Постанова
Іменем України
23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 127/26997/19
провадження № 61-7246св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, яка виступає в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3,
третя особа - Орган опіки і піклування Вінницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2021 року у складі судді Венгрин О. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2021 року у складі колегії суддів: Міхасішина І. В., Матківської М. В., Сопруна В. В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка виступає в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3, третя особа - Орган опіки і піклування Вінницької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2, яка виступає в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3, третя особа - Орган опіки і піклування Вінницької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . В квартирі зареєстровані вона та її дочка ОСОБА_4 . Відповідач з 2007 року не проживає в зазначеній квартирі, не оплачує комунальні послуги, в утриманні житла участі не бере, її особистих речей в помешканні немає. ОСОБА_2 переїхала з квартири, вийшла заміж, де тепер проживає - не відомо. Перешкод в користуванні квартирою вона відповідачу не чинила. У ОСОБА_2 народилась дочка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яку вона теж зареєструвала у спірній квартирі. Наявність реєстрації відповідача з малолітньою дитиною в квартирі створює перешкоди в користуванні і розпорядженні своєю власністю. Крім того, вона не може отримати субсидію.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 і малолітню ОСОБА_3, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
Позов обґрунтовано тим, що вона з 2006 року зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 разом з матір`ю - ОСОБА_1, яка є власником квартири. Оскільки мати зловживає алкоголем, її поведінка є непередбачуваною, нею опікувалась баба ОСОБА_5, яка час від часу забирала її до себе. Але її особисті речі знаходились в квартирі матері. Після того, як вона стала повнолітньою, вона частіше перебувала у баби, оскільки з відповідачем у них постійно виникали сварки, після яких ОСОБА_1 виганяла її з дому. ОСОБА_2 до 2019 року 2-3 рази на місяць навідувалась в квартиру, в якій знаходяться її особисті речі, але там не проживала з метою уникнення сварок з відповідачем та її співмешканцем. Літом 2019 року відповідач змінила замки на вхідних дверях і не пускає її до квартири. Вона не має постійного місця проживання.
З огляду на викладене, ОСОБА_2 просила суд вселити її в квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Позов ОСОБА_2 задоволено.
Зобов`язано вселити ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 з 11 квітня 2006 року, а її дочка ОСОБА_3, з 03 лютого 2020 року по теперішній час зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_1 08 липня 2016 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6, тобто створила свою сім`ю і перестала бути членом сім`ї власника квартири. Ще будучи неповнолітньою, ОСОБА_2, вимушена була тимчасово (періодично) проживати у своєї баби, що тривало і після досягнення повноліття, оскільки було зумовлено з неналежною (негативною) поведінкою її матері ОСОБА_1 (зловживання алкоголем) і нестерпними умовами проживання в квартирі. Проте не втрачала інтересу до спірної квартири, час від часу з`являлась в квартирі. Іншого житла у ОСОБА_2 немає. Враховуючи покази свідків, та надані сторонами докази, суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_2 .
Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 січня 2021 року залишено без змін.
Судове рішення мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та оцінивши покази свідків, надані сторонами докази та дійшов висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_2 .
При цьому, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги показання свідків заявлених за клопотанням ОСОБА_1, з яких ОСОБА_7 є її чоловіком, а ОСОБА_8, ОСОБА_9 є її подругами, оскільки ці свідки можуть мати певну зацікавленість у вирішенні справи, а також їх показання суперечать зібраним у справі доказам.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу з Вінницького міського суду Вінницької області.
11 червня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребувана цивільна справа.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій належним чином не досліджено причин не проживання ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1, а також те, що в родині існує конфліктна ситуація. Крім того, вказаними судовими рішеннями порушено інтереси ОСОБА_1, як власника квартири та особи, яка має тяжкі захворювання.
Заявник вказує, що вона надала суду докази на підтвердження того, що ОСОБА_2 була відсутня і не проживала в зазначеній квартирі без поважних причин декілька років, не було жодних перешкод у користуванні квартирою ОСОБА_2 . Відповідач давно втратила інтерес до квартири, як до свого місця проживання. Разом з тим, висновок комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Вінницької міської ради від 18 вересня 2020 року № 01-00-011-52457 свідчить про необ`єктивність, односторонність, та є таким, що суперечить інтересам дитини. Ніхто про комісію ОСОБА_1 не повідомляв, не викликав, не здійснював обстеження помешкання. Також, комісією проігноровано факт того, що у батька малолітньої дитини ОСОБА_3 у власності перебуває дві квартири в м. Вінниці.
Крім того, касаційна скарга містить посилання на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18.
Разом з тим, апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 та її представника, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України. Також, суди встановили обставини, що мають значення на підставі недопустимих доказів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_2 ) є дочкою ОСОБА_1
08 липня 2016 року ОСОБА_4 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 і змінила прізвище на ОСОБА_4, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_4 народилась дочка ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_2, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на квартиру в багатоквартирному будинку № 131 від 05 липня 2002 року.
З копії довідки з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію Міського комунального підприємства "Управляюча компанія "Київська" (далі - МКП "УК "Київська") від 25 лютого 2020 року № 588 вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані 11 квітня 2006 року: ОСОБА_1, 1973 року народження - власник, ОСОБА_4, 1991 року народження - дочка, зареєстрована 03 лютого 2020 року: ОСОБА_3, 2020 року народження - внучка.
Особовий рахунок № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 відкритий на ОСОБА_1 .
Згідно з актом від 11 березня 2020 року № 123-У комісії у складі майстрів МКП "УК "Київська" ОСОБА_22, ОСОБА_13 (на підставі свідчень мешканців будинку АДРЕСА_3 : ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 ) на момент обстеження в квартирі АДРЕСА_1 тимчасово відсутня зареєстрована особа ОСОБА_2 з 2016 року проживає в квартирі АДРЕСА_4, тому що за місцем реєстрації проживання не можливе в зв`язку з тим, що власник квартири ОСОБА_1 зловживає алкоголем, веде аморальний спосіб життя і виганяє ОСОБА_2 з помешкання.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 29 жовтня 2019 року у ОСОБА_2 відсутнє будь-яке нерухоме майно.
Згідно з копією договору найму квартири у приватної особи від 29 липня 2016 року, ОСОБА_6 наймає у ОСОБА_17 вказану квартиру.
З копій актів МКП "УК "Київська" від 11 березня 2020 року № 122-У, від 23 квітня 2015 року № 230415/689, від 14 вересня 2017 року № 140917 про тимчасову відсутність зареєстрованих осіб: ОСОБА_4, ОСОБА_3 в квартирі АДРЕСА_1 вбачається, що ці акти складені для надання у відділ субсидії.
В акті від 20 серпня 2019 року № 225М МКП "УК "Київська" (на підставі свідчень мешканців будинку по АДРЕСА_3 : ОСОБА_14, ОСОБА_18, ОСОБА_19 ) зазначено, що ОСОБА_2 не проживає з 2007 року в квартирі, місце її проживання не відоме. Акт складений для зняття нарахувань за комунальні послуги. В акті від 20 грудня 2018 року № 201218 МКП "УК "Київська" (на підставі свідчень мешканців будинку по АДРЕСА_3 : ОСОБА_20, ОСОБА_15, ОСОБА_21 ) зазначено, що ОСОБА_2 не проживає з 2008 року в квартирі, місце її проживання не відоме. Акт складений для зняття нарахувань за комунальні послуги.
Згідно з актом від 05 вересня 2019 року № 266 МКП "УК "Київська" (на підставі свідчень мешканців будинку по АДРЕСА_3 : ОСОБА_18, ОСОБА_19 ) в квартирі АДРЕСА_1 фактично проживає і зареєстрована ОСОБА_1 зі співмешканцем ОСОБА_7 (з 2005 року), який проживає без реєстрації. ОСОБА_1 зареєстрована у цій квартирі, але з 2007 року не проживає.
Згідно з висновком виконавчого комітету Вінницької міської ради від 18 вересня 2020 року № 01-00-011-52457 Орган опіки і піклування Вінницької міської ради вважає недоцільним визнання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 має інвалідність другої групи загального захворювання (до 01 травня 2020 року), отримує пенсію по інвалідності, що підтверджується копією довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12ААБ № 301120 та копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 .
З копії рішення Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру (протокол від 30 жовтня 2017 року № 150), виписки із медичної картки стаціонарного хворого № 586, вбачається діагноз ОСОБА_1 .
Згідно з копією рішення Управління соціального захисту (Лівобережне) Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради від 30 жовтня 2019 року № 1658-08-05-01 відмовлено у призначенні ОСОБА_1 житлової субсидії з підстав: неповні дані в заяві та декларації, недонесення документів.
З копії єдиних рахунків за надані житлово-комунальні та інші послуги за адресою: АДРЕСА_1, вбачається, що субсидію не призначено мешканцям цієї квартири.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі № 367/1355/18 (провадження № 61-6234св20), від 26 травня 2021 року у справі № 235/9011/19 (провадження № 61-4152св21), від 29 червня 2021 року у справі № 646/7766/19 (провадження № 61-8401св20).
Разом із цим, права членів (колишніх) сім`ї власника житла також підлягають захисту, тому визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Законність визнання особи такою, що втратила право користування житлом, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2 була зареєстрована в зазначеній квартирі за згодою власника квартири - позивача ОСОБА_1, відповідач має тривалий зв`язок із спірною квартирою, як із житлом, іншого житла ОСОБА_2 немає, між сторонами існує конфліктна ситуація, а також в квартирі прописана малолітня ОСОБА_3, дійшов обґрунтованого висновку, що визнання відповідача таким, що втратили право користування житлом є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла в розумінні статті 8 Конвенції.
Висновки судів про відмову в позові ОСОБА_1 з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін є обґрунтованими, оскільки позивач не надала належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 разом з малолітньою дочкою без поважних причин більше ніж рік не проживають за місцем їх реєстрації, тому доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 втратила інтерес до квартири, оскільки була відсутня і не проживала в ній є безпідставними.
Доводи касаційної скарги про те що, судами попередніх інстанцій не враховано правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 є безпідставними, оскільки висновки, викладені у судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать зазначеним висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду.
Посилання касаційної скарги на те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 та її представника, що є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України колегія суддів не приймає до уваги, оскільки ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про розгляд справи в суді та 30 березня 2021 року від її представника надійшла заява про відкладення розгляду справи з посиланням на те, що ОСОБА_1 захворіла. Проте, заявником не надано належних доказів на підтвердження вищезазначених обставин, тому апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні вказаного клопотання та розглянув справу за відсутності ОСОБА_1 та її представника.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).