Постанова
Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 761/3977/15-ц
провадження № 61-2570св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шепелюк Андрій Вадимович, приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиков Іван Володимирович, орган опіки і піклування Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4, підписану адвокатом Вертузаєвою Іриною Михайлівною, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року в складі судді Гуменюк А. І. та постанову Київського апеляційного суду від 19 січня 2021 року в складі колегії суддів Сушко Л. П., Поливач Л. Д., Сліпченка О. І.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання довіреності та договору недійсними, скасування запису про державну реєстрацію.
Позов мотивувала тим, що їй належала 1/3 частка в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками вказаної квартири були ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вказувала, що 18 липня 2014 року приватний нотаріус Ірпінського МНО Київської області Копейчиков І. В. посвідчив довіреність від її імені на ім`я ОСОБА_2, на підставі якої відповідачка від її імені уклала договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_4 . Зазначала, що довіреність вона не підписувала, квартира була відчужена всупереч її волі як співвласника, гроші за продаж належної їй частки не отримувала. Посилалася також на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири в ній була зареєстрована малолітня ОСОБА_5, яка є донькою позивачки та онукою ОСОБА_2 . При цьому як позивачка, так і орган опіки та піклування дозволу на укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири не надавали.
ОСОБА_1 просила:
визнати недійсною довіреність, видану 18 липня 2014 року від імені ОСОБА_1 на представництво її інтересів ОСОБА_2 та посвідчену приватним нотаріусом Ірпінського МНО Київської області Копейчиковим І. В. за реєстровим № 369;
визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, зареєстрований в реєстрі за № 654 та посвідчений 26 вересня 2014 року приватним нотаріусом КМНО Шепелюком А. В., укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_3 і ОСОБА_1 ;
скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1, проведену приватним нотаріусом КМНО Шепелюком А. В. (номер запису про право власності: 7138223 від 26 вересня 2014 року).
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від04 лютого 2016 року за клопотанням позивачки провадження в справі за позовними вимогами про скасування державної реєстрації права власності на квартиру закрито.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року в задоволенні позовних вимог про визнання правочинів недійсними відмовлено.
Зобов`язано ОСОБА_4 повернути у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання довіреності недійсною, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт непідписання нею довіреності. Суд прийняв до уваги, що ухвалою від 01 серпня 2016 року задоволено клопотання позивачки про призначення судової почеркознавчої експертизи, яка судовими експертами залишена без виконання внаслідок ненадання в їх розпорядження оригіналу об`єкта дослідження (довіреності).
Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири від 26 вересня 2014 року недійсним, суд виходив із його нікчемності, оскільки всупереч вимогам статей 71, 224 ЦК України вчинений без дозволу органу опіки та піклування Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, чим порушено права малолітньої дитини ОСОБА_5, яка на момент вчинення спірного правочину була зареєстрована та мала право користування вказаною квартирою. У зв`язку з установленням нікчемності договору купівлі-продажу квартири відповідно до положень статті 216 ЦК України суд першої інстанції застосував реституцію шляхом зобов`язання відповідачки повернути спірну квартиру попереднім співвласникам. При цьому суд уважав відсутніми підстави для зобов`язання позивача повернути кошти ОСОБА_4, оскільки не встановлено доказів отримання таких коштів позивачкою.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 30 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року в частині зобов`язання ОСОБА_4 повернути у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 скасовано; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
В постанові вказано, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання правочинів недійсними в апеляційному порядку не оскаржувалось і не переглядалось. Апеляційний суд виходив із того, що станом на день укладення договору купівлі-продажу 26 вересня 2014 року малолітня ОСОБА_5 не мала права володіння спірною квартирою, а тому укладений договір купівлі-продажу квартири не порушує майнові права дитини, в результаті чого наявність дозволу органу опіки та піклування на відчуження майна не є обов`язковим, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про нікчемність договору купівлі-продажу. За таких обставин відсутні й підстави для застосування наслідків недійсності (нікчемного) правочину.
Постановою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Апеляційного суду міста Києва від 30 травня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що зазначивши в оскарженій постанові про те, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання правочинів недійсними в апеляційному порядку не оскаржувалося, апеляційний суд фактично переглянув судове рішення у вказаній частині, вказавши на помилковість висновків суду першої інстанції про нікчемність договору купівлі-продажу, залишивши при цьому оскаржене судове рішення в указаній частині без змін.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 19 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 червня 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу квартири, укладений між сторонами, є нікчемним з огляду на неотримання дозволу органу опіки та піклування. При цьому апеляційний суд установив, що малолітня ОСОБА_5 була зареєстрованою та проживала в спірній квартирі на момент її відчуження. За таких обставин суд апеляційної інстанції вважав правильним застосування судом першої інстанції наслідків нікчемності правочину шляхом покладення на відповідачку обов`язку з повернення квартири попереднім співвласникам.
Аргументи учасників справи
17 лютого 2021 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на вказані судові рішення та просила їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
видання позивачкою довіреності на продаж квартири та подальше пред`явлення позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним свідчить про непослідовну поведінку позивачки як контрагента правочину та порушення принципу добросовісності;
укладений батьками дитини правочин з реалізації нерухомого майна, право користування яким мають діти, без отримання дозволу органу опіки і піклування є оспорюваним, а не нікчемним;
судами застосовано односторонню реституцію без покладення на позивачку обов`язку з повернення отриманих за належну їй частку в праві спільної власності коштів;
позивачка мала подавати позов в інтересах малолітньої дитини, а не у власних інтересах.
У травні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов підписаний представником відзив на касаційну скаргу, в якому позивачка просила залишити скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Указує, що суди зробили правильний висновок про нікчемність договору купівлі-продажу квартири з огляду на реєстрацію в квартирі на момент її відчуження малолітньої дитини та відсутність згоди органу опіки та піклування. Зазначає, що їй не було відомо про відчуження квартири, а почеркознавча експертиза не була проведена лише внаслідок ненадання нотаріусом суду оригіналу довіреності. Заперечує проти отримання будь-яких коштів від ОСОБА_4 за належну їй частку в праві спільної власності на квартиру.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 15 березня 2021 року зазначено, що позивач оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: апеляційний суд при вирішенні справи не врахував висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, від 06 березня 2019 року в справі № 643/10210/15-ц, від 27 листопада 2019 року в справі № 396/29/17, від 20 березня 2019 року в справі № 1612/2343/12.
Аналіз змісту та доводів касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині мотивів відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання договору купівлі продажу квартири недійсним та в частині зобов`язання ОСОБА_4 повернути у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . В частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання довіреності недійсною судові рішення не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.
Фактичні обставини
Суди встановили, що ОСОБА_1 (дівоче прізвище - ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були співвласниками (кожен по 1/3 частці) квартири АДРЕСА_1 .
18 квітня 2014 року приватним нотаріусом Ірпінського МНО Київської області Копейчиковим І. В. посвідчено довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 продати за ціну та на умовах за її розсудом належну позивачці частку в праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_1, для чого довіреній особі надано право, зокрема, підписати від імені ОСОБА_1 договір купівлі-продажу в якості представника продавця та одержати належні від продажу вказаної частини квартири грошові кошти.
26 вересня 2014 року між ОСОБА_2, яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом КМНО Харкавою О. В. 23 липня 2014 року за реєстровим № 640, та від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Ірпінського МНО Київської області Копейчиковим І. В. 18 липня 2014 року за реєстровим № 369, і ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Шепелюком А. В. та зареєстрований в реєстрі за № 654.
У пункті 1.5. договору купівлі-продажу від 26 вересня 2014 року зазначено, що продавці в особі представника, який також являється продавцем вказаної в цьому договорі частини нерухомого майна, наступним гарантують, що на момент укладення цього договору за адресою місцезнаходження нерухомого майна не проживають та не зареєстровані малолітні та/чи неповнолітні діти, а також будь-які інші особи, яких за законом повинні утримувати продавці, а також відсутні малолітні діти, що мають право користування нерухомим майном.
На виконання умов договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_4 сплатила на рахунки ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 грошові кошти за належні їм частки спірної квартири в загальній сумі 611 000,00 грн.
На час укладення договору купівлі-продажу квартири від 26 вересня 2014 року згідно довідки Форми № 3, виданої ТОВ "Кийградсервіс" з вихідним № 3192 від 29 жовтня 2014 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_1, малолітня ОСОБА_5 .
Згідно з довідкою Форми № 3 ТОВ "Кийградсервіс" від 26 вересня 2014 року з вихідним № 2593, на житловій площі у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрованих немає. Апеляційний суд установив недостовірність даних, зазначених у цій довідці, пославшись на відомості адресно-довідкового бюро підрозділу ГУДМС УДМС України, а також врахувавши довідку, видану після укладення правочину 29 жовтня 2014 року, яка підтверджує реєстрацію неповнолітньої особи ОСОБА_5 у спірній квартирі з 06 листопада 2010 року.
Позиція Верховного Суду
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
У абзаці 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України передбачено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Тлумачення абзацу 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину.
У справі, що переглядається, суди зробили, з посиланням на положення статей 71, 224 ЦК України, висновок про нікчемність договору купівлі-продажу квартири від 26 вересня 2014 року, оскільки вважали, що в квартирі на момент її продажу була зареєстрована малолітня донька позивачки, а згоди органу опіки і піклування на відчуження нерухомості, право користування якою має дитина, сторони правочину не отримали.
Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена (статті 58, 59 ЦК України).
Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною (частини перша та друга статті 242 ЦК України).
Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов`язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 ЦК України).
Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним (частина перша статті 224 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що як нікчемні на підставі частини першої статті 224 ЦК України можуть бути кваліфіковані правочини, вчинені саме опікуном або піклувальником без згоди органу опіки та піклування. Сферою дії статті 71 ЦК не охоплюються правочини, вчинені батьками малолітніх дітей.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України)
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18) зазначено, що "статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним".
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина першої статті 13 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 206/1853/18 (провадження № 61-4205св21) вказано, що "відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, в чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту".
У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18) вказано, що "для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину".
У справі, що переглядається:
суди не врахували, що як нікчемні на підставі частини першої статті 224 ЦК України можуть бути кваліфіковані правочини, вчинені саме опікуном або піклувальником без згоди органу опіки та піклування. Сферою дії статті 71 ЦК не охоплюються правочини, вчинені батьками. Тому суди помилково вважали договір купівлі-продажу квартири, вчинений матір`ю малолітньої дитини без згоди органу опіки та піклування, нікчемним;
суди не звернули увагу, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину. Оскільки відсутні підстави для кваліфікації договору купівлі продажу як нікчемного, то немає й підстав для зобов`язання ОСОБА_4 повернути у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . За таких обставин судові рішення в частині зобов`язання ОСОБА_4 повернути квартиру у власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають скасуванню. При цьому підстави для направлення справи на новий розгляд в цій частині відсутні, оскільки вимог про повернення квартири ОСОБА_1 не пред`являла;
суди не врахували, що пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася саме на оспорюваність договору купівлі-продажу, при цьому, зокрема, не перевірили чи існують підстави для визнання його недійсним, чи порушуються права малолітньої дитини укладенням оспорюваного договору. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним. Тому судові рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійснимналежить скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).