Постанова
Іменем України
04 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 757/18055/18-ц
провадження № 61-15453св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2,
відповідачі: Кабінет Міністрів України, Державна Казначейська служба України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Вініченка Б. Б., Храпка В. Д., Новікова О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, Державної Казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Позовну заяву мотивували тим, що кожен з них є власником 1/3 частина зазначеного домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та мало загальну площу 100,7 кв. м.
Унаслідок попадання снарядів під час артилерійських обстрілів у 2014 - 2017 роках у зв`язку із проведенням антитерористичної операції, домоволодінню завдано пошкоджень і воно стало непридатним для проживання. Крім того, наразі домоволодіння зайнято українськими військовослужбовцями.
Позивачі, посилаючись на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", Кодекс цивільного захисту України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенції) просили суд відшкодувати завдану шкоду.
Визначаючи розмір майнової шкоди компенсації за зруйноване житло, позивачі керувалися Показниками опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затвердженими наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03 травня 2017 року №102.
Моральну шкоду позивачі обґрунтовували тим, що у кожного з них двоє дітей, у зв`язку із зазначеними подіями вони вимушені залишити житло, іншого не мають і тепер орендують квартири.
Позивачі просили суд:
відшкодувати ОСОБА_1 за рахунок коштів державного бюджету шкоду, заподіяну терористичним актом у зв`язку із зруйнованим домоволодінням, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1, у сумі 379 639,00 грн та 100 000,00 грн моральної шкоди;
відшкодувати ОСОБА_2 за рахунок коштів державного бюджету шкоду, заподіяну терористичним актом, у зв`язку із зруйнованим домоволодінням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у сумі 379 639,00 грн та 100 000,00 грн моральної шкоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивачів фактично ґрунтуються на законі, осіб, які мають відповідати за позовом, визначено правильно, проте не надано доказів на підтвердження вартості майна.
Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачі не вказали, з яких міркувань вони виходили, визначаючи розмір моральної шкоди та не надали доказів на підтвердження факту заподіяння моральних страждань.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2019 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, задоволено частково.
Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у загальному розмірі
40 000,00 грн.
У решті рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого
2019 року залишено без змін.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 справа в апеляційному порядку не переглядалася.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
19 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді
Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків.
11 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. Кабінету Міністрів України поновлено строк на касаційне оскарження та продовжено строк на виконання ухвали Верховного Суду від 19 листопада 2020 року.
15 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Печерського районного суду міста Києва.
У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело до ухвалення неправосудного рішення.
Заявник вказує, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінет Міністрів України не є належним представником Держави України у цій справі.
Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц (провадження
№ 61-26466св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження
№ 12-23гс20).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 17 лютого 2004 року, виданого відділом приватизації Мар`їнської міської ради Донецької області та відомостей з витягу з Реєстру права власності на нерухоме майно
від 20 лютого 2004 року № 2884648, виданого Комунальним підприємством "Мар`їнське бюро технічної інвентаризації", ОСОБА_1,
ОСОБА_2 та ОСОБА_4 належить на праві приватної власності в рівних частках квартира АДРЕСА_1, загальною площею 100,7 кв. м.
З акта обстеження технічного стану житлового будинку, складеного Мар`їнською міської радою 11 листопада 2016 року, акта обстеження житлового приміщення, складеного 02 червня 2016 року Військово-цивільною адміністрацією м. Мар`їнка та села Побєда Мар`їнського району Донецької області, встановлено, що, внаслідок артилерійських обстрілів будинок, розташований по АДРЕСА_3 (зазначений як двоповерховий котедж) зазнав пошкоджень.
З акта від 11 листопада 2016 року встановлено, що під час артобстрілу прямим влученням повністю розбитий шиферний дах будинку, повністю розбиті 7 пластикових вікон, пошкоджені пластикові двері.
В акті від 02 червня 2016 року вказано, що квартира частково пошкоджена; в результаті влучення артснаряду повністю розбита шиферна покрівля будинку; зламані та простріляні 2 вхідні двері, 3 міжкімнатні двері відсутні; розбито 7 пластикових вікон; усі комунікації пошкоджені, відсутнє світло.
З акта від 2016 року (без дати та місяця), складеного Військово-цивільною адміністрацією м. Мар`їнка та села Побєда Мар`їнського району Донецької області, встановлено, що ОСОБА_5 (дружина ОСОБА_1 ), ОСОБА_6 (син
ОСОБА_1 ), ОСОБА_7 (син
ОСОБА_1 ), ОСОБА_8 (син ОСОБА_2 ) під час проведення антитерористичної операції з 08 червня 2015 року втратили можливість перебувати та проживати за адресою: АДРЕСА_1 з причини розташування військових позицій першої лінії оборони Збройних Сил України по АДРЕСА_4.
Довідкою-підтвердженням від 29 січня 2016 року № 57/05-05, виданою Військово-цивільною адміністрацією м. Мар`їнка та села Побєда Мар`їнського району Донецької області ОСОБА_1, встановлено, що, під час проведення антитерористичної операції ОСОБА_1, втратив можливість проживати за адресою:
АДРЕСА_1 .
З довідки, виданої 10 жовтня 2017 року Управлінням праці та соціального захисту населення Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації, встановлено, що ОСОБА_1 взятий на облік як внутрішньо переміщена особа.
З довідки, виданої 14 серпня 2017 року Управлінням праці та соціального захисту населення Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації, встановлено, що ОСОБА_2 взята на облік як внутрішньо переміщена особа.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Кабінету Міністрів України не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За змістом частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Аналіз наведеного свідчить про те, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення ОСОБА_1 конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що "згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм".
З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись до суду, ОСОБА_1 мотивував позов, зокрема й тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке позивач, на його думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Також зазначив, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.
Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язане з майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
ОСОБА_1 обґрунтував розмір завданої йому шкоди розрахунком, зробленим на підставі Показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03 травня 2017 року № 102, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач зазначив, що шкода завдана внаслідок терористичного акту, має бути відшкодована державою.
Частиною першою статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачене спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).
З огляду на зміст наведених положень закону, реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який би регулював порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, у законодавстві України не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
Відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України
від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.
На підставі викладеного апеляційний суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу).
Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас апеляційний суд правильно виходив із того, що
ОСОБА_1 має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку, в розмірі реальної його вартості.
Також позивач посилався на відсутність компенсації завданої шкоди, відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акту будинку, обов`язок держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
Зазначені доводи ОСОБА_1 апеляційний суд вважав такими, що доведені.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі "Котов проти Росії" (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Котов проти Росії", § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі "Доган та інші проти Туреччини" (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі "Саргсян проти Азербайджану" (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року, Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року, Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 07 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199, Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).
У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій "ринкової вартості майна".
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.
Враховуючи відсутність в Україні на час розгляду справи судом першої інстанції спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачем, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
З таким висновком апеляційного суду колегія суддів погоджується.
Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд, виходячи з фактичних обставин справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення коштів у розмірі 40 000,00 грн.
При вирішенні спору суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), та які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі
№ 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), на яку, як на підставу касаційного оскарження, посилається заявник.
Доводи заявника про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінет Міністрів України не є належним представником Держави України у цій справі, - не можуть бути прийняті до уваги.
Позивач правильно визначив Кабінет Міністрів України представником Держави України як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"). Враховуючи особливості процесуального представництва Держави України як сторони справи та характер спірних правовідносин, пов`язаних із застосуванням, зокрема, Закону України "Про боротьбу з тероризмом", колегія суддів з указаним висновком апеляційного суду погоджується та вважає відповідний аргумент касаційної скарги необґрунтованим.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції.