Постанова
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 943/1741/19
провадження № 61-10939св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),
Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Буського районного суду Львівської області від 28 січня 2021 року у складі судді Коса І. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства РФ в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Російської Федерації в особі Посольства РФ в Україні про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, просила стягнути з держави Російська Федерація на свою користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 300 000 грн.
На обґрунтування вимог вказувала про те, що у період подій, які мали початок у 2014 році та пов`язані з окупацією АРК та частини Луганської і Донецької областей, брала участь у бойових діях на сході України, що викликало у неї душевні страждання, а безпосередня участь у бойових діях вплинула на психічний, моральний та фізичний стан.
З початку агресії постійно перебувала у пригніченому стані, знизився життєвий тонус, погіршилося загальне самопочуття.
Зазначала, що обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав.
У зв`язку з агресією зазнала моральної шкоди, яку необхідно покласти на Російську Федерацію, як державу агресора, яка, здійснивши збройну агресію щодно України та незаконно анексувавши частину її території, порушила принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією тощо. У звʼязку з викладеним просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Буського районного суду Львівської області від 28 січня 2021 року закрито провадження у справі.
Постановляючи оскаржувану ухвалу та закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.
Тобто, бути відповідачем в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.
Провадження у справі відкрито ще у січні 2020 року, відповідачу надсилалися процесуальні документи у справі (копія позовної заяви з додатками, судові повістки тощо), однак згода Російської Федерації на розгляд цього спору в судах України через уповноважених осіб або компетентні органи висловлена не була, а відсутність такої згоди унеможливлює розгляд цієої справи в судах України в порядку цивільного судочинства, тому суд дійшов висновку про закриття провадження у справі.
При розгляді справи місцевий суд врахував позицію касаційного суду, висловлену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року в справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), а також у постанові від 03 червня 2020 року в справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19).
При цьому, суд роз`яснив позивачці, що цей цивільно-правовий спір не належить до юрисдикції національних судів, оскільки позов пред`явлено до іноземної держави, яка має в Україні судовий імунітет та не надала відповідної згоди на розгляд цього спору в судах України.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погодившись з ухвалою суду, позивач оскаржила її в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постановою Львівського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Буського районного суду Львівської області від 28 січня 2021 року залишено без змін.
Постанова суду мотивована тим, що вчинення стосовно іноземної держави таких процесуальних дій, як пред`явлення позову, залучення її до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на таке майно, є можливим лише за наявності згоди компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене міжнародним договором України або законом України.
В цій справі, як правильно зазначив суд першої інстанції, відсутня згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача, протилежного судом не встановлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Буського районного суду Львівської області.
28 липня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 зазначала, що підхід, за якого суд у кожній конкретній справі вирішує питання про надання імунітету іноземній державі, найбільш повно забезпечує дотримання принципу розподілу влади, посилює незалежність судової системи та підвищує рівень її впливу у суспільстві, а також безумовно сприяє реалізації особою права на справедливий суд.
Принцип імунітету держави не включений до Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об`єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року. Отже, він має диспозитивний характер.
Питання імунітету іноземної держави повністю відокремлене від питання імунітетів, що надаються особисто її главі, дипломатичним представникам та військовим кораблям. Наразі існує близько десяти вузькоспеціалізованих конвенцій, які встановлюють обсяг та порядок надання імунітетів окремим категоріям іноземних посадових осіб і державного майна (Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року, Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 року, Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року тощо).
При цьому переважна більшість розвинених країн (Австрія, Німеччина, Італія, Бельгія, Франція, США, Великобританія, Австралія, КНР, Японія тощо), які поважають загальні принципи міжнародного права і беруть участь у згаданих вище міжнародних конвенціях і, у той же час, широко застосовують у своїй судовій практиці концепцію обмеженого імунітету держави.
Наведені вище факти свідчать про те, що принцип імунітету держави має диспозитивний характер і не відноситься до загальних принципів міжнародного права.
Натомість, повага до імунітету іноземної держави базується на звичаєвій нормі міжнародного права. При цьому, починаючи з другої половини XX століття сфера застосування норми, що ґрунтується на теорії абсолютного імунітету іноземної держави, постійно звужується, а сфера застосування норми, яка базується на концепції обмеженого імунітету, постійно розширюється.
Цей висновок підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23 березня 2010 року у справі "Чудак проти Литви" (Cudak vLithuania (Application № 15869/02), Judgment 23 Маrch2010) зазначено, що застосування абсолютного імунітету держави, упродовж багатьох років, поступово послабшало. У 1979 році Комісія міжнародного права отримала завдання систематизувати і поступово розвинути міжнародне право у сфері юрисдикційного імунітету держав та їхньої власності. За результатами проведеної роботи Генеральна Асамблея ООН у 2004 році прийняла Конвенцію про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (п. 64 згаданого вище рішення).
Розглядаючи справу "Олєйніков проти Росії", Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовується згідно із звичаєвим міжнародним правом, навіть якщо відповідна держава і не ратифікувала зазначену конвенцію, за умови, що вона не заперечувала проти неї.
Російська Федерація цю конвенцію не ратифікувала, але і не заперечувала проти неї, напроти, вона підписала конвенцію 01 грудня 2006 року (п. 66 рішення "Олєйніков проти Росії" від 14 березня 2013 року).
Суд наголосив, що навіть до підписання згаданої конвенції Російська Федерація визнала обмежений імунітет як принцип звичаєвого міжнародного права. Зокрема, Президент Російської Федерації двічі: у висновку від 13 травня 1998 року і в листі від 23 червня 1999 року, чітко заявив, що обмежений імунітет є звичаєвою нормою міжнародного права, в той час як принцип абсолютного імунітету є застарілим.
Вищий арбітражний суд Російської Федерації в інформаційному листі від 18 січня 2001 року дав судам першої та апеляційної інстанцій однозначне розпорядження застосовувати обмежений імунітет, незважаючи на той факт, що абсолютний імунітет вважався доктриною згідно з Арбітражним процесуальним кодексом від 1995 року, який був чинним на той момент (п. 67 згаданого вище рішення).
Враховуючи зазначене, ЄСПЛ дійшов висновку, що положення Конвенції ООН від 2004 року застосовуються до держави-відповідача відповідно до звичаєвого міжнародного права (рішення "Чудак проти Литви" (Cudak vLithuania (Application № 15869/02), пункт 58). Суд також зазначив, що цей факт необхідно взяти до уваги при вирішенні питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 68 рішення "Олєйніков проти Росії").
Згідно з приписами частини четвертої статті 10 ЦПК України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
З урахуванням зазначеного Верховний Суд застосував норми Європейської конвенції про імунітет держави та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності під час розгляду справи № 796/165/18, в якій Російська Федерація виступала відповідачем.
Як вказано у п. 75 постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 Україною вищевказані міжнародні конвенції не ратифіковано, проте викладена у них концепція обмеженого юрисдикційного імунітету держави застосовується згідно із звичаєвим міжнародним правом, з урахуванням рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" (скарга № 36703/04).
Отже, з урахуванням рішення ЄСПЛ від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" та постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18, норми Європейської конвенції про імунітет держави та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності підлягають застосуванню українськими судами згідно із звичаєвим міжнародним правом.
При цьому непублічний характер дій Російської Федерації під час збройної агресії проти України, застосування нею власних військових підрозділів і техніки без розпізнавальних знаків і без оголошення війни, повне заперечення участі російських військовослужбовців у бойових діях на території України, приховане створення, навчання, фінансування, озброєння та матеріальне забезпечення підконтрольних Російській Федерації незаконних збройних формувань на території України, організація і координація диверсійно-терористичної діяльності проти України, а також використання інших специфічних форм і методів "гібридної війни", у результаті яких була завдана шкода життю, здоров`ю та майну значної кількості осіб на території України, однозначно вказує на те, що збройна агресія Російської Федерації проти України не є актом публічної влади, вчиненим з публічною метою. Таким чином, вказана діяльність Російської Федерації не може розглядатися як така, що має суверенну природу і на неї не поширюється судовий імунітет.
У справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої у результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, дія приписів частини першої статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" не поширюється на Російську Федерацію, як особливий суб`єкт правовідносин, відмінний від фізичних і юридичних осіб, оскільки об`єкти правовідносин, учасником яких вона виступає, знаходяться на території України, при цьому юридичні факти, що створили відповідні правовідносини, також мали місце на території України.
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що позивачка має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни учасників бойових дій, посвідчення серії НОМЕР_1 (а. с. 9).
Згідно із довідкою про безпосередню участь особи в Антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від 17 серпня 2018 року№ 14035, ОСОБА_1 з 13 червня 2016 року до 24 квітня 2017 року та з 01 вересня 2017 року до 30 квітня 2018 року безпосередньо брала участь в антитерористичній операції на території Луганської області (а. с. 10).
Розмір моральної шкоди позивачка обґрунтувала російською агресією, анексією частини територій України, у зв`язку з чим вона перебуває у пригніченому стані, знизився її життєвий тонус, погіршилося загальне самопочуття.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.