Постанова
Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 330/792/17
провадження № 61-1608св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: об`єднана територіальна громада Якимівської селищної ради, неповнолітня ОСОБА_3, орган опіки та піклування при Якимівській селищній раді,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 22 вересня 2020 року у складі ОСОБА_4 та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 січня 2021 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Маловічко С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, треті особи: об`єднана територіальна громада Якимівської селищної ради (далі - ОТГ Якимівської селищної ради), неповнолітня ОСОБА_3, орган опіки та піклування при Якимівській селищній раді, про визнання заповіту недійсним.
Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати, ОСОБА_5, якій на праві власності належала земельна ділянка площею 10,94 га, розташована на території Чорноземненської сільської ради.
Після смерті ОСОБА_5, позивач звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак від нотаріуса йому стало відомо, що мати склала заповіт, яким заповіла належну їй земельну ділянку ОСОБА_2 . Заповіт було складено в Чорноземненській сільській раді
14 лютого 2013 року та посвідчений секретарем Чорноземненскої сільської ради Козловою Н. В.
Вважає, що спадкодавець ОСОБА_5 на момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій, він був складений під впливом обману, для можливості отримання грошових коштів і приховання факту купівлі-продажу, складання заповіту не було вільним, не відповідало внутрішній волі матері. ОСОБА_5 мала намір продати земельну ділянку з метою відремонтувати будинок і мати кошти на лікування. ОСОБА_2 обіцяв купити земельну ділянку за хорошою ціною. Мати позивача була малограмотною жінкою, вона закінчила школу-інтернат, насилу могла читати і вкрай рідко писала.
Крім того, ОСОБА_1 додатково зазначив, що зміст заповіту викликає у нього великі сумніви достовірності підпису та рукописного тексту у заповіті спадкодавцем.
Вважав, що під час складання заповіту від 14 лютого 2013 року
ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, він складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало її волі. Крім того, він укладений унаслідок обману зі сторони відповідача.
Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним заповіт від 14 лютого 2013 року, посвідчений Козловою Н. В., секретарем Чорноземненської сільської ради Якимівського району.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області
від 22 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 13 січня 2021 року, у задоволенні позову
ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності правових підстав для визнання заповіту, складеного ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2, недійсним, оскільки оспорюваний заповіт складений з дотриманням вимог щодо його форми і змісту, волевиявлення ОСОБА_5 щодо розпорядження своїм майном на користь відповідача було вільним і відповідало її волі, належних та беззаперечних доказів на підтвердження обставин, що
ОСОБА_5 при складанні заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними позивачем суду не надано. Суди також вважали недоведеність вимог складення заповіту внаслідок обману зі сторони відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 липня
2020 року у справі № 200/5153/15-ц
Касаційна скарга мотивована тим, щопід час посвідчення заповіту 14 лютого 2013 року, який є розпорядженням матері на випадок її смерті, не було дотримано таких вимог, як вільне волевиявлення учасника правочину ОСОБА_5 . На момент складання заповіту ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, оскільки вона хворіла захворюванням, та мала діагноз - легка розумова відсталість в ступені легкої дебільності, які могли вплинути на розуміння нею своїх дій при складанні заповіту. Судами не були враховані показання свідків
ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9,
ОСОБА_10, які пояснили, що ОСОБА_11 була слабоумною, не могла рахувати гроші, при отриманні пенсії не могла поставити нормальний підпис, фізично не могла сформулювати та продиктувати надруковний у заповіті текст. Вважає, що ОСОБА_5 не була одночасно автором надрукованого тексту у заповіті та рукописного тексту, що свідчить про те, що заповіт суперечить вимогам статті 1233 ЦК України, оскільки він не є особистим розпорядженням ОСОБА_5 .
Відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Матері позивача ОСОБА_5 на праві власності належала земельна ділянка, площею 10,94 га, що розташована на території Чорноземненської сільської ради, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю від 11 липня 2003 року ІУ-ЗП № 0180116.
14 лютого 2013 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким належну їй земельну ділянку заповіла ОСОБА_2 .
Заповіт посвідчено у приміщенні Чорноземненської сільської ради Якимівського району Запорізької області. Заповіт записаний секретарем Чорноземненської сільської ради Якимівського району Запорізької області Козловою Н. В. зі слав заповідача ОСОБА_5 . Заповіт до підписання прочитаний у голос заповідачем ОСОБА_5, власноруч підписаний нею у присутності секретаря Чорноземненської сільської ради Якимівського району Запорізької області Козлової Н. В. Заповіт зареєстровано в реєстрі за № 06.
Відповідно до журнала реєстрації нотаріальних дій по Чорноземненській сільській раді Якимівського району Запорізької області, на сторінці 18 під номером 6 була зареєстрована нотаріальна дія - посвідчення заповіту ОСОБА_5, в останній колонці якого міститься підпис ОСОБА_5 про одержання оформленого документу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта комунальної установи "Обласна психіатрична лікарня" Запорізької обласної ради
від 23 лютого 2018 року, відповісти на питання чи усвідомлювала
ОСОБА_5 значення своїх дій та їх наслідки при складанні заповіту
від 14 лютого 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 06, посвідченого секретарем Чорноземненської сільради Якимівського району Запорізької області Козловою Н. В. не представляється можливим у зв`язку з відсутністю огляду лікаря психіатра та опису психічного стану підекспертної, її інтелектуально-мнестичних функцій (а. с. 124-131, т. 3).
Згідно з висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 21 березня 2019 року, рукописні записи та підпис від імені ОСОБА_5 у заповіті, складеному ОСОБА_5, посвідченому 14 лютого 2013 року секретарем Чорноземненської сільради Якимівського району Запорізької області Козловою Н. В. та зареєстрованому в реєстрі за № 06, виконані однією особою, а саме ОСОБА_5 . Виявлений комплекс діагностичних ознак в досліджуваних рукописних записах та підписі є нормою письмово-рухового навику ОСОБА_5. (а. с. 223-233, т. 3).
За висновком експерта Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. М. С. Бокаріуса від 22 квітня 2020 року, за результатами проведення судової лінгвістичної (авторознавчої) експертизи писемного мовлення, відповідно до якого автором та виконавцем рукописного тексту "На мой проханя заповіт записано секретарєм з моих слив вирно за допомогою загально принятих техничних засобив і Чорноземнєнській сільській раді о 10 годині 00 хвилин українською мовою я володию в обсязі достатньому для розуміні тексту цього докумєнта" в одному примірнику заповіту від 14 лютого 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 06, посвідченого секретарем Чорноземненської сільради Якимівського району Запорізької області Козловою Н. В., є різні особи. Ймовірно, рукописний текст виконаний під диктування або шляхом переписування із тексту-шаблону. Питання про те, чи є ОСОБА_5 одночасно автором надрукованого тексту, який починається словами "Я, гр.. ОСОБА_5" та закінчується словами "о 10 голині 00 хвилин" та рукописного тексту, який починається словами "На мой проханя заповіт записано" та закінчується словами "розуміня тексту цього документа" у заповіті від 14 лютого 2013 року, не вирішувалось (а. с. 63-67, т. 4).
У матеріалах справи містяться дві довідки Якимівської Центральної районної лікарні: перша від 27 червня 2017 року за № 763, згідно з якою ОСОБА_5 перебувала на обліку лікаря-психіатра з 1995 року з діагнозом: легка розумова відсталість в ступені легкої дебільності, друга від 13 вересня
2017 року № 1143, в якій зазначено, що ОСОБА_5 на обліку у лікаря-психіатра не перебувала (а. с. 155, т.1).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах
2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до визначення, яке міститься в статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Згідно з частиною другою статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20).
Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18),
від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження
№ 61-837св19).
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).
Обов`язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України .
Згідно з частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з положеннями частини третьої статті 12 та частини першої
статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі,
від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не доведено, що при посвідченні оспорюваного заповіту його мати - ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними та що у неї було відсутнє волевиявлення на вчинення спірного правочину, тоді як відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано доказів абсолютної неспроможності спадкодавця в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій. Сам по собі факт наявності у заповідача тяжкої хвороби не є достатнім доказом його неспроможності в межах, необхідних для волевиявлення і складення заповіту, та не спростовує презумпцію його психічного здоров`я.
У справі, яка переглядається, судом першої інстанції призначалася судово-психіатрична експертиза, відповідно до висновку якої відповісти на питання чи усвідомлювала ОСОБА_5 значення своїх дій та їх наслідки при складанні заповіту від 14 лютого 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 06, посвідченого секретарем Чорноземненської сільради Якимівського району Запорізької області Козловою Н. В. неможливо у зв`язку з відсутністю огляду лікаря психіатра та опису психічного стану підекспертної, її інтелектуально-мнестичних функцій.
Суди правильно відхилили як доказ довідку Якимівської центральної районної лікарні від 27 червня 2017 року про перебування ОСОБА_5
з 1995 року на обліку у лікаря-психіатра, оскільки ця довідка за своїм змістом суперечить довідці цієї ж установи від 13 вересня 2017 року про те, що
ОСОБА_5 на обліку у лікаря-психіатра не перебувала.
Враховуючи розбіжності інформації, які зазначені в довідках, судом першої інстанції було зроблено запит до головного лікаря Якимівської центральної районної лікарні Строкан В. В. від 11 жовтня 2017 року для роз`яснення вказаних розбіжностей в наданій інформації стосовно перебування
ОСОБА_5 на обліку у лікаря-психіатра з 1995 року та її діагнозу.
На адресу суду першої інстанції адміністрація Якимівської центральної районної лікарні направила лист від 13 вересня 2017 року, з якого вбачається, що ОСОБА_5 на обліку у лікаря-психіатра Якимівської центральної районної лікарні не перебувала, у зв`язку з чим медичну карту амбулаторного хворого направити неможливо. Також зазначено, що довідку від 27 червня 2017 року слід вважати недійсним, у зв`язку з технічною помилкою, оскільки відомості про ОСОБА_5 помилково були надані замість відомостей про її доньку ОСОБА_14, 1978 року народження, яка перебувала на обліку у лікаря-психіатра.
Інших належних та беззаперечних доказів, які б свідчили про те, що
ОСОБА_5 перебувала на обліку у лікаря-психіатра з діагнозом - легка розумова відсталість в ступені легкої дебільності, як то виписки з історії хвороби, медична картка ОСОБА_5, та, що така хвороба впливали на її стан, у зв`язку з чим вона 14 лютого 2013 року не могла усвідомлювати значення своїх дій, матеріали справи не містять, а тому доводи касаційної скарги про те, що на момент складання заповіту ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними є помилковими.
Є необґрунтованими доводи касаційної скарги про відсутність волевиявлення ОСОБА_5 на складання заповіту від 14 лютого 2013 року, оскільки такі не підтвердженні належними та допустимими доказами та спростовуються висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 21 березня 2019 року, відповідно до якого рукописні записи та підпис від імені ОСОБА_5 у заповіті виконані однією особою, а саме ОСОБА_5 .
Аргументи касаційної скарги про те, що свідки зі сторони позивача ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_8
ОСОБА_9, ОСОБА_15 надали суду пояснення стосовно того, що
ОСОБА_5 була розумова відсталою, що свідчить про те, що у момент вчинення заповіту остання не могла усвідомлювати значення своїх дій не заслуговують на увагу, оскільки як правильно зазначив суд апеляційної інстанції такі показання мають характер припущення і не підтверджуються матеріалами справи. Крім того, показання свідків про поведінку особи тощо мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 200/5153/15-ц про визнання прав власності у порядку спадкування є помилковими, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, яку розглядав Верховний Суд України, правовідносини не є подібними та є різними встановлені судами фактичні обставини.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Якимівського районного суду Запорізької області
від 22 вересня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду
від 13 січня 2021 року- без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.