Постанова
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 733/420/19
провадження № 61-15566св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 червня 2020 року у складі судді Карапиш Т. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 25 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Мамонової О. Є.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є власником житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . Вказаний будинок вона успадкувала після смерті матері ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя ОСОБА_8 хворіла на епілепсію у формі великих судомних нападів середньої частоти і виражених змін особистості по епітипу, у зв`язку з чим приймала сильнодіючі ліки та не усвідомлювала своїх дій через вік і хворобу. У 2015 року вона забрала матір до місця свого проживання у м. Прилуки Чернігівської області, де доглядала за нею до дня її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час оформлення права власності в порядку спадкування вона дізналась, що у житловому будинку по АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на підставі усного договору, укладеного між ОСОБА_8 та відповідачами. Відповідно до цієї домовленості останні обіцяли сплатити ОСОБА_8 за купівлю будинку 8 000,00 дол. США, проте сплатили лише 8 000,00 грн.
Зазначала, що відповідачі жодних правових підстав для проживання та реєстрації у належному їй будинку не мають, незаконно проживають у ньому та відмовляються добровільно його звільнити та знятися з місця реєстрації, чим створюють їй перешкоди, у зв`язку з чим вона змушена захищати свої права власника у судовому порядку.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1, посилаючись на положення статті 41 Конституції України, положення статей 23, 317, 319, 321, 391 ЦК України та статей 150, 155 ЖК Української РСР, просила усунути перешкоди у користуванні належним їй житлом шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, примусово виселити їх з будинку та стягнути 60 000,00 грн моральної шкоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, керуючись положенням статей 71, 72 ЖК Української РСР, дійшов висновку про те, що позивач не надала доказів на підтвердження позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим будинком, та зняття останніх з реєстраційного обліку.
При цьому суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі з 2007 року постійно та безперервно проживають у спірному житловому будинку. За своє життя ОСОБА_8 з відповідним позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, не зверталася, тим самим визнавала за ними право користування цим житлом.
Іншого житла відповідачі не мають.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 25 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
При цьому апеляційний суд виходив із того, що виселення відповідачів, які вселились у спірний будинок зі згоди колишнього власника будинку та тривалий час проживають у ньому, буде надмірним тягарем та порушуватиме право відповідачів, які не мають іншого житла, на повагу до житла.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення й ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні її позовних вимог, не врахували, що відповідачі не є членами сім`ї як її покійної матері, так і її членами сім`ї, тому за ними не зберігається право на проживання як членів сім`ї колишнього власника.
Відмовляючи у задоволенні її позовних вимог, суди попередніх інстанцій врахували, що відповідачі не мають іншого житла, однак суди не врахували, що відповідачі є працездатними особами, працюють та отримують дохід та мають можливість придбати собі інше житло.
Суди, захистивши право відповідачів на житло, не захистили її право власності, фактично сприяли відповідачам, які є сторонніми для неї особами, у користування її власністю.
Підставами касаційного оскарження рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 червня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 25 вересня 2020 року заявник зазначає необхідність відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 (провадження № 61-1634св19).
Відповідачі не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 листопада 2017 року є власником житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого по АДРЕСА_1, загальною площею 80 кв. м.
Вказаний будинок позивачка успадкувала після смерті матері ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з розпискою, складеною ОСОБА_8, остання 05 листопада 2007 року отримала від ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 8 000,00 грн
Згідно з довідками Парафіївської селищної ради Ічнянського району Чернігівської області від 26 березня 2018 року та від 13 травня 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з 13 листопада 2007 року зареєстровані та проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки Парафіївської селищної ради Ічнянського району Чернігівської області від 13 травня 2019 року відповідач ОСОБА_3 зареєстрований по АДРЕСА_2 .
Згідно з актом, складеним 14 травня 2019 року, ОСОБА_2 проживає і зареєстрована по АДРЕСА_1 з 13 листопада 2007 року по теперішній час. За час проживання підтримується належний санітарний стан подвір`я та присадибної ділянки. Будинок був газифікований та підведене центральне водопостачання. Проводився ремонт водяного опалення будинку та інші роботи по господарству сім`єю ОСОБА_2 .
Відповідачі оплачують комунальні послуги за утримання указаного житлового будинку.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 останні на праві власності нерухомого майна не мають.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).
Як на підставу позову у позовній заяві ОСОБА_1 посилалася на те, що вона на підставі свідоцтва про право на спадщину від 07 листопада 2017 року є власником спірного житлового будинку, у якому проживають відповідачі на підставі усного договору, укладеного між ними та спадкодавцем. Проживаючи у житловому будинку, який належить їй на праві власності, відповідачів створюють їй перешкоди у користуванні її власністю.
З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення статті 391, та глави 32 "Право користування чужим майном" ЦК України.
У справі, яка переглядається, установлено, що між колишнім власником спірного будинку ОСОБА_8 та відповідачами існувала усна домовленість про проживання відповідачів у спірному будинку.
З 13 листопада 2007 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_7 зареєстровані та проживають у спірному житловому будинку.
З 07 листопада 2017 року власником спірного житлового будинку є ОСОБА_1 (дочка ОСОБА_8 ).
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі "Gillow v. the U.K." від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі "Larkos v. Cyprus" від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Установивши, що позивачка, прийнявши у спадщину житловий будинок, знала про те, що у спірному будинку на підставі домовленості з колишнім власником житла тривалий час проживають відповідачі, які іншого житла не мають, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, оскільки виселення відповідачів, які вселились у спірний будинок зі згоди колишнього власника будинку та тривалий час проживають у ньому, буде надмірним тягарем та порушуватиме право відповідачів на повагу до житла, яке вони вважають своїм постійним місцем проживання, оскільки іншого житла не мають.
Доводи касаційної скарги про те, що суди залишили поза увагою принцип непорушності права приватної власності, не спростовує висновків судів, оскільки визначальним для захисту права, відповідно до статті 391 ЦК України, є, зокрема, встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю, а виселення є крайньою формою втручання у право особи на користування житлом, пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.