Постанова
Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 2608/7123/12
провадження № 61-18537 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О.В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
особи, які подали апеляційну скаргу, - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 - на постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та визнання договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі договору дарування квартири від 15 березня 2011 року він є власником квартири АДРЕСА_1, загальною площею 125,8 кв. м та житловою площею 66,10 кв. м, а ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 .
16 січня 2012 року між ними був укладений попередній договір міни, за умовами якого вони повинні були обмінятися зазначеними квартирами протягом 10 днів з моменту укладення договору за актом приймання-передачі. Крім того, договором визначено, що відповідач здійснює доплату за отримане майно в розмірі 900 000 грн на таких умовах: 50 % від суми, що вказана у пункті 4.1. договору, протягом 3-х робочих днів після підписання акту здачі-приймання майна; 50 % від суми - під час оформлення нотаріального договору міни.
Стверджував, що 23 січня 2012 року між ними був підписаний акт прийому-передачі майна по договору міни, однак станом на момент подання позову відповідач ухиляється від виконання умов договору, не надає необхідні документи для укладення нотаріального договору міни, не з`являється до приватного нотаріуса для укладання угоди та не сплачує визначену договором доплату.
Також зазначав, що після того як він звернувся до суду, відповідач повернув йому ключі від квартири АДРЕСА_1, в якій без його відома було зроблено перепланування та реконструкція за робочим проектом 2011 року, що виготовлений ПП "АКБ Готика". Даний проект був переданий відповідачу разом з актом приймання-передачі та на підставі цих документів відповідач зробив незаконне перепланування, у зв`язку із чим загальна площа об`єднаної квартири стала 239,9 кв. м, житлова -86,8 кв. м.
Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 239,9 кв. м та житловою площею 86,8 кв. м, визнати попередній договір міни від 16 січня 2012 року, укладений між ним та ОСОБА_2, недійсним та стягнути судові витрати по справі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 червня 2012 року у складі судді Кривов`яза А. П. позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 239,9 кв. м та житловою площею 86,8 кв. м.
Визнано попередній договір міни від 16 січня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, нікчемним з моменту його укладення. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що попередній договір міни, укладений 16 січня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не був нотаріально посвідченим, а відтак є нікчемним.
Ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності квартиру АДРЕСА_1, суд першої інстанції посилався на вимоги статей 319, 328, 311 ЦК України та зазначив, що ще у 2011 році позивачем було замовлено робочий проект "Реконструкція квартири № 32 з приєднанням частини технічного поверху та влаштуванням тераси в житловому будинку АДРЕСА_1", який виготовлено ПП "АКБ Готика". Вказані документи було передано відповідачу разом з актом приймання-передачі спірної квартири, на підставі яких він зробив незаконне перепланування. Після проведених робіт загальна площа об`єднаної квартири АДРЕСА_1 дорівнює 239,9 кв. м, житлова - 86,8 кв. м.
Інших підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спірну квартиру рішення суду першої інстанції не містить.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які не брали участі у справі, задоволено частково.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 червня 2012 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на реконструйовану квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 239,9 кв. м та житловою площею 86,8 кв. м, скасовано й ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не було перевірено, чи зареєстровано право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 . Також апеляційний суд зазначив, що оскільки реконструкція спірної квартири проведена за рахунок придання частини технічного поверху з надбудовою, власник квартири повинен був отримати згоду всіх співвласників багатоквартирного будинку. Такої згоди суду першої інстанції надано не було, співвласники будинку АДРЕСА_1, зокрема, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до участі у розгляді даної справи залучені не були, разом з тим, визнавши за ОСОБА_1 право власності на реконструйовану за рахунок приєднання технічного поверху квартиру у зазначеному будинку, суд першої інстанції вирішив питання про їх права та інтереси, як співвласників будинку. Посилання позивача на те, що реконструкція квартири була здійснена ОСОБА_2 самовільно без його згоди, про що він дізнався тільки після повернення відповідачем ключів від квартири, спростовуються наявними у матеріалах справи документами, зокрема, технічним паспортом на спірну квартиру, виготовленим 27 вересня 2011 року, та висновком експертного будівельно-технічного дослідження, складеним 20 грудня 2011 року, тобто до підписання між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 23 січня 2012 року акту прийому-передачу майна по передньому договору міни від 16 січня 2012 року. Згідно вказаних документів на час їх виготовлення спірна квартира вже складалася з чотирьох кімнат, загальною площею 239,9 кв. м та жилою площею 86,8 кв. м. Посилаючись на вказані обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 є неналежним відповідачем у даному спорі, що є підставою для відмови у задоволення позову.
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним попереднього договору міни від 16 січня 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не оскаржувалось, тому в апеляційному порядку не переглядалось.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 921/377/14, від13 червня 2018 року у справі № 495/3345/15-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 727/6380/17, від 16 листопада 2020 року у справі № 361/7684/17 тощо, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу № 2608/7123/12 із Святошинського районного суду м. Києва.
У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, поновивши ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 строк на оскарження рішення суду першої інстанції після спливу 8 років, не встановив поважних причин пропуску апелянтами строку на апеляційне оскарження, не врахував, що з часу ухвалення рішення судом першої інстанції скаржники не виявили жодної зацікавленості до стану та обсягу належного їм майна та не вжили заходів щодо захисту порушеного права та інтересу. Таким чином, апеляційний суд не в повній мірі врахував обставини, наведені апелянтами на підтвердження поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження у співвідношенні із принципом res judicata і безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження через 8 років після прийняття оскаржуваного рішення, що є порушенням принципу правової визначеності та права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судом апеляційної інстанції безпідставно не були прийняті докази на підтвердження факту, що реконструкція спірної квартири відбулась не за рахунок допоміжних приміщень багатоквартирного будинку, а за рахунок окремих нежитлових приміщень, що свідчить про відсутність порушення прав осіб, які подали апеляційну скаргу. Посилання у технічному паспорті на спірну квартиру та у проекті реконструкції квартири на те, що її реконструкція здійснюється з приєднанням технічного поверху, саме по собі не свідчить про те, що реконструкція квартири відбулась саме за рахунок допоміжних приміщень, оскільки встановлення цього факту можливе винятково у разі дослідження проекту будівництва житлового будинку та встановлення призначення вказаних приміщень. Апелянтами не було подано жодних належних і допустимих доказів на підтвердження того, що приміщення, за рахунок яких відбулась реконструкція квартири, є допоміжними.
Апеляційним судом безпідставно було відхилено клопотання про долучення до матеріалів справи відповідних доказів на підтвердження відповідності спірної квартири державним будівничим нормам та відсутності порушення прав співвласників багатоквартирного будинку під час реконструкції спірної квартири, у зв`язку з чим порушено принципи рівності та змагальності сторін, гарантовані статтями 6, 12 ЦПК України.
Апеляційний суд дійшов помилкових висновків щодо непідтвердження права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру за відсутності державної реєстрації права власності та не врахував, що стаття 334 ЦК України у редакції до 01 січня 2013 року пов`язує момент набуття права власності на нерухоме майно за договором з моментом реєстрації договору.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2021 року представник ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - ОСОБА_9 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, у зв`язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення суду апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 16 січня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі уклали попередній договір міни, за умовами якого погодили обмін майном: квартирою АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_1, та квартирою АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_2
23 січня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склали акт прийому-передачі майна по попередньому договору міни від 16 січня 2012 року, згідно якого ОСОБА_2 прийняв АДРЕСА_1, загальною площею 125,8 кв. м та житловою площею 66,10 кв. м.
Відповідно до наданої в суді апеляційної інстанції копії договору дарування квартири від 15 березня 2011 року, ОСОБА_10 подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 125,80 кв. м, у тому числі жилою площею - 66,10 кв. м. Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. та містить застереження, що договір підлягає державній реєстрації.
Разом з цим, на договорі відсутня відмітка про його реєстрацію у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, яке здійснювало державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на час посвідчення договору. Також суду не надано доказів реєстрації права власності ОСОБА_1 на подаровану квартиру у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 06 березня 2012 року належать на праві власності нежилі приміщення з № 1 по № 27 (групи приміщень № 73) в будинку АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право власності, виданого 05 травня 2009 року Головним управлінням житлового забезпечення, ОСОБА_4 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_6 . Право власності зареєстровано Київським бюро технічної інвентаризації 18 травня 2009 року.
Згідно свідоцтва про право власності, виданого 05 травня 2009 року Головним управлінням житлового забезпечення, ОСОБА_5 на праві власності належить квартира АДРЕСА_7 . Право власності зареєстроване Київським бюро технічної інвентаризації 18 травня 2009 року.
Відповідно до наданого суду першої інстанції проекту реконструкції (відсутня перша сторінка мотивувальної частини) квартири АДРЕСА_1, який виготовлений ПП "АКБ Готика" 21 вересня 2011 року, завданням на проектування є реконструкція спірної квартири з приєднанням частини технічного поверху та влаштування тераси у вказаному житловому будинку АДРЕСА_1 .
У технічному паспорті на спірну квартиру, який виготовлений 27 вересня 2011 року, зазначено, що реконструкція квартири АДРЕСА_1 здійснена з приєднанням технічного поверху та надбудовою.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.
Таким способом може бути, зокрема визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Частинами першою-сьомою статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
Відповідно до частини другої статті 383 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Згідно з частиною другою статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Статтею 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Відповідно до статті 19 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. Неподільне майно не підлягає відчуженню. Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку. Власники приміщень володіють, користуються і у встановлених цим Законом та цивільним законодавством межах розпоряджаються спільним майном.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року № 14-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_11, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" необхідно розуміти так, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 у справі за конституційним зверненням ОСОБА_12 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), допоміжні приміщення (підвали, сараї, комірки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював загальновизнані стандарти захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення статті 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом статті 1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.
У пункті 51 рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) ЄСПЛ зазначив, що труднощі тлумачення застосовного законодавства протягом перехідного періоду стали предметом розгляду Конституційного Суду України, який дав роз`яснення цього питання, визнавши наявність у власників приватизованих квартир автоматичного права часткової власності на допоміжні приміщення відповідного будинку.
Суд при розгляді справи має виходити із складу сторін, які залучені до участі у справі позивачем.
У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Подібні за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18),
від 05 травня 2019 року у справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19).
Встановивши, що позивач, не отримавши відповідні дозволи, а також згоду всіх власників квартир у багатоквартирному будинку АДРЕСА_1, самочинно перепланував та реконструював допоміжні приміщення вказаного будинку, які перебували у спільній сумісній власності, зокрема, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які не були залучені до участі у справі, однак рішенням суду першої інстанції порушено їх законні права, а також встановивши, що до участі у справі про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1, реконструйовану за рахунок допоміжних приміщень вказаного будинку, не були залученні власники цього багатоповерхового будинку та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спірну квартиру.
Посилання позивача на те, що реконструкція спірної квартири була здійснена ОСОБА_2 самовільно без його згоди, про що він дізнався тільки після повернення відповідачем ключів від квартири, спростовуються наявними у матеріалах справи документами, зокрема, технічним паспортом на спірну квартиру, виготовленим 27 вересня 2011 року (а. с. 41-43, т. 1), та висновком експертного будівельно-технічного дослідження, складеним 20 грудня 2011 року (а. с. 52-66, т. 1), які існували до підписання між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 23 січня 2012 року акту прийому-передачу майна по передньому договору міни від 16 січня 2012 року. Згідно вказаних документів, яким апеляційним судом надана правова оцінка, на час їх виготовлення спірна квартира вже складалася з чотирьох кімнат, загальною площею 239,9 кв. м та жилою площею 86,8 кв. м.
Доводи касаційної скарги про недоведеність порушених прав осіб, які звернулися з апеляційної скаргою, рішенням суду першої інстанції, є безпідставними з оглядку на таке.
Відповідно до частин першої, третьої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.
Так, законодавець визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Результат системного аналізу наведених процесуальних норм дає підстави вважати, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися або в подальшому відпали, апеляційне провадження підлягає закриттю.
Тобто апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції лише після того, як ним буде встановлено, що цим судовим рішенням вирішено питання про права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу.
Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 127/4368/18 (провадження № 61-1258св19) та від 03 березня 2021 року у справі № 333/537/13-ц (провадження № 17767св19).
У справі, яка переглядається, з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції звернулися особи, які не брали участі в розгляді справи судом першої інстанції, - ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, вважаючи, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про їх права та обов`язки, оскільки вони є власниками квартир в будинку АДРЕСА_1, а відтак і співвласниками допоміжних приміщень цього будинку.
Оскільки спірні допоміжні приміщення в будинку АДРЕСА_1 перебували у спільній сумісній власності всіх власників квартир зазначеного будинку, зокрема, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 червня 2012 року вирішено питання про їх права та обов`язки і вони мають право оскаржити це рішення в апеляційному порядку.
Посилання заявника на те, що апеляційний суд не встановив поважних причин пропуску ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 строку на апеляційне оскарження, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У рішенні від 03 грудня 2003 року у справі "Рябих проти Росії" ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу "res judicata", тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.
Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
За змістом статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Частинами третьою та четвертою статті 357 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 2 частини першої, пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
ЄСПЛ неодноразово зауважував, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, пункт 27 рішення ЄСПЛ від 26 квітня 2007 року у справі "Олександр Шевченко проти України", "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року).
Згідно з Рекомендаціями № R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятими Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року, термін "дискреційне повноваження" означає повноваження, яке надає адміністративному органу певний ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибирати з кількох юридично доступних рішень те, яке буде більш прийнятним. Відтак дискреційними є повноваження, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з`ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року було задоволено клопотання ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та поновлено їм строк на апеляційне оскарження рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 червня 2012 року. При цьому апеляційний суд взяв до уваги те, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 не брали участі у справі в суді першої інстанції, копію зазначеного рішення суду, яким порушуються їх права, отримали лише 28 травня 2020 року, а апеляційну скаргу подали 04 червня 2020 року. Тобто таке поновлення було достатньо виправданим та обґрунтованим відповідало вимогам норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування та не долучення апеляційним судом наданих позивачем доказів є безпідставними з огляду на таке.
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України).
Відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
За змістом статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 1 ЦПК України).
Принципи змагальності сторін та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом є складовими основних засад цивільного судочинства. Зокрема принцип змагальності сторін покладає на кожну із них обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, суд лише сприяє їм у реалізації процесуальних прав.
Принцип диспозитивності полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів не є обов`язком суду, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не були подані до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен ураховувати як вимоги статті 83 ЦПК України щодо строків подання доказів, так і вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо обов`язку особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, а також виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Апеляційний суд мотивував свій висновок щодо неприйняття та дослідження ним наданих стороною позивача нових доказів, зокрема, договору інвестування у нерухомість від 22 липня 2007 року, акта прийому-передачі нежитлових приміщень інвестору від 27 березня 2009 року, протоколу зборів співвласників багатоквартирного будинку від 01 березня 2011 року, оскільки об`єктивних (поважних) причин, які перешкоджали позивачу подати суду першої інстанції зазначені докази раніше, позивачем не надано, що свідчить про дотримання апеляційним судом вимог частини третьої статті 367 ЦПК України.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.
Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 921/377/14, від 13 червня 2018 року у справі № 495/3345/15-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 727/6380/17, від 16 листопада 2020 року у справі № 361/7684/17 тощо, є безпідставним, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду