Постанова суду № 904/4644/20 від 05.10.2021 про визнання дій з розірвання договору протиправними, а договору діючим

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2021 року

м. Київ

Справа № 904/4644/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,

учасники справи:

позивач - державне промислове підприємство "Кривбаспромводопостачання",

представник позивача - Пономаренко Д.О. (у порядку самопредставництва),

відповідач - Криворізький міський відділ Управління поліції охорони в Дніпропетровській області,

представник відповідача - не з`явився,

розглянув касаційну скаргу державного промислового підприємства "Кривбаспромводопостачання"

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.02.2021 (головуючий Орєшкіна Е.В., судді: Широбокова Л.П. і Подобєд І.М.)

у справі № 904/4644/20

за позовом державного промислового підприємства "Кривбаспромводопостачання" (далі - Підприємство)

до Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (далі - Управління)

про визнання дій з розірвання договору протиправними, а договору діючим.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Підприємство звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Управління про визнання протиправними дій Управління з розірвання договору про спостереження за ручними системами тривожної сигналізації, що встановлені на об`єктах з реагуванням наряду поліції охорони від 27.06.2018 № Кр118/2/Кр024276 (далі - Договір) в односторонньому порядку, а договору діючим.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розірвання Управлінням Договору в односторонньому порядку вчинено з порушенням умов Договору та приписів чинного законодавства.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2020 позовні вимоги задоволено. Визнано протиправними дії Управління з розірвання Договору в односторонньому порядку, а договір діючим.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що Управлінням не дотримано вимог статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та пункту 9.2 Договору щодо порядку його розірвання.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 22.02.2021 рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2020 скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що з огляду на способи захисту прав та інтересів, встановивши, що спірний Договір не є розірваним в односторонньому порядку, місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання протиправними дій Управління щодо розірвання Договору в односторонньому порядку, а Договору діючим.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Підприємство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.02.2021, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2020 залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 16, 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Від Управління відзив на касаційну скаргу не надходив.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 19.08.2021 № 29.3-02/2707 у зв`язку із запланованою відпусткою судді Бенедисюка І.М. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 904/4644/20, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М. і Селіваненка В.П.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника Підприємства, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 27.06.2018 Підприємством (замовник) та Управлінням (виконавець) укладений Договір, за умовами якого виконавець здійснює в інтересах замовника починаючи з 01.07.2018 спостереження за станом та технічне обслуговування сигналізації, що встановлена на об`єктах замовника.

Відповідно до пункту 2.2 Договору у разі зміни норм витрат виконавця на виконання охорони по договору, у тому числі при проведенні державної індексації доходів населення, інших заходів, що викликають зміну суми витрат на утримання виконавця, договірна ціна та вартість охоронних послуг за Договором змінюється сторонами на основі наданого виконавцем письмового повідомлення замовнику без переоформлення договору, шляхом підписання сторонами нових додатків №№ 1, 2, 3, 3/1, 4 до Договору.

Згідно з пунктом 2.4 Договору відмова замовника від підписання нових додатків №№ 1, 2, 3, 3/1 до Договору про підвищення договірної ціни вартості охоронних послуг за Договором є достатньою підставою для розірвання цього договору в односторонньому порядку за ініціативою виконавця.

Підпунктом "а" пункту 9.2 Договору передбачено, що виконавець має право в односторонньому порядку розірвати цей договір, попередивши про це замовника не пізніше ніж за 10 днів до його розірвання у разі письмової відмови замовника укласти угоду про підвищення вартості послуг, що надаються; до офіційної відмови замовника укласти вказану угоду, що дає право виконавцю розірвати в односторонньому порядку Договір, прирівнюється ненадання письмової відповіді на письмове звернення виконавця протягом 10 днів від дати його одержання.

13.05.2020 Управлінням направлено на адресу Підприємства лист № 756/47/01-2020 з повідомленням про необхідність підписання додаткової угоди №1 до Договору щодо підвищення вартості послуг з охорони, який отримано Підприємством 22.05.2020. До вказаного листа додано додаткову угоду № 1 до Договору.

27.05.2020 Підприємство направило Управлінню лист № 09-05-685 про надання документів та розрахунків, які підтверджують збільшення витрат на надання послуг, визначених Договором.

Вказаний лист отриманий Управлінням 01.06.2020.

19.06.2020 Підприємство отримало лист від 15.06.2020 № 952/47/01-2020, в якому Управління, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 21.11.2018 № 975, вказало, що формування договірної ціни здійснюється з принципу самоокупності.

Як встановлено судами, Підприємство зазначало, що після отримання відповіді ним перевірено відсутність надання послуг шляхом натискання кнопки виклику охорони, тому ним було направлено лист до Управління щодо неправомірного розірвання Договору. З відповіді Управління вбачається, що порушень при розірванні Договору Управлінням не виявлено.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового оборогу, вимог розумності та справедливості.

Згідно із статтями 11, 629 ЦК України встановлено, що договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

За приписами статті 526 ЦК України та статті 193 ГК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом

Тобто припинення зобов`язання на вимогу однієї зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

Згідно із статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Статтею 188 ГК України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

За змістом наведених положень закону одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак, окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо у договорі.

При цьому лист Підприємства від 27.05.2020 № 09-05-685, яким останнє просило Управління надати відповідне обґрунтування підвищення ціни охоронних послуг, не містить відмови у підписанні додаткової угоди про збільшення плати за надання послуг, а тому суди дійшли висновку про відсутність підстав для розірвання спірного Договору в односторонньому порядку .

Водночас за умовами пункту 9.2 Договору право розірвати його в односторонньому порядку реалізується шляхом письмового повідомлення про це іншу сторону не менш ніж за десять днів до його розірвання.

Судами встановлено, що до матеріалів справи такого повідомлення надано не було. Надаючи відповідь на лист Підприємства від 27.05.2020, Управління у листі від 15.06.2020 обмежилось приміткою, що Договір розірвано.

Таким чином, суди дійшли до висновку, що Управлінням не дотримано вимог статті 188 ГК України та пункту 9.2 договору, з огляду на відсутність письмового повідомлення про розірвання Договору із зазначенням дати розірвання договір є діючим.

У той же час Управління припинило надання послуг з охорони, що підтверджується актом про відсутність реагування від 22.06.2020, складеним працівниками Підприємства, та не заперечується Управлінням.

За висновком суду першої інстанції, дії Управління, пов`язані з розірванням договору в односторонньому порядку, вчинені з порушеннями умов Договору та норм чинного законодавства, порушують права Підприємства, тому позовні вимоги є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому судами встановлено, що доводи Управління про відсутність обов`язку надати обґрунтування підвищення вартості послуг не спростовує факту надання Підприємством відповіді на пропозицію укладення додаткової угоди про підвищення вартості договірної ціни протягом 10 днів з дня отримання повідомлення виконавця та відсутності письмової відмови Підприємства від підписання відповідної додаткової угоди до Договору.

Крім того, апеляційним судом були відхилені доводи Управління про те, що лист від 13.05.2020 був офіційним повідомленням про розірвання Договору, з огляду на те, що у вказаному листі Управління повідомило про необхідність підписання додаткової угоди № 1 до Договору щодо підвищення вартості послуг з охорони; до якого додано додаткову угоду № 1 до Договору.

За таких обставин апеляційний господарський суд погоджується з доводами Підприємства про відсутність підстав для розірвання Договору Управлінням в односторонньому порядку відповідно до пункту 9.2 Договору.

Також судом апеляційної інстанції зазначено, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо недотримання Управлінням вимог статті 188 ГК України та пункту 9.2 договору та про те, що спірний Договір є діючим.

Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що відповідно до статті 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Статтею 174 ГК України передбачено, що однією з підстав виникнення господарських зобов`язань є укладення господарського договору та інших угод.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною третя статті 615 Цивільного кодексу України внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у даному випадку оспорюване повідомлення Управління є одностороннім правочином, оскільки тягне за собою розірвання договору в односторонньому порядку та впливає на права та обов`язки сторін.

Підприємством заявлені вимоги про визнання протиправними дій з розірвання Договору в односторонньому порядку, а договору діючим.

Між тим, з огляду на способи захисту прав та інтересів, встановивши, що спірний Договір не є розірваним в односторонньому порядку, апеляційний суд дійшов висновку про помилковість висновків суд першої інстанції щодо наявності підстав для визнання протиправними дій Управління з розірвання Договору, а Договору діючим.

Також апеляційним судом зазначено, що ні в позовній заяві, ні в рішенні суду першої інстанції не вказано, які саме дії Управління є протиправними, враховуючи, що дія особи, спрямована на припинення цивільних прав та обов`язків, є правочином.

Що ж до посилань Підприємства на припинення надання послуг з охорони, то вказані дії стосуються належного виконання зобов`язань за Договором.

Підприємство у касаційній скарзі посилалось на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 16, 202 ЦК України.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, зазначає, що судами встановлені обставини, які визначають індивідуальність правовідносин сторін у даній справі, а саме, що відповідно до підпункту "а" пункту 9.2 Договору виконавець має право в односторонньому порядку розірвати цей договір, попередивши про це замовника не пізніше ніж за 10 днів до його розірвання у разі письмової відмови замовника укласти угоду про підвищення вартості послуг, що надаються; до офіційної відмови замовника укласти вказану угоду, що дає право виконавцю розірвати в односторонньому порядку Договір, прирівнюється ненадання письмової відповіді на письмове звернення виконавця протягом 10 днів від дати його одержання.

13.05.2020 Управлінням направлено на адресу Підприємства лист № 756/47/01-2020 з повідомленням про необхідність підписання додаткової угоди № 1 до Договору щодо підвищення вартості послуг з охорони, який отримано Підприємством 22.05.2020.

Підприємство зазначало, що після отримання відповіді ним перевірено відсутність надання послуг шляхом натискання кнопки виклику охорони, тому ним було направлено лист до Управління щодо неправомірного розірвання Договору. З відповіді Управління вбачається, що порушень при розірванні Договору Управлінням не виявлено.

Тобто у даному випадку між сторонами склались правовідносини, які притаманні саме їм, тому у Верховного Суду відсутні підстави для формування висновку щодо застосування статей 16, 202 ЦК України у подібних правовідносинах.

Водночас Верховний Суд не може погодитись з висновками суду апеляційної інстанції станції, оскільки апеляційний суд, посилаючись на те, що у даному випадку оспорюване повідомлення Управління є одностороннім правочином, оскільки тягне за собою розірвання договору в односторонньому порядку та впливає на права та обов`язки сторін, залишив поза увагою, що предметом позову є визнання протиправними дій Управління з розірвання Договору в односторонньому порядку, а договору діючим.

Тобто предметом позову є дія сторони Договору щодо його розірвання, а не повідомлення про розірвання Договору.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що за умовами пункту 9.2 Договору право розірвати його в односторонньому порядку реалізується шляхом письмового повідомлення про це іншу сторону не менш ніж за десять днів до його розірвання. При цьому до матеріалів справи такого повідомлення надано не було. Надаючи відповідь на лист Підприємства від 27.05.2020, Управління у листі від 15.06.2020 обмежилось приміткою, що Договір розірвано.

Вказані обставини не лише не були спростовані судом апеляційної інстанції, а й, навпаки, апеляційний суд погодився з доводами Підприємства про відсутність підстав для розірвання Договору Управлінням в односторонньому порядку відповідно до пункту 9.2 Договору та з висновком суду першої інстанції про недотримання Управлінням порядку розірвання Договору, у зв`язку з чим він є діючим.

Водночас апеляційним судом не зазначено, який з листів Управління ним визначено як повідомлення про розірвання Договору.

Тобто обґрунтування висновків суду апеляційної інстанції є взаємновиключними та такими, що суперечать однин одному, оскільки, з одного боку апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність повідомлення про розірвання Договору, а з іншого зазначає, що повідомлення є одностороннім правочином.

Також суд апеляційної інстанції, вказуючи на те, що посилання Підприємства на припинення надання послуг з охорони стосуються належного виконання зобов`язань за Договором, залишив поза увагою, що Управління вважає, що порушень при розірванні Договору ним не було допущено. Тобто Управління не вбачає підстав для виконання умов Договору, оскільки вважає його розірваним в односторонньому порядку, а неналежно його виконує.

Таким чином, Управлінням не дотримано вимог статті 188 ГК України та пункту 9.2 договору; з огляду на відсутність письмового повідомлення про розірвання Договору, із зазначенням дати розірвання, договір є діючим.

У той же час Управління припинило надання послуг з охорони, що підтверджується актом про відсутність реагування від 22.06.2020, складеним працівниками Підприємства та не заперечується Управлінням.

Вказані обставини були враховані судом першої інстанції та не спростовані судом апеляційної інстанції.

Водночас колегія суддів Верховного Суду не може погодитись з висновком суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо визнання Договору діючим, оскільки ЦК України, ГК України, іншими законодавчими актами не передбачено можливості захисту прав та/або інтересів особи у такий спосіб, як визнання договору діючим.

До того ж вказана вимога за своєю правовою природою є вимогою про визнання (встановлення) юридичного факту (тобто факту, який має юридичне значення), у вигляді визнання договору діючим, а підтвердження (визнання) чи, навпаки, непідтвердження факту не є належним способом судового захисту прав та/або законних інтересів і не може здійснюватися як результат розгляду відповідної позовної вимоги.

Крім того, застосовані судом способи захисту прав (інтересів) Підприємства в частині визнання договору діючим не є й ефективними, оскільки ухвалене у зв`язку з цим судове рішення неможливо виконати в примусовому порядку.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом виключення з абзацу першого його резолютивної частини слів: "а договір дійсним".

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Частиною другою статті 2 ГПК України передбачено, що суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Згідно з приписами пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Статтею 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини

Відповідно до частини першої статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Підприємства задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити шляхом виключення з абзацу першого його резолютивної частини слова: "а договір дійсним".

У зв`язку з тим, що суд задовольняє касаційну скаргу та скасовує постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції змінює шляхом виключення з абзацу першого його резолютивної частини слова: "а договір дійсним", тобто фактично залишає в силі рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправними дій Управління з розірвання Договору в односторонньому порядку, суд покладає на Управління витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 311, 312, 315 ГПК України, Верховний Суд

................

Перейти до повного тексту