фактом, що тягне втрату членом сім`ї попереднього власника права користування зазначеним жилим приміщенням.

Щодо позовних вимог в частині зняття з реєстраційного обліку, то суд апеляційної інстанції зазначив, що рішення суду про виселення є достатньою правовою підставою для зняття особи з реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У січні 2021 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку

ОСОБА_2 подала касаційну скаргу у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17-ц (провадження

№ 61-21св19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц (провадження № 61-17210св18), від 13 листопада 2019 року у справі

№ 188/242/18-ц (провадження № 61-10769св19), від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц (провадження № 61-13962св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 462/1553/17-ц (провадження № 61-2538св19),

від 20 листопада 2019 року у справі № 369/7576/17-ц (провадження

№ 61-44060св18), від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18-ц (провадження № 61-16526св19) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження

№ 14-298цс19), не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин,

які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункти 1 та 3 частини третьої

статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що при вирішенні справи суд апеляційної інстанції обмежився лише положеннями закону, який врегульовує випадки припинення сервітуту - пункт 4 частини першої статті 406 ЦК України, при цьому не слідував практиці Європейського суду з прав людини при ухвалені оскаржуваної постанови, не визначив співмірність вимог, заявлених у справі, з метою, яка досягається, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для захисту житлових прав позивача, шляхом виселення відповідача. Також безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статей 116, 157 ЖК УРСР, які виключають можливість виселення осіб без надання іншого житлового приміщення.

Також, судом апеляційної інстанції не досліджено відсутність чи наявність недобросовісності у діях позивача, з урахуванням тих обставини, що остання знала про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка іншого житла не має та набула охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням. Суд апеляційної інстанції необґрунтовано задовольнив позовні вимоги, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).

Заявник посилається на те, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Крім того, суд взагалі не дав правової оцінки тому, що відповідач проживає у спірній квартирі тривалий період, сплачує витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов`язкові платежі, тобто має тривалий зв`язок із спірною квартирою як із житлом, не досліджував обставини того, чи має відповідач інше житло для проживання, що у цій справі має важливе юридичне значення для правильного вирішення спору.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку місця проживання призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 20 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_4, яка діє на підставі довіреності від імені ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_5, яка діє на підставі довіреності від імені ОСОБА_1 (покупець), посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Гладковою О. П., зареєстровано в реєстрі за № 298, на праві приватної власності належить квартира, розташована за адресою:

квартира АДРЕСА_1, яка складається з двох житлових кімнат, загальною площею - 50,7 кв. м, житловою площею - 27,8 кв. м (а. с. 8-9, т. 1).

Право власності на зазначену квартиру було зареєстровано за

ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно

20 квітня 2018 року номер запису про право власності: 25821815 (а. с. 10,

т. 1).

Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію

від 03 липня 2018 року № 24 у квартирі АДРЕСА_1, зареєстрована та проживає ОСОБА_2 (а. с. 13, т. 1).

ОСОБА_2 є колишньою дружиною попереднього власника -

Судовим розглядом встановлено, що спірна квартира не була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2, оскільки квартира належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 на право власності на квартиру, виданого 13 січня 1997 року управлінням по обліку, розподілу та реалізації житлової площі виконавчого комітету міської ради народних депутатів, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації 16 травня 1997 року під № 3221 стр. 74 кн. 225 пр., а шлюб з ОСОБА_2 було зареєстровано 29 серпня 2000 року (а. с. 11-12, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Відповідно до Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні

статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Судами встановлено, що спір у цій справі виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з колишнім власником будинку.

Суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи по суті звернув увагу на баланс інтересів сторін спору. Встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенцію, також зазначив, що порушено і її права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що зміна власника квартири АДРЕСА_1 є юридичним фактом, що тягне втрату членом сім`ї попереднього власника права користування зазначеним жилим приміщенням.

Щодо позовних вимог в частині зняття з реєстраційного обліку, то суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що рішення суду про виселення є достатньою правовою підставою для зняття особи з реєстрації.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції при розгляді справи по суті обґрунтовано звернув увагу на баланс інтересів сторін спору.

Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті

статті 8 Конвенції, правильно зазначив, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі, що переглядається, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивача, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статей 116, 157 ЖК УРСР, які виключають можливість виселення осіб без надання іншого житлового приміщення є необґрунтованими, оскільки судом при вирішенні спору враховано баланс інтересів сторін спору та пропорційність виселення, на важливості врахування якої наголошував ЄСПЛ (рішення від 24 квітня

2012 року у справі "Йорданова та інші проти Болгарії", заява № 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява № 27013/07, пункт 156).

Інші доводи касаційної скарги у їх сукупності зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

................

Перейти до повного тексту