Постанова
Іменем України
30 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 428/7748/14-к
провадження № 51-2222 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Голубицького С.С., Лагнюка М.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Дехтярук О.К.,
засудженого ОСОБА_1,
захисника Кізіми В.В.,
законного представника ОСОБА_2,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та законного представника ОСОБА_2 на вирок Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 15 червня 2020 року та вирок Луганського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, та касаційну скаргу захисника Кізіми В.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Луганського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у кримінальному провадженні № 12014130370001689 за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1,
у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 135 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 15 червня 2020 року ОСОБА_1 (неповнолітнього на час вчинення злочинів) засуджено за ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 135 КК України із застосуванням положень статей 69, 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі статей 75, 104 КК України звільнено ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 36 694,37 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Згідно з вироком 01 червня 2014 року приблизно о 21:00 ОСОБА_1, діючи разом з іншою неповнолітньою особою, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, знаходячись на лісовому масиві за будівлею автомийки, розташованої на перехресті вулиць Курчатова та Будівельників у м. Сєвєродонецьку Луганської області, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, під час сварки з потерпілим ОСОБА_4, маючи умисел на заподіяння йому тілесних ушкоджень, завдали удари руками та ногами по голові та тулубу останнього.
Після чого ОСОБА_1 та неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, почали оглядати кишені потерпілого та заволоділи його мобільним телефоном "SAMSUNG XI60" та грошима в сумі 6 грн, потім сильно штовхнули потерпілого, від чого він скотився з пагорба та вдарився головою об стіну автомийки. Потерпілий ОСОБА_4 намагався встати на ноги, однак втратив свідомість і більше не приходив до тями.
Продовжуючи свої злочинні дії, ОСОБА_1 та неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, зняли з потерпілого одяг разом з нижньою білизною, залишивши потерпілого лежати тільки в сорочці. Злякавшись, що ОСОБА_4 не приходить до тями, з метою завдати йому фізичного болю, від якого він почав би подавати ознаки життя, ОСОБА_1 та неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, закурили цигарки та почали тушити їх об руки та тіло ОСОБА_4, однак на зазначені дії останній не реагував.
Після вказаних дій ОСОБА_1 та неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, з місця вчинення злочину зникли, розпорядившись викраденим на власний розсуд.
03 червня 2014 року приблизно о 10:00 ОСОБА_1 та неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, повернулись на місце вчинення злочину та переконалися, що потерпілий ОСОБА_4 знаходиться на тому самому місці та в тому ж положенні, в якому вони його залишили, а також переконалися, що ОСОБА_4 ще живий (знаходився без свідомості та хрипів), однак не вжили жодних заходів з метою допомогти потерпілому, байдуже віднеслися до наслідків, які можуть настати в результаті їхньої бездіяльності, після чого з місця вчинення злочину зникли.
Вироком Луганського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу заступника прокурора Луганської області Зархіна Д.О. задоволено, апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково, а вирок Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 15 червня 2020 року в частині призначеного покарання скасовано.
Ухвалено новий вирок, яким ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 135 КК України із застосуванням положень ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
В решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить скасувати вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що він визнає свою вину у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК України, однак категорично заперечує вчинення ним злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187 КК України. Вказує, що у нього не було наміру на розбійний напад чи спричинення потерпілому тілесних ушкоджень, між ним та потерпілим виникла звичайна сварка, яку спровокував сам потерпілий своєю агресивною поведінкою. Зазначає, що жоден із свідків не надав показань про те, що мали місце розбійний напад та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, як і відсутні інші докази у кримінальному провадженні, які б підтверджували це. З огляду на викладене вважає, що місцевий та апеляційний суди неправильно застосували закон України про кримінальну відповідальність та істотно порушили вимоги кримінального процесуального закону.
У касаційній скарзі законний представник ОСОБА_2, діючи в інтересах засудженого ОСОБА_1, обґрунтовуючи свої вимоги аналогічними доводами, що викладені в касаційній скарзі засудженим, просить скасувати вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
У касаційній скарзі захисник Кізіма В.В. ставить питання про скасування вироку апеляційного суду у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості вчинених кримінальних правопорушень та особі засудженого ОСОБА_1 . На обґрунтування своїх вимог вказує, що апеляційний суд належним чином не врахував, що з моменту вчинення злочину до проголошення вироку минуло більше шести років, за вказаний період часу ОСОБА_1 до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягувався, отримав професійно-технічну освіту, офіційно працевлаштувався, у побуті та на виробництві характеризується позитивно. Крім того, зазначає, що усвідомлення та переживання з приводу подій вчинених злочинів призвели до тяжкого психічного розладу ОСОБА_1, від якого він протягом тривалого часу лікувався у спеціалізованій психіатричній лікарні, що також залишилось без уваги апеляційного суду. Переконаний, що щире каяття, добровільне відшкодування завданого збитку, незначна (другорядна) роль у вчиненні злочинів дають можливість суду призначити покарання ОСОБА_1, не пов`язане із позбавленням волі. Вважає, що позиція потерпілої про необхідність призначення саме ОСОБА_1 суворого покарання пов`язана з тим, що інший обвинувачений, який винуватий у смерті її сина, переховується від правосуддя, а матеріали стосовно нього виділені в окреме провадження. Крім того, вказує, що апеляційний суд безпідставно визнав перебування ОСОБА_1 у стані алкогольного сп`яніння як обставину, що обтяжує йому покарання, оскільки матеріали провадження не містять доказів на підтвердження цього факту.
Від учасників судового провадження заперечень на вищевказані касаційні скарги не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та законний представник ОСОБА_2 підтримали касаційні скарги, просили їх задовольнити. Захисник Кізіма В.В. частково підтримав касаційні скарги засудженого та законного представника, а свою касаційну скаргу підтримав у повному обсязі.
Прокурор Дехтярук О.К., посилаючись на необґрунтованість касаційних скарг, заперечувала щодо їх задоволення, просила вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду залишити без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.
Мотиви суду
Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК України, а також кваліфікація його дій у цій частині в касаційних скаргах не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
У касаційних скаргах засуджений та законний представник стверджують про те, що в діях ОСОБА_1 не було умислу на вчинення розбійного нападу та спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. За таких обставин вважають, що місцевим судом, з чим безпідставно погодився й суд апеляційної інстанції, неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність.
З такими доводами засудженого та законного представника, що викладені в касаційних скаргах, колегія суддів погодитись не може з огляду на наступне.
Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, належить до категорії складних злочинів.
З об`єктивної сторони цей злочин характеризується суспільно небезпечними, протиправними діями та суспільно небезпечними наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а також смерті. При цьому тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинно-наслідковому зв`язку між собою.
Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується умислом щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (прямим/непрямим) і необережністю (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю) щодо настання смерті потерпілого. За таких обставин суб`єкт злочину усвідомлює можливість настання кінцевого наслідку (смерть потерпілого) в результаті заподіяних тілесних ушкоджень.
Розбій як злочин проти власності - це напад із метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. У разі вчинення розбою посягання відбувається на два об`єкти - власність, а також життя і здоров`я потерпілої особи.
Розбій характеризується як злочин, що має усічений склад, тобто вважається закінченим з моменту нападу незалежно від того, чи вдалося обвинуваченим заволодіти майном, чи ні.
При цьому умисне заподіяння при розбої тяжкого тілесного ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК України, оскільки воно повністю охоплюється ч. 4 ст. 187 КК України.
Однак якщо в процесі розбою було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, то дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 4 ст.187 КК України і за ч. 2 ст.121 КК України.
Тобто у даному випадку вирішальне значення для правильної кваліфікації дій винної особи має кінцевий наслідок у вигляді смерті потерпілого, який жодною із частин ст. 187 КК України не охоплюється.
Як вбачається зі змісту вироку, під час судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 разом із неповнолітньою особою, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, під час сварки з потерпілим ОСОБА_4, маючи умисел на заподіяння йому тілесних ушкоджень, завдали удари руками та ногами по голові та тулубу останнього, після чого разом почали оглядати кишені потерпілого та заволоділи його мобільним телефоном "SAMSUNG XI60" і грошима у сумі 6 грн, потім сильно штовхнули потерпілого, від чого він скотився з пагорба та вдарився головою об стіну.
До таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань самого ОСОБА_1, потерпілої ОСОБА_3, свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, експерта ОСОБА_11 .
Зокрема, у вироку місцевий суд вказав, що ОСОБА_1 під час судового розгляду визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів, щиро розкаявся та зазначив, що після того, як потерпілий ОСОБА_4 почав чіплятися до дівчат, чим спровокував конфлікт, він разом із неповнолітньою особою, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, завдали по декілька ударів йому по тулубу та в голову. Після цього вони штовхнули потерпілого, який перечепився та, падаючи, вдарився головою об стіну і втратив свідомість. У цей час з кишені потерпілого випав мобільний телефон, який забрала неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, а він з кишені потерпілого забрав гроші та кулькову ручку.
Також місцевий суд як на доказ винуватості ОСОБА_1 у вироку послався на протокол слідчого експерименту від 10 жовтня 2014 року за участю останнього, під час якого ОСОБА_1 показав місце вчинення злочину, де саме вони заподіяли потерпілому тілесні ушкодження, а також місце розташування кожного із учасників події, детально показав, куди саме він та неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, завдали удари потерпілому та в якій кількості, як дістали з кишень потерпілого мобільний телефон, гроші, запальничку та кулькову ручку, як штовхнули потерпілого, від чого той вдарився головою об стіну, як знімали з потерпілого штани та нижню білизну, а також як гасили об тіло потерпілого недопалки.
Крім того, відповідно до вироку свідок ОСОБА_6 зазначила, що біля шиномонтажу невідомий чоловік почав чіплятися до неї та свідка ОСОБА_5, тоді ОСОБА_1 та інша неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, заступились за них та залишилися біля того чоловіка, а вони з ОСОБА_5 пішли далі. Коли вона озирнулась, то невідомий їй чоловік уже лежав, а хлопці по черзі завдавали йому удари руками та ногами і забрали мобільний телефон, запальничку та гроші. У подальшому хлопці віддали телефон ОСОБА_5, яка із сім-карти потерпілого перекинула всім гроші.
Як вбачається зі змісту вироку, свідок ОСОБА_5 в суді першої інстанції повідомила, що біля шиномонтажу невідомий чоловік почав чіплятися до неї та до свідка ОСОБА_6, вони пройшли вперед, а хлопці, у тому числі й ОСОБА_1, через дві хвилини їх наздогнали. Як саме в неї опинився телефон потерпілого, вона не пам`ятає, при цьому підтвердила, що користувалась сім-картою із цього телефону, переводила з неї гроші.
З викладених у вироку суду показань свідка ОСОБА_10 вбачається, що неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, повідомила йому, що напередодні вона з ОСОБА_1 побилися з одним чоловіком, оскільки той чіплявся до дівчат. Коли вони пішли гуляти, неповнолітня особа, матеріали стосовно якої виділені в окреме провадження, запропонувала йому піти до шиномонтажу, щоб подивитися, чи не пішов цей чоловік з місця бійки. Коли прибули на вказане місце він побачив роздягнутого лежачого чоловіка, у якого на обличчі була засохла кров, речей біля нього не бачив.
Крім того, місцевим судом досліджено як доказ винуватості ОСОБА_1 дані, що містяться у протоколі огляду місця події від 04 червня 2014 року, протоколі додаткового огляду місця події від 05 червня 2014 року, протоколі огляду трупа від 04 червня 2014 року, протоколі пред`явлення трупа для впізнання від 04 червня 2014 року, заяві та розписці ОСОБА_5 від 15 вересня 2014 року про добровільну видачу сім-карти та належного їй мобільного телефону, протоколі огляду мобільного телефону від 15 вересня 2014 року, протоколі огляду предмета від 17 вересня 2014 року, наданій ПрАТ "МТС Україна" інформації щодо телефонних дзвінків абонента НОМЕР_1, постановах про визнання речовими доказами від 04 червня 2014 року та від 24 вересня 2014 року.
Також судом першої інстанції покладено в основу обвинувального вироку дані, що містяться у копії картки виїзду швидкої медичної допомоги № 11592 від 04 червня 2014 року, довідці від 04 червня 2014 року про причину смерті, висновку судово-медичної експертизи № 236 від 06 червня 2014 року, висновку додаткової судово-медичної експертизи № 17-236 від 30 жовтня 2019 року, висновку товарознавчої експертизи від 06 листопада 2014 року.
Відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 236 від 06 червня 2014 року, який місцевий суд визнав доказом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, смерть ОСОБА_4 настала від травматичного крововиливу під оболонку головного мозку з розчавленням тканини головного мозку та набряку головного мозку, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень і утворилися за дві-три доби до моменту його смерті від дії тупих твердих предметів з обмеженою поверхнею. Під час експертизи трупа ОСОБА_4 встановлено не менше п`ятнадцяти травмуючих впливів. У разі надання своєчасної кваліфікуючої допомоги життя ОСОБА_4 могло бути врятоване.
Проаналізувавши та співставивши наявні докази у кримінальному провадженні, місцевий суд дійшов висновку про наявність у діях ОСОБА_1 вчинення розбійного нападу на потерпілого ОСОБА_4, а також заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть останнього.
У вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. Зі змісту вказаного вироку вбачається, що суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочинів, їх наслідки.
Таким чином, висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні розбою та умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, місцевий суд належним чином вмотивував дослідженими під час судового розгляду доказами, які було оцінено відповідно до закону та правильно визнано судом достатніми та взаємозв`язаними для ухвалення обвинувального вироку щодо нього.
З огляду на встановлені місцевим судом фактичні обставини кваліфікація дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187 КК України, на думку колегії суддів, є правильною.
А тому колегія суддів вважає безпідставними доводи засудженого та законного представника про те, що матеріали кримінального провадження не містять доказів, які б підтверджували вчинення ОСОБА_1 розбійного нападу та умисного заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило його смерть.
Що стосується доводів захисника про невідповідність призначеного апеляційним судом ОСОБА_1 покарання, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається зі змісту касаційної скарги, як на підставу для скасування вироку апеляційного суду захисник посилається на те, що апеляційний суд належним чином не врахував, що з моменту вчинення злочину до проголошення вироку минуло більше шести років, за вказаний період часу ОСОБА_1 до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягувався, отримав професійно-технічну освіту, офіційно працевлаштувався, у побуті та на виробництві характеризується позитивно. Крім того, зазначає, що усвідомлення та переживання подій, які відбулися 01 червня 2014 року, призвели до тяжкого психічного розладу ОСОБА_1, від якого він протягом тривалого часу лікувався у спеціалізованій психіатричній лікарні.
На думку захисника, вказані обставини свідчать про можливе виправлення ОСОБА_1 без реального відбування покарання.
Відповідно до статей 404, 407 КПК України апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 КПК України.
Вирішуючи питання про скасування або зміну вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції має керуватися положеннями статей 408, 420 КПК України.
Зокрема, положеннями ч. 2 ст. 420 КПК України передбачено, що вирок суду апеляційної інстанції має відповідати загальним вимогам до вироків, визначеним ст. 374 КПК України.
Тобто вимоги кримінального процесуального закону у їх взаємозв`язку передбачають, що апеляційний суд зобов`язаний перевірити всі доводи, наведені в апеляційних скаргах, врахувати позицію сторін кримінального провадження і учасників судового розгляду, дати у своєму рішенні на них вичерпну відповідь та у випадку незгоди з ними зазначити підстави їх необґрунтованості.
Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд вказав, що доводи апеляційних скарг прокурора та потерпілої в цій частині є слушними.
Так, відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.
Разом з тим з огляду на дискреційні повноваження суд також вправі звільнити особу від відбування призначеного покарання з випробуванням за наявності для цього підстав.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання ОСОБА_1, призначаючи йому покарання у виді позбавлення волі та звільняючи останнього від його відбування з випробуванням, виходив з того, що ОСОБА_1 вчинив два тяжких та один особливо тяжкий злочин, раніше до кримінальної чи адміністративної відповідальності не притягувався, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, на утриманні неповнолітніх дітей не має, не є особою з інвалідністю, за місцем навчання та проживання характеризується задовільно, частково відшкодував моральну шкоду.
Обставинами, які пом`якшують покарання ОСОБА_1, судом визнано щире каяття, добровільне відшкодування матеріальної шкоди, вчинення злочинів у неповнолітньому віці.
Крім того, місцевий суд визнав обставиною, яка пом`якшує покарання ОСОБА_1, проведення на території Луганської області активних бойових дій, що, на думку суду, негативно впливає на психологічну стабільність поведінки неповнолітнього, порушує його звичайний спосіб життя через послаблення стимулюючого впливу моральності та підвищену нервозність.
Обставинами, які обтяжують покарання засудженому ОСОБА_1, судом визнано тяжкі наслідки, завдані злочинами, та вчинення злочинів у стані алкогольного сп`яніння.
На підставі викладеного, враховуючи характер вчинених злочинів та їх наслідки, пом`якшуючі та обтяжуючі покарання обставини, з огляду на відомості, які характеризують особу ОСОБА_1, його поведінку після вчинення злочинів, який усвідомив свою вину, щиро розкаявся та виявив готовність нести відповідальність за свої дії та намір стати на шлях виправлення, під час судового розгляду вибачився перед потерпілою, місцевий суд дійшов висновку про можливість призначення ОСОБА_1 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, а також звільнення його від відбування такого покарання на підставі статей 75, 104 КК України.
Перевіряючи вирок суду першої інстанції, апеляційний суд не погодився з висновками місцевого суду в частині розміру призначеного ОСОБА_1 покарання та в частині звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
Так, апеляційний суд зазначив, що місцевий суд у своєму вироку не навів обставин, які істотно знижують суспільну небезпеку вчинених ОСОБА_1 злочинів, при цьому хибно розцінив як обставину, яка пом`якшує покарання засудженому, вчинення злочинів у період проведення на території антитерористичної операції.
До того ж апеляційний суд у вироку вказав, що, звільняючи ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням, місцевий суд врахував ті ж обставини, на які він послався під час призначення йому покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України.
З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку про необхідність скасування вироку місцевого суду в частині призначеного покарання у зв`язку з його надмірною м`якістю.
Колегія суддів погоджується з такими твердженнями апеляційного суду та вважає, що ОСОБА_1, усвідомлюючи суспільну небезпечність своїх дій, відверто нехтуючи усталеними в суспільстві моральними цінностями, діючи зухвало та безвідповідально, грубо порушуючи основоположні правові засади, гарантовані Конституцією України, вчинив два тяжких злочини та один особливо тяжкий злочин, які призвели до непоправних наслідків.
А тому, на думку колегії суддів, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку, що виправлення засудженого ОСОБА_1 можливе лише в умовах ізоляції його від суспільства, та, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, правильно призначив мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 4 ст. 187 КК України.
При цьому такі обставини, про які наголошує захисник у своїй касаційній скарзі, як незадовільний стан здоров`я ОСОБА_1, його позитивні характеристики, відсутність судимостей, бездоганна поведінка в соціумі, були враховані апеляційним судом під час призначення покарання та в даному випадку жодним чином не зменшують суспільної небезпеки вчинених ним злочинів, а тому не свідчать про надмірну суворість призначеного йому покарання.
Доводи касаційної скарги захисника в частині того, що в матеріалах кримінального провадження відсутні письмові докази перебування ОСОБА_1 у стані алкогольного сп`яніння, з огляду на встановлені судами обставини, яких не заперечував сам засуджений, у цілому не впливають на правильність висновків суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, кваліфікацію його дій та правильність призначеного апеляційним судом йому покарання, а тому колегія суддів вважає такі доводи неспроможними.
Враховуючи вказані обставини в їх сукупності, а також ті, про які наголошує захисник у своїй касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що призначене засудженому ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення нових злочинів, справедливим і таким, що не суперечить ст. 65 КК України.
Призначене ОСОБА_1 апеляційним судом покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу.
Таким чином, не вбачається підстав вважати призначене ОСОБА_1 покарання явно несправедливим через його суворість, як і не вбачається підстав для застосування щодо нього положень ст. 69 КК України та звільнення від відбування такого покарання з випробуванням, про що захисник вказує у своїй касаційній скарзі.
Вирок суду апеляційної інстанції є законним, вмотивованим та обґрунтованим, відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК України, підстав для його скасування чи зміни не встановлено.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, касаційні скарги засудженого, законного представника та захисника необхідно залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд