Постанова
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 760/8650/19
провадження № 61-2962св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 березня 2020 року у складі судді Галагана В. І.
та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів:Борисової О. В., Ратнікової В. М., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Позов обґрунтовано тим, що до кінця 2015 року між ним та відповідачем існували нормальні товариські стосунки, він брав у борг і повністю повернув всі позичені у відповідача грошові кошти зі сплатою відсотків.
ОСОБА_1 передав в тимчасове користування відповідача свій автомобіль в якості гарантії повернення боргу, але незважаючи на повне погашення боргу цей автомобіль не був повернутий, і з початку 2016 року відповідач почав вимагати 110 000,00 дол. США, які нараховані ним на свій розсуд як відсотки.
Зазначав, що він не погодився платити надумані відповідачем відсотки, тому останній почав погрожувати застосуванням насильство відносно нього та членів його родини. Така ситуація продовжувалась протягом тривалого часу і 20 жовтня 2016 року відповідач попросив його під`їхати в офіс його товариша за адресою: АДРЕСА_1 . Зайшовши в офіс він побачив, що там окрім відповідача знаходились також ще дві особи: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Під психічним тиском та погрозами застосування насильства він підписав вже виготовлений текст розписки, яка підтверджує, що він отримав під час
її підписання від відповідача 110 000,00 дол. США.
Через погрози з боку відповідача він вимушений був сплатити
35 000,00 дол. США відповідачу, а через декілька місяців на нього було скоєно напад і завдано тілесні ушкодження, однак у зв`язку із побоюванням за своє життя він не звертався до правоохоронних органів.
У червні 2018 року йому стало відомо, що відповідач подав до суду позов про стягнення з нього грошових коштів за договором позики. Зазначав, що розписка була безгрошовою та вчинена ним проти його справжньої волі, внаслідок застосування до нього психічного тиску через погрози з боку відповідача.
ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір позики оформлений розпискою від 20 жовтня 2016 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 березня 2020 року
у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні правові підстави для визнання недійсним договору позики, укладеного сторонами спору у виді розписки, який підписано позивачем, оскільки матеріали справи не містять доказів
на підтвердження факту застосування до позивача фізичного та/або психологічного тиску з боку відповідача та/або з боку третіх осіб за дорученням відповідача, тобто відсутні докази вчинення позивачем оспорюваного правочину проти своєї справжньої волі. В матеріалах справи відсутні докази звернення позивача та/або свідків укладення спірного договору позики до правоохоронних органів із повідомленням про вчинення насильства відносно позивача, наслідком якого є укладення договору позики. При цьому позивачем порушено питання недійсності правочину, а також питання вчинення відносно нього насильства лише після подачі відповідачем до суду позову про стягнення
з позивача боргу за договором позики від 20 жовтня 2016 року, що також ставить суд під сумнів щодо укладення спірного договору позики під впливом насильства та без внутрішньої волі позивача, як одержувача позики.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо недоведеності позову, разом тим скасував рішення з підстав порушення судом першої інстанції норм процесуального права.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд
до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій
не застосовано до спірних правовідносин статтю 231 ЦК України. Судами
не враховано обставини справи взагалі, не надано їм оцінки, судові рішення
не містять належних доводів щодо оцінки обставин справи. Судами застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду
від 07 серпня 2019 року у справі № 179/1367/17, від 19 грудня 2018 року у справі № 524/9350/16-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 366/1133/17, від 08 квітня 2020 року у справі № 524/8300/18. Також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо наступних питань: можливості/неможливості задоволення позову про визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства виключно на підставі показань свідків; чи має право суд без допиту свідків, не знаючи, що вони повідомлять, заздалегідь на підставі припущень визначати, що показання свідків будуть неналежними доказами
у справі про визнання правочину недійсним, як такого, що вчинений під впливом насильства; чи є порушенням права позивача на захист ігнорування судом клопотання про залучення до справи перекладача; чи може свідчити про вчинення правочину під психічним тиском та обставина, що розписка складена не боржником, а заздалегідь кредитором.
Доводи інших учасників справи
У травні 2021 року ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_6 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, у яких просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення без змін. Зазначали, що касаційна скарга належним чином не обґрунтована, оскільки позивачем
не доведено, що до нього вчинявся психологічний та фізичний тиск.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 760/8650/19, витребувано її з Дніпровського районного суду м. Києва.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
20 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 110 000,00 дол. США та зобов`язався повернути вказані грошові кошти відразу за усною вимогою позикодавця,
що підтверджується розпискою підписаною позивачем (а. с. 5).
У вказаній розписці також зазначено, що вона була складена у присутності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Згідно із листом Київської місцевої прокуратури від 15 листопада 2019 року № 4 № 10.34-50-1686ВИХ-19, у провадженні слідчого відділу Дніпровського управління поліцій Головного управління Національної поліції перебувало кримінальне провадження № 42018101040000128 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 355 КК України, яке
на даний час закрито.
Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві листом від 25 листопада 2019 року № 165050/125/50-19 повідомило представника відповідача про те, що ОСОБА_2 не є стороною кримінального провадження № 42018101040000128.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства
є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що договір позики, оформлений розпискою від 20 жовтня 2016 року слід визнати недійсним у зв`язку із тим, що він грошових коштів за договором позики
не отримував і спірний договір був вчинений проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску через погрози з боку відповідача.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких
є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність
на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася
до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним
у судовій практиці.
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі
ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш
як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики
та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частини перша та друга статті 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1049 ЦК України, встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку,
що передбачені договором.
Відповідно до вимог статті 1051 ЦК України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Згідно зі статтею 231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти
її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску
з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.
Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу
на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися
в незаконних, необов`язково злочинних діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце
за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце
на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Відповідно до статті 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється
на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналогічна позиція щодо застосування норм матеріального права викладена
в постановах Верховного Суду від 06 червня 2019 року в справі № 342/139/16-ц (провадження № 61-21701св18) та від 25 червня 2020 року у справі № 319/559/18 (провадження № 61-22758св19).
Ухвалюючи рішення апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши, що належних та допустимих доказів того, що боргова розписка була написана із застосуванням до позивача фізичного та/або психічного тиску позивачем не надано, належно дослідивши та оцінивши наявні докази, дійшов обґрунтовано висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав їх недоведеності.
За таких обставин не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права
у подібних правовідносинах.
Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції, щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України.